Перший крок до незалежності: 30 років тому Рада ухвалила Декларацію про суверенітет

Мовний закон і Декларація про суверенітет

Декларації про суверенітет ухвалювали майже всі союзні республіки. У більшості випадків вони були першим кроком до проголошення повної незалежності та виходу зі складу СРСР.  

Першими на цьому шляху були республіки Балтії. Ще 16 листопада 1988 року Верховна Рада Естонії ухвалила Декларацію про суверенітет. В цьому документі вперше в історії СРСР було проголошено верховенство республіканських законів над союзними.

В УРСР на початку перебудови зусилля громадськості були спрямовані на вирішення мовного питання. Під тиском суспільства 28 жовтня 1989 року Верховна Рада прийняла закон “Про мови в Українській РСР”. Цим законом українська мова ставала єдиною державною. Цікаво, що це зробив старий склад Верховної Ради, обраний ще до початку перебудови.

Навесні 1990 року швидкість політичних подій суттєво зросла. В СРСР вже починалися відцентрові тенденції. Обрані на вільних республіканських виборах парламенти Балтії почали відкрито говорити про демонтаж Союзу.

11 березня 1990 року Литва проголосила свою незалежність, що стало несподіванкою для союзного керівництва. Горбачов спочатку не знав як реагувати на цю ситуацію, яка вийшла за межі започаткованої ним перебудови.

Латвія відновила незалежність 4 травня 1990 року. 8 травня Верховна Рада Естонії також заявила про вихід зі складу СРСР.

15 травня 1990 року почала працювати нова, обрана на вільних виборах Верховна Рада УРСР. Однак в Україні тоді ще не йшлося про повну незалежність. На порядку денному було питання про ширшу автономію у складі СРСР.

 У Раді 1990 року комуністи мали більшість. Слова монобільшість тоді ще не було. Опозиція у своїх критичних виступах використовувала назву "група 239", яка мала нівелювати значення фракції комуністів. Чому 239? Бо саме такою була кількість нардепів комуністичної більшості.

355 голосів "за"

28 червня на сесії ВР розпочалося обговорення Декларації про суверенітет. Було очевидно, що Рада налаштована на ухвалення документу. Обговорення проєктів продовжувалося 29 червня, 5, 6, 9 липня. Паралельно з обговоренням у сесійній залі йшла робота в комітетах і комісіях Ради.

9 липня сталися кадрові зміни у керівництві ВР. Лідер українських комуністів Володимир Івашко звільнився з посади голови Верховної Ради УРСР. Це було пов’язано з тим, що Горбачов висунув Івашка на посаду заступника генcека ЦК КПРС. Як людина, яка була орієнтована на Москву, він не міг відмовитися від такої пропозиції. Хоча тоді можливо робота у Києві була більше перспективною для нього.

І от саме в цей час завершувалася підготовка тексту Декларації про суверенітет. Цікаво, що попри політичні розбіжності і влада і опозиція були одностайні у необхідності ухвалення такого документу.

16 липня Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. За проголосували 355 депутатів. Проти виступили всього 4 депутати, 1 – утримався.

Такий крок українського парламенту мав важливе значення для подальшої боротьби за вихід зі складу СРСР. Позицію Києва Москві було не так легко ігнорувати, на відміну від республік Балтії, чия роль в Союзі була не такою суттєвою. Декларація Верховної Ради показала, що на СРСР чекають великі зміни і прибічникам збереження імперії треба забути про «радянський народ».

Водночас українське керівництво тоді розглядало Декларацію як документ, який можна було використати під час переговорів про підготовку нової союзної угоди.

Народ України, нейтралітет…

Декларація про суверенітет складалася зі вступу та десяти розділів: Самовизначення української нації; Народовладдя; Державна влада; Громадянство; Територіальне верховенство (про недоторканість кордонів); Економічна самостійність; Екологічна безпека; Культурний розвиток; Зовнішня і внутрішня безпека; Міжнародні відносини.

Зараз деякі назви розділів та фрагменти тексту Декларації здаються трохи наївними. Однак, у 1990 році люди щиро вірили, що може йтися про швидкий перехід від диктатури до народовладдя.

Так само дивним було і використання слова "суверенітет". В нормальній ситуації таке слово могло означати незалежність. Однак в реаліях 1990 року його розуміли як щось інше, не таке радикальне.

У Декларації про суверенітет були такі основні тези:

• закріплення державного суверенітету України;
• народ України становлять громадяни республіки всіх національностей;
• поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;
• виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;
• самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, науки, культури, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;
• нейтралітет;
• гарантія права на вільний національно-культурний розвиток усіх національностей, що проживають в Україні;

Як бачимо, вже в Декларації 1990 року були закладені тези, які потім довгий час визначали вектор політичного розвитку країни.

Зокрема, було наголошено на нейтральному статусі України. Звісно, що у 1990 році було важко говорити про євроатлантичну інтеграцію, тому і виникала теза про позаблоковість. Однак у ті самі роки, наприклад, угорські політики вже відкрито казали про ймовірний вступ країни до НАТО.

Також автори Декларації вирішили не писати в тексті "український народ", що нібито могло налякати деяких мешканців сходу та півдня країни. Замість цього було запропоновано більш аморфне та безбарвне визначення "народ України".

Також розробники Декларації хотіли нівелювати тези радянської пропаганди і тому наголошували, що в Україні буде гарантований вільний розвиток культур національних меншин.

Рада тоді також ухвалила щорічно відзначати 16 липня як державне свято. Так і було, але лише один рік. У 1991 році 16 липня був вихідним святковим днем. Але вже через місяць Україна проголосила повну незалежність і дата 16 липня стала неактуальною.