Як Росія веде політичну війну в Європі. Розмова з Антоном Шеховцовим

Написав серію книжок про радикалів у ЄС, зокрема: "Нові праві радикальні партії в європейських демократіях" (2011), "Росія та західні ультраправі: танго нуар" (2017) та "Російська політична війна" (2023). Саме про політичну війну Росії у ЄС пан Шеховцов розповів у програмі Коментар на ютуб-каналі Еспресо. 

Нижче ми наводимо текстову версію цієї розмови, над матеріалом працювала Ольга Рура.

З тексту ви дізнаєтеся:

• Що таке політична війна і коли до неї звертаються
• Про справжні причини російського нападу на Україну
• Про пропагандистські проєкти Росії закордоном
• Тенденцію підтримки радикальних рухів у Європі
• Про важливість підтримки України західними партнерами

Засоби ведення звичайної війни всім відомі: бомби, танки й т.д. Якщо говорити про політичну війну, якими інструментами ведеться вона?

У світі існують два стани: стан миру та стан реальної війни. Мирний стан характеризується використанням м'якої сили та традиційної демократії, тобто впливом через культуру та освіту. У стані війни використовуються регулярні війська та зброя. Але існує ще проміжне положення, яке називається сірою зоною політичної війни. Коли країна виходить за межі дипломатичних відносин, але ще не готова до збройного конфлікту, то інструментами стають економічні санкції, підтримка антисистемних політичних рухів чи залучення мілітарних об'єднань активістів. Сіра зона містить в собі дезінформацію та пропаганду.

Варто додати, що такі методи використовують не лише росіяни. Така стратегія вважається прийнятною для багатьох західних суспільств, оскільки політична війна не несе стільки жертв, як традиційна, але повноцінно відповідає на кризу у відносинах двох чи більше держав.

Чи обов’язково політична війна передує традиційній, тобто виступає як елемент підготовки до збройного протистояння?

Сама політична війна – це не перехідна фаза до кінетичної, а навпаки, спроба подолати кризовий стан та вплинути на конкретну націю чи групу за допомогою більш мирних методів. Інформація – це не танки, бомби чи літаки. Хоча у контексті політичної війни це також зброя, і вона, безумовно, має свій вплив, проте вона не наносить таких численних жертв, до яких може призвести кінетична війна.

Чи можна вважати, що Росія напала на Україну зі зброєю, бо провалила інформаційну війну в Україні, а її агенти впливу та її дезінформація не спрацювали?

Росія протягом багатьох років намагалася взяти під контроль Україну та вплинути на її поведінку через політичну війну. Тут можна додати економічний тиск і купівлю цілих політичних проєктів, дезінформацію і зусилля, які Росія витрачала на поляризацію українського суспільства. Це була класична політична війна.

Однак, коли Росія зрозуміла, що вона не в змозі примусити Україну до того, чого б їй хотілося,  вона розпочала кінетичну війну. Якщо згадати Холодну війну: відносини між Західним блоком і Радянським союзом з його сателітами не переростали у збройні війни. Так, відбувались регіональні протистояння у Кореї, у В'єтнамі та в Афганістані, але вони були посередніми, а це допускається у визначенні політичної війни.

Лого російського пропагандистського телеканалу RT
Фото: Getty Images

Ви кажете, що Росія веде політичку війну в Європі, тобто у неї є там якісь важелі впливу. Був поширений телеканал Russia Today. Його заборонили майже у всіх європейських країнах, окрім, частково, Балканських. Чи вдалося Росії використати цей інструмент впливу?

Дуже важко визначити ефективність різних інструментів у політичній війні. На відміну від снаряда, який або потрапляє в ціль, або ні, оцінити успішність інформаційних операцій складно. Все ж таки ми бачимо, що протягом років Росія не лише продовжує спонсорувати канал RT (Russia Today), а також важливий інформаційний проєкт Sputnik, але й збільшує їхнє фінансування. Це означає, що, з точки зору Російської Федерації, ці інструменти є успішними та дієвими. Однак, попри те, що Європейський Союз та деякі інші держави ввели заборону на мовлення RT та Sputnik, знайти їх зовсім не важко, адже вони зареєструвалися на інші доменні імена і продовжують свою роботу. 

Але RT був видалений з Facebook, Twitter та інших соціальних мереж, і найголовніше, вилучений з YouTube, де переглядів було найбільше. Попри те, що Росія має інші альтернативні платформи, які ведуть мовлення у Європі, YouTube став великим провалом у політичній війні, адже повністю відновити свою присутність на цій платформі Росія так і не змогла.

Деякі політики вважають, що заборона росіянами в'їжджати на своїх автомобілях в Європу і жити там, а також відмова від всього російського: культури, мови та паспортів - розв'яже всі проблеми. Чи достатньо такої культури скасування російського і чи зрозуміла ця концепція на Заході?

Ідея відмови від всього російського не спрацює навіть у тих країнах, які є найбільшими прихильниками України та надають велику підтримку у процентному відношенні до населення. Суть у тому, що відмова від російського полягає в створенні почуття колективної провини для російського населення, а не в розумінні індивідуальній відповідальності.

Західна філософія заснована на лібералізмі та ліберальній демократії та не підтримує колективне покарання, а “канселінг” всього російського має на увазі саме це, тому на Заході така ідея не вітається і не вітатиметься, адже це суперечить індивідуалістичному фундаменту ліберальної демократії.

Тому не варто очікувати розуміння чи пояснювати це західним партнерам.

Ліберальна  демократія перетворилась на настільки "ліберальну", що дозволяє прихильникам російських терористів виходити на європейські вулиці й транслювати проросійські наративи, звинувачуючи Україну в антисемітності та нацизмі. Водночас коли терористичне угруповання вчиняло жахливі злочини в Ізраїлі розстрілюючи цивільних на вулицях, тисячі людей після цього вийшло на підтримку Палестини та, на жаль, і ХАМАСу (терористичного угрупування). Як так вийшло, що така ліберальна модель допускає таку широту поглядів і таку радикалізацію в суспільстві?

Щодо ізраїльського політичного конфлікту, який є фактично "вічним", в європейських суспільствах сформувались різні оцінки та думки. У багатьох країнах такі радикальні пропалестинські мітинги заборонені, але коли вони відбуваються, влада намагається не займатися ескалацією та не застосовувати силу для розгону цих мітингів та протестів.

Фото: Акція на підтримку Палестини у Лондоні. Фото: Sky News

Дійсно, іноді гасла, які з'являються на пропалестинських мітингах, є абсолютно неприйнятними. Проте лібералізм передбачає широку репрезентацію проявів свободи слова. Потрібно розуміти, що в кожного суспільства є свої вразливі місця та тригери. Для Європейського Союзу це нацистська символіка, адже  в багатьох країнах Європи було темне минуле і вони не хочуть його повторення. Тому така символіка викликає більше обурення, ніж ісламістські гасла. Це треба визнати й зрозуміти.

З новин здається, що в Європі сплеск радикальних рухів. Ми можемо простежити перемоги радикальних правих сил на виборах у Нідерландах, Фінляндії та Словаччині. В Німеччині популярними стають такі радикальні партії як "Альтернатива для Німеччини". Чи справді радикальні рухи стають настільки популярними у Європі, чи це лише спосіб медіа ретранслювати ситуацію?

У Європі на виборах перемагають крайні праві чи, так звані антисистемні сили. Проте важко говорити про великі перемоги, наприклад, у Нідерландах, де на парламентських виборах конкурували понад двадцять партій. "Партія свободи" Герта Вілдерса отримала найбільше голосів при тому, що 70% електорату за нього не голосувало. Вони підтримували зовсім інші партії, однак у такій багатопартійній системі остання виявилася найпопулярнішою. Це не означає, що ідеї, які несе ця партія є відображенням поглядів всього суспільства.

Загалом така популярність вкрай правих партій у Європі частково пояснюється тим, що населення вбачає, як центристські сили не можуть впоратися з викликами глобалізації та процесів європейської інтеграції. Зокрема багато європейці незадоволені міграційними процесами, особливо після 2015-2016 років, коли в Європі з'явилися мільйони біженців із Сирії, Близького Сходу та Африки, а тепер з України. Це є одним із факторів підвищення популярності крайніх правих сил.

Але я б не перебільшував ситуації говорячи, що все виходить з-під контролю. Просто в багатопартійних системах складно зрозуміти реальну підтримку вкрай правих чи помірних сил. 

Також спостерігається процес мейнстримізації крайніх правих при наближенні до влади. Риторика Вілдерса у 2023-му і Вілдерса у 2013-му абсолютно різні, попри те, що він не відступив від свого ідеологічного фундаменту. Те ж саме можна сказати про Марін Ле Пен з 2023-го і 2015-го. Вона стала "помірнішою", а її партія визначається як одна з провідних, за опитуваннями громадської думки, на майбутніх президентських виборів у Франції. Саме це дозволяє таким праворадикальним партіям отримувати підтримку, яку вони зараз мають. 

Герт Вілдерс. Фото: Getty Images

Зараз ситуація на фронті не передбачає швидких змін. Всі говорять про довгу війну. Чи розуміють це у Європі та чи готові підтримувати Україну до переможного кінця?

Підтримка зберігається. Є запевнення з боку європейських лідерів і з боку лідерів НАТО про те, що підтримка продовжуватиметься. Проте, важливо розглядати не лише тривалість цієї підтримки та її кінцеву мету, але також і обсяг, в якому вона буде надаватися.

Якщо допомога Україні буде обмеженою, можна стверджувати, що її нема взагалі. Україна має певну мету: відновлення суверенітету та територіальної цілісності, а також збереження держави та української нації.

Путінський режим поставив своєю історичною місією знищення української держави та нації, і не готовий навіть розглядати можливість відсутпу, якщо якась ціна буде надто високою.

Російська пропаганда називає потенційний вступ в НАТО - причиною початку війни. Чи вважаєте ви це частково правдивим?

НАТО не є і не було проблемою. От Фінляндія вступила до НАТО, Швеція вступає. Проблемою для путінського режиму є те, що Україна більше ніколи не буде частиною російського цивілізаційного проєкту. Україна всередині російського цивілізаційного проєкту це ще один принижений та поневолений російський регіон. Ось це бачення майбутнього України путінським режимом і Путін особисто від цього не відступиться. Це для нього є своєрідною історичною місією, за реалізацію якої він готовий платити будь-яку ціну.

Питання полягає в тому, наскільки Захід готовий платити, щоб не дозволити Росії втілити цю історичну місію, і, звісно, до українського суспільства – наскільки воно готове платити ціну за те, щоб уникнути входження до поневолених регіонів російської "цивілізації".

Що буде зі світом, якщо Путін все ж таки переможе і якщо він свого досягне?

Для Путіна головним завданням є знищення України як держави та нації.  Він прив'язав успіх в цій війні до існування свого власного проєкту – російської цивілізації. Однак Захід також пов'язав свою історичну цивілізаційну місію з успіхом України в цій війні.  Захід розпочав процес включення України до своїх міжнародних, політичних та економічних структур на прохання самої ж України. Якщо Україна зазнає поразки в цій війні, що цілком можливо без достатньої підтримки з боку західних партнерів, тоді цей ліберально-демократичний проєкт Заходу опиниться під загрозою. Путінський режим хоче створити враження, що демократія – це лише війна та конфлікт. Він пропагує ідею, що краще бути жити в авторитарному суспільстві, аніж в демократичному.

Якщо Захід не зможе постояти за Україну як за демократичну країну,  яка хоче бути частиною спільноти західних демократій, тоді це буде величезним завданим ударом по репутації Заходу. Риторика про те, що демократія несе мир, не працюватиме, адже вона не здатна відстояти незалежність та суверенітет демократичних країн.