Пекін віддаляється від підтримки Москви на користь зближення з ЄС, - Фейгін

Нічого особливого не сталося: Путін самокоронувався й зробив кілька надпотужних вкидів. Нічого позитивного ми там не відчули, але це означає, що лінія на війну продовжуватиметься. Путін при владі, його політбюро при владі, ну, викинули людину Шойгу з обойми, але...

Насамперед треба зазначити, що є три нових чинники у зв’язку із саме цією інавгурацією. Протокольного там нічого особливого не було, усе те саме: набір слів, гасел тощо. А от з погляду політичної ситуації є особливість: по-перше, ця інавгурація відбувалася під час війни. Тобто Путін брав участь у подібних заходах, продовжуючи свою владу, але все ж таки не на тлі повномасштабної війни у Східній Європі. Це накладає відбитки: у своїй промові він знову говорив про героїв СВО, про повагу до їхньої ратної праці тощо.

А по-друге... Він у 2020 році продовжив повноваження на фейковому референдумі. І це вперше, коли він просто обнулює попередній термін, змінюючи Конституцію під себе. Ми таке бачили – і з Лукашенком, і в інших місцях. Мадуро свого часу таке проробляв у Венесуелі. Для Путіна це теж важливий крок, це перехід до тоталітарної системи остаточно, причому за персоналістським типом. І така інавгурація означає остаточні спроби припинити декорувати свою диктатуру. Раніше щось вигадували, тепер ніхто нічого не вигадує, усе надто відверто, і 87,5%, які він за себе виписав, - це показник того самого.

І, мабуть, третє: дивіться, це перша така інавгурація, де мовчазним невизнанням його легітимності визначено ставлення до нього й до виборів 17 березня представників західних країн. З вагомих були присутні представники посольства Франції, оскільки їм доручили це зробити, - не тому, що вони цього прагнули, а вони від імені ЄС там були присутні.

Із якихось додаткових особливостей четвертий важливий пункт – молебен: на царство православний очільник, промова Кирила - зрозуміло, вони співробітники однієї установи з Путіним. Але це вже позначення якогось божественного помазання. Одразу після інавгурації, такого ж не було, щоб відразу урочистий молебен, якось це було окремо. А тут – спеціально, протокольна зйомка, Кирило звертається з двома митрополитами до Путіна й каже про те, що от уперше сама провославна людина й таке інше, фактично дає старт перетворенню тоталітарної системи на династичну, на мій погляд. Династична – це означає, що влада стає незмінна за іншим принципом.

Вони вже підходять близько до обґрунтування, чому Путін і його сім’я, чи ті, що належать до його найближчого кола, сановники залишаться в цій владі навіки.

Тобто, позначений самим Богом практично, православний цар.

Єдине, що дивує, - що Путін не провів самокоронування на 9 Травня. Взяли б і поєднали: молебень, 9 Травня, Шойгу на верблюдах і дух Унгерна-Штернберга над Червоною площею.

Їм потрібно двоїти ці заходи, щоб збільшити увагу, а то все в один день провели – і все. 9 травня, мабуть, теж буде якась тронна промова Путіна як інавгурованої першої посадової особи. Зараз вони остерігаються робити «безсмертні полки», паради – раптом дрон прилетить. Але, мабуть, ідеологічно їм вигідно розвести ці заходи, щоб 9 Травня урочистими заходами підвищити його статус як військового очільника, як керівника країни, яка веде агресивну війну проти України. Тобто тут завдання ширше, тому вони не стали поєднувати, щоб не спрощувати ситуацію, а трішки урізноманітнити.

На сьогодні повноцінним ідеологічним інститутом у цій системі є лише РПЦ. У «Єдиної Росії» яка там ідеологія – кради й біжи, а РПЦ все ж таки ідеологічний інститут. РПЦ каже: ми ідеологія нова, за якої нинішня влада має прямий вхід від Бога, вона є прямим його відображенням – православне царство, «русскій мір», весь той набір, який ми час від часу чуємо, але він ніяк не може скластися в єдиний пазл. І ця інавгурація якщо й має якесь значення, то не стільки протокольне, скільки ідеологічне, війна й незмінність цієї влади в тоталітарній системі стають головними інструментами, провідниками цієї ідеології: війна підвищує, тобто ми Вітчизну захищаємо.

Хоча й бачимо якість цих захисників, якщо у вас кримінальники, повертаючись із зони «СВО», ґвалтують хлопчиків. Останні події – якийсь катастрофічний процент рецидивів серед людей, що беруть участь у «СВО». Але ідеологія може на це не зважати, закривати повністю очі. Тому що високе обґрунтування потрібно лише Путіну, інше – то шлак. З цієї точки зору з урахуванням цього усього – війна, і перший термін, коли він змінив під себе Конституцію, і молебень, і решта є показниками якогось оновлення, що веде країну до прірви ще більше, але для Путіна створює ідеологічну подушку, яка йому була дуже потрібна.

З усіх інструментів легітимізації в Путіна ще є стратегічна ядерна зброя й тактична ядерна зброя, з якою вирішили провести навчання в Південному військовому окрузі РФ, що бере безпосередню участь у війні проти України. Для доповнення картини помазання на царство бракує лише концепції великої вітчизняної війни, як проти Наполеона у 1812 році. А звідти переходимо, звісно, до Сталіна, який у 1941-му звернувся до радянських громадян із закликом: «Браття і сестри!» Можливо, це станеться не цього тижня, а через місяць?

Загалом так. Щодо ядерної зброї – це, безумовно, наріжний камінь ідеології. Ядерна зброя, володіння нею, цими шістьма сотнями боєголовок, стає головним інструментом проведення зовнішньої політики Росії. Адже вони весь час експлуатують цю ядерну риторику, постійно погрожуючи, проводячи навчання в Західному окрузі, долучаючи до цього Лукашенка. Це головна загроза для Заходу.

Але це ще й ідеологічна погроза: ми домагатимемося свого, застосовуючи ядерну тему. Наскільки вони готові застосувати ядерну зброю – питання відкрите поки що, бо це шлях в один кінець: застосувавши ядерну зброю, назад уже не розвернешся, і вийде зворотний ефект. Проте цю ядерну риторику вони використовують для залякування, насамперед Заходу. Українців нема сенсу залякувати, вони не бояться. А от викликали послів, британського й французького, через їхню заяву про те, що засоби, які постачаються в Україну, зокрема ракети, можуть використовуватися за будь-яким призначенням, для обстрілів території Росії чи ні – це вирішує Україна. Це не вирішує Франція чи Велика Британія, вони знімають із себе відповідальність, вони постачають зброю, і тепер зброя українська, не французька й не британська. Тому що це дурість - вона залишалася б такою, якби здійснювали удари за допомогою SCALP чи Storm Shadow самі французи й британці. Але ж цього не відбувається, це робить Україна - яка різниця, що вони використовують? Москва використовує «шахеди» іранські – і що?

Тут сенс у тому, що це, по суті, спроба вплинути на позицію цих країн з урахуванням того, що каже Франція постійно, в особі президента Макрона, починаючи з 26 лютого, - що французький військовий контингент може бути відправлений на територію України за умови, якщо буде прорив фронту чи якщо Зеленський про це попросить, уряд Зеленського, Київ звернеться з  проханням, запросить ці контингенти. Можливо, це буде Французький іноземний легіон чи ще якийсь, я не знаю, як саме це вирішуватиметься у відповідних юрисдикціях у відповідних європейських країнах. Вони можуть з’явитися на території України, що воює.

Тож це спроба за допомогою ядерних погроз, шантажу зробити так, щоб від цих планів і Франція, і Лондон відмовилися.

Поки не видно за цим рішучості використати цю ядерну зброю, але заява Захарової, що відповіддю будуть удари, якщо Велика Британія не відмовиться від постачання озброєнь і не скасує позицію про зняття обмежень стосовно використання цих ракет, зокрема про удари по території Росії, то, як вона сказала, будуть удари і на території України, і поза її межами - по британських об’єктах.

Звісно, це не можна пов’язати з заявами про ядерні навчання, які Москва збирається проводити, і про можливість застосування ядерної зброї. Звісно, це спроба шантажу, спроба «взяти на понт». Поки що це так. До чого це приведе? Побачимо, але я точно знаю рецепт, як реагувати: якщо продемонструвати слабину, якщо показати Заходу зі свого боку, що вони можуть відкатити назад у цих своїх ініціативах, то Кремль піде далі, він не зупиниться. Піде далі в наступ, з точки зору політичного й іншого наступу, на Європу, збільшуючи й збільшуючи вимоги.

А от якщо скажуть: а ми теж проведемо ядерні навчання, розглянемо питання розміщення ядерної зброї, тактичної й іншої, на території Румунії, Польщі – про що, до речі, Польща просить, і Румунія просить. Ось тут Москва натисне на гальма й відіграє назад, скаже: ну, навіщо ж так, ми ж не в цьому сенсі, ми не збираємося перейти до ядерної війни.

Стосовно вітчизняної війни й риторики квазіпатріотичної, яку Кремль може використовувати для пролонгування ситуації з війною, яка вже два з половиною року триває: треба й народу якось пояснювати, чому воюємо-воюємо, а кінця-краю не видно. А зараз, після отримання Україною допомоги, схваленої Конгресом США, це очевидно впливає на продовження війни щонайменше до листопаду. А чим закінчаться американські вибори – вони ж можуть закінчитися так, що це дасть можливість Україні отримати додаткову допомогу.

І тому риторика вітчизняної війни й подібного – ми ж знаємо, як це експлуатувалося тим-таки Сталіним - «браття і сестри», він фактично створив РПЦ заново з Сергієм Старгородським, це відома історія. Сталінська церква, яка донині діє, - саме сталінська, він за своїми лєкалами її створив. Ба більше – у нього були плани після війни вирушати на Константинополь, звільняти його, це відома історія. Плани такі версталися в штабах. То так, вони напрацюють якусь концепцію, бо Путін у своїй інавгураційній промові сказав «досягати всіх цілей». І досі ніхто не знає, якими є ваші ціли. Ми знаємо ці цілі – знищити Україну, припинити її суверенітет і перетворити її на свою складову частину. А інших цілей ми жодних не бачимо, вони зрозумілі, але виголосити це він не може в такому вигляді.

Та міг би він просто сказати: ми воюватимемо до знищення. Як вони розпочинали загалом агресію проти України - денаціфікація і таке інше.

Та звісно. Він, можливо, і прийде до того, що скаже: територія – це повністю територія Росії, ми її займаємо, тому що це історична справедливість. Він же ж так і каже періодично. Але тоді, якщо виходити з такої передумови, він зажене в глухий кут Захід.

І якщо Захід це сприйме, зруйнується вся міжнародна система безпеки, вона перестане існувати навіть номінально.

Вона й без того ледь тримається, але якщо хтось може сказати: я претендую, тому що це наші історичні території - і це після визнання 1991 року кордонів України й всього іншого - то як це? Ви ж їх визнали й Біловежськими угодами, потім Алматинська була декларація, зараз про неї вчасно згадали.

Навздогін була Алматинська декларація, коли було створено СНГ. І всі країни, і Росія теж, визнали Україну в її кордонах, саме угоду підписали – що так, Україну ми визнаємо саме в її кордонах, з Кримом і рештою. Тоді навіщо потрібна система міжнародної безпеки, кому потрібні всі ці домовленості, ООН і подібне?

Якщо Путін на таке зважиться – що право сили вище за право міжнародне, - тоді Захід або включається у війну й захищає не просто Україну, а цінності міжнародної безпеки, її принципи, норми міжнародного права, або ковтає це, і в Росії відразу з’являються претензії на країни Балтії – теж, скаже, російські території, на Польщу – теж скаже, що це історичні землі корони Російської імперії, ми їх відновлюємо.

І так далі, адже якщо цей принцип один раз реалізується, то це діятиме завжди. От і все.

Сі Цзіньпін технічно спрацював – спланував візит на Європейський континент і не приїхав до Путіна ні на інавгурацію, ні на парад 9 травня. Але поспілкувався з Макроном. Тобто це певний демарш: він дав зрозуміти Путіну, що всі сигнали, які міг посилати Пекін Москві, в Москві не почули. Можливо Сі Цзіньпін тепер активніше гратиме у швейцарському форматі?

Я гадаю, позиція Китаю, хоч і непомітно, хоч і не швидко, але трохи коригується. Я не скажу, що вона змінюється: Москва залишається союзником.

Але змінюється в сенсі того, що Пекін прагне зняти з себе відповідальність за те, що робить Москва, максимально зняти. Тому що коли ти його союзник...

Бачите різницю між Іраном і Пекіном? Вони обидва в певному розумінні слова є союзниками Москви. Але Іран – це воєнний союзник, і точно несе відповідальність за дії Москви в Україні, адже їхньою зброєю вбивають українців. Причому це не одне й те саме, що постачає Лондон і Париж, тому що на Москву поширюється ембарго, як на країну-агресорку, до України ще нема жодних обмежень щодо постачань озброєнь. Жодних, тому що це країна-жертва, яка захищається згідно з міжнародним правом.

Пекін насправді робить вибір – у зовнішній політиці, про внутрішню не казатимемо, – саме на користь дотримання міжнародного права. Їм вигідніше дотримуватися цих принципів. І, до речі, в річницю, у лютому 2023 року, та Пекінська декларація стосовно врегулювання, що з 12 пунктів, - так там першим пунктом було дотримання міжнародного права й визнання міжнародно визнаних суверенітету й кордонів України.

Мені видається, що, так, розпочався процес наближення до Європи Пекіна. Чому? Блискуче проходив спочатку візит у Пекін Макрона, а зараз візит у відповідь Сі Цзіньпіна в Париж. Обопільний інтерес: бояться приходу Трампа. Трамп налаштований люто антикитайськи. Якщо він у листопаді здобуде перемогу на виборах, то в Європі, яка теж очікує від Трампа ексцентричних дій – стосовно НАТО, стосовно зобов’язань США щодо Європи, - намагаються шукати альтернативних союзників, грати на балансі.

Уся Європа в особі Франції, бо Франція – це зовнішньополітичне відомство всього Євросоюзу, вона відповідає за політику, а Німеччина – за економіку в ЄС, так традиційно завжди було, тим більше коли Велика Британія пішла з ЄС, то цю роль в ЄС виконує саме Париж. То сьогодні, звісно, вони намагаються домовитися по стратегіях – економічних, інвестиційних, геополітичних з Пекіном. Але важливою умовою з боку Європи, Франції зокрема, відносно Пекіна є «повпливайте на Москву».

Європа, у східній частині якої вирує війна, - неприйнятна ситуація для економіки, для співпраці, для взаємодії Пекіна, і Парижа, І Брюсселя. Неприйнятна абсолютно.

Війну треба припинити абсолютно, якщо ми хочемо, щоб від політики чотирирічного правління Трампа, яке насувається, не потерпів ні Пекін, ні Європа.

І мені здається, цей сигнал Пекін почув. Дивіться самі: Пекін після візиту Блінкена, попри те що загалом візит був прохолодний і з боку Держдепу було публічно заявлено про те, що потрібно дотримуватися санкцій щодо Москви, долучатися до санкцій Пекіну і юридично і по факту, насправді щось уже почало реалізовуватися. Наприклад, російські компанії, які вільно почувалися, робили транзакції через фінустанови Китаю, зараз цих можливостей позбавлені. Або дуже серйозно обмежені, а це ж сірі схеми поставок продукції воєнного й подвійного призначення.

Тобто Пекін повільно, можливо неохоче, втрачаючи фінансово, але погоджується на те, щоб обмежити Москву в її використанні – економічному та іншому - Пекіна для ведення війни.

І ми бачимо, що Пекін весь час прагне бути спостерігачем. Як-от на Швейцарську конференцію щодо формули миру, з ініціативи в тому числі Зеленського, збирається приїхати спостерігачем, так і у війні хоче бути в якості спостерігача, а не представника Москви, у цьому справа.

Це різні якості – ми представляємо Москву, нумо вести переговори через нас із Москвою? Ні, ми спостерігачі й не відповідальні за Москву. Ми намагатимемося повпливати на якісь питання, переконуватимемо, але, будь ласка, не робіть із нас представників Москви. А раптом справді Москва вдасться до кроків, за які доведеться відповідати, наприклад застосує тактичну ядерну зброю? Навіщо це Пекіну - щоб потім розгрібати за Москву наслідки цього?

І в цьому сенсі Пекін явно збільшує дистанцію відносно планів Москви щодо України та Європи і Західного світу. Тому що економічний інтерес. Тому що загроза приходу Трампа, який згорне інвестиційну й технологічну взаємодію, що вже відбувається між Пекіном і Вашингтоном. Що тоді? Де брати ресурс технологічний і інший? Пекін диверсифікує ситуацію й орієнтується на Європу. І, зокрема, в момент візиту Макрона в Пекін домовленості відбулися – що аеробус побудують в Китаї зокрема. Пекін змушений вибирати пріоритети: або Європа й певною мірою Америка, або Москва. Але товарообіг непорівнянний, товарообіг із Росією – це 200-210 мільярдів доларів на рік, а з Європою - майже 800: 750-770. То що головніше? І з Америкою десь так, 750-780.

Тобто це показує, що потенціал непорівнянний і Москва й далі втрачатиме, а Пекін збільшуватиме дистанцію з Москвою й водночас наближуватиметься до Європи в цих питаннях.

Скажений бультер’єр, який починає скакати, гризти перехожих, і всі приблизно розуміють, хто його власник. Цікаво, хто перший дасть цьому бультер’єру лопатою по морді? Власник намагається вдавати, що це не його бультер’єр, але йому кажуть: ми вам, шановні пекінські товарищі, випишемо штраф за вашого бультер’єра, якщо ви його не заберете. І Путін теж це діло відчуває і намагається поїхати зараз до Пекіна звіряти годинники. Що ж скаже товариш Сі? І що йому скаже Путін? Коли вони починають шарманку про тактичну ядерну зброю, я б теж не легковажив. Адже хто міг подумати, що вони наважаться на повномасштабну війну? Ми з вами це припускали, але дуже багато людей не вірило.

Не вірило. Але ж Пекін має сильний аргумент у розмові з Путіним, який скоро здійснить візит у Пекін: війна триває вже понад два роки, а ти планував набагато менше, розраховував на бліцкриг, на прискорене завершення війни, врегулювання конфлікту. Неважливо, на капітуляційних умовах, на переговорах – цього не відбувається. Зараз уже війна стає тягарем для всіх, і для Пекіна також, який точно не хоче в жодному разі бути представником Москви, як я казав. Бо який дивіденд ти отримаєш? Навпаки, Пекін зацікавлений, щоб Москва вийшла з війни максимально послабленою. Щоб не зникла, нехай Путін залишається. Але щоб була максимально знесилена, щоб можна було простіше посилити цю залежність від Пекіна, якщо шлях на Захід буде Москві перекритий.

А вона, швидше за все, на десятиріччя буде закрита, враховуючи наслідки війни, які б переговори не відбулися й чим би вони не закінчилися. І Пекіну невигідна перемога Москви, Москва й без того надто пихата, коли починає поліпшувати свою ситуацію фронтову чи міжнародну. Зокрема, поки ці п’ять, майже шість місяців не виділялася допомога Конгресом США Україні, було видно, як Москва надихалася можливістю майбутньої перемоги – мало не на Харків будували плани наступу. Але коли цього нема, щойно виникає нова ситуація з допомогою, з іншим балансом по боєприпасах, по засобах, які Україна відновлює з допомогою, яка вже пішла від США, - одразу змінюється політична ситуація. Помітили, як легко вона змінюється? Одразу надихаються й сміливішають європейські політики.

І Китай не повинен відставати, він має висувати умови: Москва мусить визначитися, як довго вона збирається воювати, вести повномасштабну війну. Я гадаю, в Пекіні таке питання буде порушено: а ви скільки збираєтеся воювати – 10 років? Для нас це неприйнятно. Для Пекіна це точно неприйнятно. Ба більше – Пекін дуже боїться ядерної риторики, і всіх навчань, і розміщення ядерних ракет на території Білорусі. Чому?

Тому що, я цілком це припускаю, з Пекіном обговорюється й такий варіант розвитку ситуації, за якого ядерну зброю, окрім Китаю й Північної Кореї в Південно-Східній Азії, матимуть і інші гравці

Японія (вона дуже легко може отримати ядерну зброю, у них свої ядерні матеріали, лабораторні випробування, а про технології й казати не треба). У Тайваня може з’явитися ядерна зброя – чому б ні? У Північної Кореї може з’явитися, а в Тайваня не може? У Південної Кореї може з’явитися ядерна зброя. Навіщо це Пекіну? Це як допоможе в його планах інтеграції Тайваню в континентальний Китай? Зашкодить дуже сильно.

Тому в Пекіна це питання викликає страшну печію стосовно Москви. Швидше за все ці два питання й обговорюватимуться: перший – припинити ядерну риторику, Москва має бути відповідальним партнером, член Ради Безпеки ООН з правом вето не може так поводитися, тому що він гарант міжнародної безпеки, незастосування ядерної зброї, непорушення конвенцій, які зобов’язують, наприклад, не проводити ядерних випробувань, не передавати зброю третім країнам. Конвенція про непоширення ядерної зброї, що, проте, відбувається відносно Білорусі тощо.

І друге питання – терміни закінчення війни. Визначимося з терміном: скільки ви ще хочете воювати? Якщо ви не можете завоювати Україну й просунутися далі 20% окупованих територій, збільшити їх до 30-40-50-100%, тоді треба закінчувати війну й приймати умови, на яких Захід готовий якось повпливати на Київ, і вийти на якийсь мирний план, прийнятний для всіх сторін, а не для однієї Москви. Якщо шальки вагів Пекіна перехиляться в бік Заходу, то в Москви може практично не залишитися суттєвих союзників у цьому питанні, і тоді може щось зрушитися з місця.