Як святий князь Володимир був "київським карателем"

В Україні ж багато хто вважає, що Володимир Святославич до російської історії не має жодного стосунку, але така думка цілком хибна. Рівноапостольний князь зіграв в історії нашого північно-східного сусіда, якщо і не вирішальну, то, принаймні, дуже примітну роль – роль очільника першої київської хунти та першого київського карателя.

Володимир Великий на злотнику власного карбування

Але, почнімо з початку. В Х столітті від Різдва Христового територія майбутнього Ростово-Суздальського князівства, яке згодом стане ядром Московії та Російської імперії, являла собою переважно непроходимі  ліси та болота. І в цьому малопривітному ландшафті проживали прямі предки нинішніх росіян, що тоді йменувалися "в’ятичі". Про те, що попередники Володимира - Ігор, Олег та Ольга створювали та зміцнювали "києворуський мір", дикуваті в’ятичі у своїх лісах навіть не здогадувалися, аж доки до світла києворуської цивілізації їх не долучив батько Володимира - Святослав Хоробрий. Зробив він це в притаманному йому силі за допомогою вогню та меча, змусивши платити Києву дань.

В Росії і досі ненавидять завойовника Святослава

Але все це лише приказка, казка ж відбувалася за до болю всім знайомим сценарієм. Після смерті легітимного князя Святослава Ігоровича в Києві стався державний переворот – за допомогою західних союзників владу захопив нелегітимний князь - син ключниці Малуші Володимир. Легітимний же правитель Ярополк Святославич був убитий при спробі втечі. Довідавшись про це, лісові в’ятичі вирішили не визнавати результати перевороту і припинили платити податки до державного бюджету, які тоді називалися "дань від рала". 

Звісно, подібна зухвалість очільнику "київської хунти" аж ніяк не сподобалася і він розпочав антитерористичну операцію, яку в’ятичі називали "каральними походами". Два роки каральні загони Володимира наводили у нинішньому Підмосков’ї конституційний лад, змушуючи до покори та сплати дані невдоволених жителів "сєвєровостока". В’ятичі пручалися як могли, але здолати карателів було несила, адже бойове ядро загонів Володимира складав "іноземний натівський легіон", який в "києворуськом мірє" називали варязькою дружиною, а в Європі норманами. В Х столітті ці затяті вояки цілком відповідали характеристиці "агресивний євро-атлантичний військовий блок", адже тримали у страху мало не всю ойкумену, заполонивши військовими базами Європу та навіть частину Північної Америки. Окрім рідної Скандинавії, опорні пункти варягів містилися на Британських островах, в Балтії, Франції, на Сицилії та американському острові Лабрадор.

Київський каратель з іноземного варязького легіону з новітнім озброєнням. Реконструкція

Отже, сепаратизм в’ятичів був приречений. Напоумлені володимировими карателями вони відновили відрахування до київського бюджету і надовго забули про відокремлення від "києворуського міра". 

Але дух в’ятичів не був остаточно зломлений. Коли нелегітимний князь вирішив долучити своїх язичницьких підданих до нової грецької віри у розп’ятого бога, предки нинішніх росіян не поспішали сакралізуватися та міняти звичних ідолів на дивні дошки з намальованими обличчями. Навіть за сто років по смерті "сакралізатора" спроби Києва навернути лісових мешканців до християнства були марні. Доля закатованого в’ятичами у 1113 році ченця Києво-Печерської Лаври Кукші зайве тому підтвердження, але це вже дещо інша історія.