Коли знаєш відповідь на запитання "Ти мене любиш?". Рецензія на нове українське кіно

Про це інформує  Еспресо

30 травня на великі екрани виходить вітчизняний фільм "Ти мене любиш?" київської режисерки Тоні Ноябрьової. А попередньо його презентували у Львові - місті, що отримало нагоду офіційно побачити цей фільм першим, попри те, що українська прем’єра стрічки відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі (де головній акторці Карині Химчук присудили нагороду за найкращу акторську роботу), а світова - на 73-му "Берлінале" у секції "Панорама". 

Отже, про що мова? Про ідею дорослішання і прощання з дитинством на тлі зламу епох (режисерка вибирає 90-ті). А ще про пошук любові й кохання, про втрати (які в людському житті неминучі), про плинність та мінливість буття і про таке природне бажання людини чути "так" від небайдужих серцю людей у відповідь на своє запитання "ти мене любиш?"

Це питання головна героїня фільму Кіра - 17-річна донька забезпеченої творчої київської родини - ставить різним людям упродовж фільму неодноразово, сама, утім майже жодного разу не промовивши комусь "я тебе люблю". Вона така, якими часто бувають підлітки - егоцентрична й інфантильна. А у виконанні Карини Химчук ще й неймовірно притягальна. Настільки, що подекуди складається враження, що це її героїня веде за собою усю історію, а не сама є її частиною (нехай і дуже вагомою).

А відтак соціальна драма безчасся (коли старе уже не працює, а нове ще тільки зароджується) відходить на задвірки. Хоча, можливо, ще й тому, що персональні пережиття героя завжди мають більший вплив на глядача, ніж тектонічна зміна епох, яка в цьому випадку ці пережиття дуже добре відтіняє. 

А 90-ті знімальна група відтворила справді дуже скрупульозно, починаючи від духу часу і завершуючи металевою банкою Pеpsi (яка на вагу золота серед підлітків тих часів) та зеленющими бананами на стихійному ринку, які, втім ніхто не купляв, бо були не по кишені.  Отой смур тих років - в освітленні, масових сценах, коротких діалогах, антуражі. У кадрі органічним є геть усе: одяг, посуд, предмети інтер'єру і навіть те, що потрапляє в поле зору на вулицях міста. Я спеціально придивлялась, чи потрапить у камеру якась деталь сучасного часу (приміром, пластикове вікно чи сучасні кросівки) - не помітила. І ще й тому Тоні Ноябрьовій та її команді щирий респект.

Отже - якщо схематично - 17-річна Кіра є єдиною і дуже любленою донькою своїх батьків - режисера та балерини. Одного дня до неї приходить молода жінка і розповідає, що є коханкою її тата і дівчина розуміє, що ось зараз її безтурботний домашній всесвіт починає руйнуватися, дитинство завершується. Універсальна історія про зміни, без огляду на час та географічні координати. Однак так як Крістофер Нолан у своєму фільмі "Оппенгеймер", коли йде відрахунок секунд до активації першої пробної бомби, замість очікуваного гучного звуку запускає візуальні ефекти й тишу, так і Тоня Ноябрьова позбавляє глядача історії взаємин чужої жінки та Кіриного батька, вмикаючи музику і показуючи, як саме Кіра переживає цю ситуацію. І  як по-дитячому вона намагається запобігти невідворотному. 

Уже після показу у Львові режисерка зізналася, що теж у підлітковому віці пережила розставання батьків. Але попрохала - не сприймати цю історію як автобіографічну. Тим більше, що з обома батьками зберігає чудові взаємини.

Я і не сприймала, зосередившись на дусі часу і на підлітковому максималізмі героїні. Приміром, на тому, що саме може стати причиною ситуативної спроби підліткового суїциду чи на спонтанності підліткових рішень. Зрештою, на очевидних речах. Просто в цій історії вони не залишали байдужим. І виглядали реально атмосферно. Тим більше якщо справді знаєш, як воно колись було.

Можна було б закинути, що попервах українська в устах окремих персонажів звучала дещо штучно (вочевидь, у побуті люди частіше послуговуються російською - оцей фонетичний нюанс варто було б з допомогою фахівців у свій час виправити, але вже пізно) чи що певні лінії у фільмі дуже схематичні. Приміром, взаємини Кіри з її мамою, яка начебто дуже любить свою доньку, але коли та - нічого не пояснивши - зникає з дому, її не шукає. А коли донька повертається, мама не встає з ліжка, а зустрічає її фразою, чи вона не вагітна. Доволі неприродно для люблячої людини. Та й певні інакші речі. Але мені дуже не хочеться це робити. 

Бо маємо ще одне українське кіно. У цих непростих і травматичних українських реаліях дійсно атмосферне, зворушливе, емоційне, зроблене насправді зі щирим серцем. І якщо від фільму було б запитання персонально до мене: "Ти мене любиш?", то думаю, я б відповіла ствердно.