"Така любов буває раз в ніколи". Ліні Костенко - 90! Хто в неї був закоханий і кого кохала вона

Вона говорила про любов

Мені пощастило слухати лекції Ліни Костенко. Коли вона йшла коридором до аудиторії, видавалася дуже суворою, навіть неприступною. Тонкі риси обличчя, стулені вуста - аж до мімічних складок,  і гострий погляд підсилювали це відчуття. Але коли вона починала говорити, її обличчя змінювалося, воно ніби відкривалося, просвітлювалося і зацвітало усмішкою, очі ясніли, аж зоріли. Я ніколи не бачила, щоб так змінювалося обличчя людини - від замкнутості до абсолютної, чистої щирості. Вона говорила про любов...

• Навіть якщо вона говорила про свій непростий шлях пошуку і науки: спочатку Київський педагогічний, затим - Московський літературний - вона говорила про любов.
• І навіть коли говорила про своє і не лише своє шістдесятництво,  і це було - про любов.
• І навіть – коли про дисидентство.
• Про роки вимушеного мовчання.
• Про заборону її творів, про переслідування, про цькування. 
• Вона говорила, що все і робила в ім'я любові, яка дала їй крила і силу перемогти всі випробування і створити світові літературні шедеври.

Ліна Костенко мала і має власний погляд на все: ні премії, ні нагороди, ні інші блага не цікавили її на довгому життєвому шляху. Хоча шлях її був подекуди дуже небезпечним: шістдесятниця, одна з основних фігур у "чорних" компартійних списках, захисниця В'ячеслава Чорновола, людина, яку радянська цензура забороняла друкувати. Вона - наше сумління, совість нашої нації, бо не мовчала в складні для України часи, не ховалася ні за чиї спини і нічого та нікого не боялася. Відмовилася від звання Героя України - "політичної біжутерії не ношу".  

Хоч Ліна Костенко, попри свою місію та ім'я, мало говорить про себе особисто і  зовсім не афішує свої справи, ми знаємо про неї  багато, бо цікавимося. Про неї неможливо не цікавитися, і, напевне, нема жодного українця, хто б не знав її ім'я і бодай кількох її творів. Більшість, звісно, може напам"ять декламувати "Вечірнє сонце, дякую за день",  "Страшні слова, коли вони мовчать", Життя іде, і все без коректур", "А буває - ідеш по світу" або декламувати "Марусю Чурай".

А хто знає творчість людини, той, логічно, цікавиться її життям, її біоргафічними даними, тому не зупинятимемося - підемо далі!

Еспресо.TV пропонує у цей святковий, ювілейний день пригадати інтимну лірику Ліни Костенко, зрозуміти її філософію любові і концепцію кохання в її творчості. Бути такого не може, щоб такі вірші писалися просто так: талановита людина - свого роду пророк, а Ліна Костенко - і поготів! Відтак - вона говорить про нас, для нас, дає нам відповіді на найсокровенніші запитання, втішає, розтлумачує. І прищеплює паросток любові, що так необхідно нам усім наразі. 

"Моя любове! Я перед тобою!"

Її поезія про кохання вражає в саме серце і дуже хвилює. Причому таких віршів у неї дуже багато, вони фактично переважають у кожній збірці. І що цікаво: вона пише дуже інтимні сповіді, дуже хвилюючі, буквально такі, що відлунюють не в голові, не у свідомості, а в тій частині, яку ми називаємо душею. Але в них - жодного натяку на автобіографічність, на особисте, на конкретного щасливого обранця. Таке враження, що вона узагальнює весь досвід людства своїми ліричними рядками. 

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю.

Ідеалізація любові

Ліна Костенко уникає опису  тілесного контакту у віршах, усе спрямоване на ідеалізацію любові.Тобто любов -  чиста, любов шляхетна, любов вічна! У багатьох віршах поетеси в основі лежить конфлікт між думкою й почуттям ("Напитись голосу твого", "Я дуже тяжко Вами відболіла", "Я кину все. Я вірю в кілометри", "Це не чудо, це чад…").

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

Галина Бабицька, вчителька української мови та літератури, багато років паралельно займається літературним просвітництвом - не лише у школі. Тому з власних спостережень каже, що Ліну Костенко читають багато і натхненно - читають і діляться враженнями від прочитаного. Інтимна лірика - особлива сторінка її творчості - улюблена серед читачів. 

"Філософія любові часто розкривається в у натуральній дохідливій формі, йде у вервечці спогадів, бо так ближче серцю, - каже Галина Бабицька. - Кожному читачеві впадає в серце глибинна манера роздумів у проміжку "від колись до зараз чи тепер". Як от спостерігаємо в поезіях "Недумано, негадано…", "Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані", "Біля білої вежі…"). Природа, заряджена енергією любовного почуття, возвеличує. Закохані - наче за межею реальности у сферу вічності, недосяжності".

"Безсловесний порив, що відображає стадію інтуїтивного пізнання, сфері вічности підсвідомого почуття цілісності, повноти й порівнюється з любов’ю.Присутнє трактування якої полягає в об’єднанні роз’єднаних частинок у великі, космічні виміри.. Недаремно найяскравіший момент кохання перетворюється на мить дотику до Всесвіту. Слід відзначити, що в художньому світі Ліни Костенко оприявнюються нові грані феномену любові. Коханню відведена роль Абсолюту, надії на духовне безсмертя, тобто космос нашого розуміння з Божим виміром світу - "Божевілля моє, божемилля…", "Сади стояли в білому наливі", - додає Галина Бабицька.

Читайте також: "Життя іде, і все без коректур". 10 віршів Ліни Костенко, які найбільше вражають і найсильніше хвилюють

Три кохання Ліни Костенко 

Чоловіки їй присвячували цілі оди! Вона бентежила, надихала і окрилювала! Читала, що навіть Василь Симоненко був закоханий у талановиту красуню Ліну. А Дмитро Павличко з властивим йому ліризмом розповідав, що довго зберігав (можливо, й зберігає) коробочку сірників, аби прикурити їй цигарку. "Вона була екстравагантною..." - пригадував якось...

Про чоловіків Ліни Костенко ми знаємо мало з тієї ж причини - вона цього не афішувала.

Відвідуючи літературну сиудію журналу "Дніпро", ще під час навчання у педінституті, Ліна познайомилася з Миколою Руденком. Двоє красивих розумних людей: Ліна та Микола. Вона на десять років молодша - схожа на школярку, він - відомий на той час громадський діяч, письменник, філософ, красень.. Погляди Ліни Костенко та Миколи Руденка вели "настільний теніс розмов" на "Ви", від чого "вогнем мовчання зайнялося", віртуозно відтворені у поезії "Пінг понг". Лаконічною психологічною новелою, в якій легко вгадується прототип - Микола Руденко - є поезія "У Храмах Кабінетної Нудьги".

Ти – Шіва. Ти – індуське божество.
Твої реальні обриси двояться.
Боюсь на тебе подивитись. Бо
таких очей не можна не боятись.
Душа шукає слів, як молитов.
До синіх вікон туляться дерева.
О, ця побожність, схожа на любов,
очей повільних ласка мигдалева!
А очі ближніх – зведені курки,
і душі в нас беззахисні, як тири.
Ти думаєш, у Тебе дві руки,
а в Тебе дві, і ще крім них чотири.
У Храмах Кабінетної Нудьги
вони з надпліччя виростають хижо
і відливають бронзою жаги
і сріблом заворожених наближень.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон –
самій від себе безвісти тікати.
Ми розмовляєм сухо недарма.
Такі чужі. А ти при всіх натомість
незримо обнімаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
І дві мене, прозорі від безсонь,
на перехресті вічності й вівторка,
стоять під тінню бронзових долонь,
одна – Твоя, а друга – недоторка.

Пінг-понг

– добридень –
– здрастуйте –
– як справи? –
– спасибі – добре – як у вас? –
– робота – літо – спека – спрага –
– а настрій? –
– добре –
– все гаразд –
– неправда – очі –
– вам здалося –
– ви зблідли –
– обережно – м’яч! –
вогнем мовчання зайнялося –
схрестились погляди – пробач –
кажи слова легкі й порожні –
кажи їх знов – кажи їх знов! –
а так так дивитися не можна –
в настільнім тенісі розмов!

Така історія кохання у віршах...Однак Руденко був одружений і мав дітей, тому Ліна зуміла відмовитися  від першого бурхливого засліплення коханням. 

Письменниця була двічі заміжньою. Перший шлюб з Єжи-Яном Пахльовським, що став батьком дочки письменниці Оксани Пахльовської. Вона з ним познайомилася в Московському інституті. 

 Сади стояли в білому наливі.

Іскрив зеніт, як вольтова дуга.

А ми були безсмертні, бо щасливі.

За нами пам'ять руки простяга - 

писала тоді. 

Але полишити свою землю, їхати з ним вона так і не зважилася. 

Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,

Але Батьківщина в кожного одна.

Напевне, від того неймовірного відчуття народилися ці рядки:

А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко, як нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!

Затим Ліна Костенко мала стосунки з Аркадієм Добровольським, письменником і перекладачем, який пройшов сталінські табори. Тоді поетесі було 28, а йому - 48. Загалом він був засуджений тричі. Він працював у сценарному відділі кіностудії ім. Олександра Довженка, заробляючи перекладами художньої літератури. Вони тут і познайомилися.

Другий шлюб Ліна Костенко взяла із директором кіностудії імені Довженка Василем Цвіркуновим. Разом вони прожили 25 років, виховували сина Василя.

Вони познайомилися у 1963 році.  Крізь шалений осуд суспільства вони спільно пішли крізь життя. Він був інвалідом без ноги, на старенькому "Запорожці" разом з новою дружиною об’їхав всю Україну, показав Ліні велич рідної країни. У важкий час двоє безробітних мусили жити дуже скромно. Останні роки спільного життя подружжя були важкими: чоловік пережив кілька інсультів, але тримався, як справжній лицар.

Кожен з цих чоловіків посів належне місце в житті видатної письменниці Ліни Костенко. Вони тривожили, вселяли неспокій і спокій, тішили і засмучували. Але - підносили і надихали! Ось на такі поезії, багато з яких уже стали піснями. 

Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, – тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

***

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю.

***

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

***

Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу – вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

***

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

Можливо, саме це велике земне і водночас неземне почуття, яке вона зуміла висловити в поетичному слові, -  любов, що бринить у її творчості особливими струнами, не дало їй нічим осквернити душу і стати для нас  "нерозгаданим чудом", "неймовірним птахом", "казкою казок", "голосом народу", "пілігрімом вічності". 

Вітаємо, дорога наша ювілярко Ліно Василівно! Многая літа!