Як Росія змушує весь світ любити Україну

Чи не найгіршим із наслідків хронічного популізму, на який страждає будь-яка молода демократія (а надто – та, що воліє здаватись молодшою, ніж є насправді) є викривлене сприйняття реальності. Причому не лише у суто внутрішніх справах, але й у стосунках із зовнішнім світом. Те, що ми цієї пастки не оминули, очевидно – достатньо лишень згадати нескінченні спекуляції щодо друзів України. 

Почну з того, що правильне питання містить половину відповіді. Так от, питання у вигляді «хто є друзями України?» та його похідні мають відповідь «їх немає». Взагалі. Як немає друзів у Ватикану, Німеччини, Белізу, Нікарагуа, Маршалових Островів чи будь-якої іншої з всесвітньо визнаних 193 держав-членів ООН. Стосунки між ними визначаються історією, міркуваннями доцільності, вигоди й безпеки. Народні сантименти можуть, звісно, братись до уваги, але їхнє ігнорування – зовсім не рідкість (зокрема, вдячність до російських «братушек» не завадила Болгарії стати союзником Осі). Тож, говорячи про друзів України в нинішніх обставинах, слід зважати, що підтримка України в той чи інший спосіб є для них способом вирішення їхніх власних проблем і досягнення власних цілей. Генрі Джон Темпл, третій віконт Палмерстон, який тривалі роки був міністром оборони, закордонних справ, і нарешті, прем’єром Великої Британії, ще позаминулого сторіччя дуже влучно сформулював цей принцип міжнародних відносин: «У нас немає ані вічних союзників, ані постійних ворогів, проте постійні й вічні наші інтереси, й захищати їх – наш обов’язок». До речі, той-таки лорд Палмерстон уславився ще одною максимою: «Як важко жити, коли з Росією ніхто не воює!». Творець перемоги в Кримській війні й архітектор повоєнної Європи, він знав напевно, про що говорить. Для нас же цікаво те, що ця сентенція актуальна й сьогодні – особливо якщо отим «кимось» стала наша країна, а одним з провідників боротьби проти Росії, як і тоді, лишається Об’єднане Королівство. 

Далебі, головна проблема України в міжнародних відносинах у тому, що жоден з її друзів не бачить у ній самодостатньої цінності. Іншими словами, йдеться не так про підтримку України, як про протидію Росії. Проте інфантильний егоцентризм сильно заважає прийняти це як факт не тільки «пересічному громадянину», але й тим, кому посадою «положено» приймати рішення й робити заяви. 

От, приміром, чи є в нинішніх обставинах другом України Китай? Той самий, що послідовно утримується від будь-якого засудження російської агресії та відмовляється долучатися до будь-яких міжнародних санкцій та ще й проводить спільні навчання з Росією. Проте, водночас законодавче зібрання КНР приймає клони російських законів щодо приєднання нових територій з явним прицілом на Сибір, китайські війська концентруються вздовж російських кордонів, китайські банки відмовляються обслуговувати російські офшорні компанії, а CNPC не дає аванс на будівництво газогону «Сила Сибіру». Коли ж (не якщо) дійде до чергових позик, відсоткові ставки змусять Кремль згадати значення, якого слово «лічильник» набуло в дев’яностих. Чи є при тому всьому Китай нашим другом у нинішніх обставинах? Навряд – він усього лиш дотримується своїх державних інтересів, на заваді яких стала Росія – принаймні в її нинішніх кордонах, з її нинішньою політикою, системою економіки й управління. 

Те саме справедливо відноситься й до США – хіба що з поправкою на те, що головна зона нинішнього зіткнення американських та російських інтересів  лежить далеко від спільного кордону – у Європі, хоча ідеологічне протистояння, якого судомно добивається Кремль, природньо, кордонів не має. Водночас, чи належать до наших друзів, скажімо, білоруси? Ті, хто скаже «так», матимуть рацію. Попри те, що та ж таки Білорусь, під час березневого голосування у Генасамблеї ООН за резолюцію з осудом анексії Криму, була однією з небагатьох, хто підтримав Росію! Однак це їй ніяк не завадило взяти участь у тендері (й виграти) на постачання «мазів» для Нацгвардії. Не завадило й постачати пальне «для посівної», хоча танки їздять на тій же солярці, що й комбайни. Про систематичне торпедування ЄврАзЕС і відмову підтримувати ембарго проти українських та європейських товарів годі й говорити. 

Чи, приміром, візьмемо Ісландію. Упевнений, переважна більшість українців взагалі здивуються, що позицію цієї країни слід розглядати всерйоз з огляду на її відстань від України і кількість населення. І будуть тисячу, ні – мільйон разів не праві, оскільки річ тут не у розмірах, і не у кількості населення, а у вазі Ісландії у сучасному цивілізованому світі. Саме з цієї точки зору стратегічно важливо, що ісландці з першого дня «української кризи» встали на сторону українського народу. Ісландія, не будучи членом ЄС, підтримала усі санкції проти РФ, а також зробила низку гострих заяв із осудом агресії РФ проти України. Ба більше – міністр закордонних справ Ісландії двічі (!) за останні півроку відвідав Україну з візитами! Ще раз: міністр країни, яка стала місцем завершення «холодної війни», коли під час зустрічі Рейгана і Горбачова у Рейк’явіку було покладено край одному з найтрагічніших протистоянь сучасності. Здавалося б, а їм це навіщо? І знову відповідь украй далека від сантиментів. Просто ісландці розуміють: якщо анексія Криму зійде Кремлю з рук, то наступною сферою його зазіхань, цілком імовірно, стане Арктика.

Якщо, звісно, перед тим такою сферою не стануть республіки Балтії. Природньо, це – на тлі історичної пам’яті й пострадянських конфліктів з РФ – значно спрощує їм вибір сторони в нинішньому конфлікті. Так само, як, зрештою, й Грузії.

Приятелем України – з тих самих міркувань власної безпеки – дещо несподівано з огляду на багаторічні страшилки щодо прагнення відновлення Великої Румунії показав себе Бухарест. Причому попри легендарну для ЄС румунську корупцію, ця держава виявилась куди твердішим горішком для Москви, аніж будь-які балканські чи центральноєвропейські сусіди. Хоча тут значну роль зіграла традиційна для Румунії зовнішньополітична орієнтація на США та євроатлантичні структури, насамперед з огляду на її інтереси у великому Причорномор’ї.

«Наш традиційний адвокат» Польща теж виходить із цілком прагматичних міркувань. Хоча сам собою той факт, що поляки порівняно легко – бодай на політичному рівні – переступили багаторічну ідіосинкразію щодо України, заслуговує на увагу. Втім, ще задовго до російської агресії створення балто-українського блоку в ЄС у перспективі підкріплював претензії Варшаві на роль флагмана Східної Європи та надавав достатньої ваги в стосунках із Берліном та Парижем. Почасти, це й спонукало Польщу виступити одним зі спонсорів Східного Партнерства (мотиви другого – Швеції до прагнення регіонального лідерства, звісно, не зводяться. Однак ефективність міжнародних безпекових структур для неї завжди мала неабияке значення. Тут, до речі, варто згадати, що «українська криза» спонукала її до подальшого зближення з НАТО). Зрештою, проект «історичної» осі Варшава-Вільнюс-Київ із подальшим залученням Мінська сьогодні знов набув актуальності.

Втім, питання щодо друзів видається куди менш важливим, аніж те, які саме країни змінили своє ставлення до України у порівнянні, скажімо, з жовтнем-листопадом 2013 року. З цієї точки зору, відповідь буде однозначною – це всі без виключення країни Європейського Союзу. Не забуваймо також і усі ті країни, які під час вже згаданої Генасамблеї ООН підтримали Україну, попри шалений тиск і пропаганду зі сторони Росії. Скепсис щодо перманентної «стурбованості» й «глибокої стурбованості» далеко не в усьому справедливий. Наприклад, маловідомий факт, що під час голосування у Європейському Парламенті за ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною і ЄС чотири (!) поляки проголосували «проти». З іншого боку, жоден (!) фінський парламентар не проголосував «проти» ратифікації Угоди про асоціацію. І це при тому, що у вітчизняних ЗМІ хіба що лінивий не писав про лояльну, проросійську політику Фінляндії. І це при тому, що і Польща, і Фінляндія, рівно як і решта 26 держав-членів підтримали вже три пакети санкцій проти Росії. І це при тому, що українська влада сама надзвичайно (щоб не сказати – злочинно) лояльно ставиться до російського бізнесу в Україні.

Наразі у свідомості громадян ЄС відбуваються історично значимі, свого роду тектонічні зсуви у ментальності. За останній рік у їхній свідомості Україна пройшла небачену відстань від «десь там корумпованої країни, чи то з СРСР чи то досі частини Росії» до «європейської країни». Це стратегічно важливо для виживання України. Оскільки європейських бюрократ НІКОЛИ не ухвалить рішення про те, чого не існує в головах пересічних громадян держав-членів. Іншими словами, наразі у свідомості європейців лише почала формуватись реальна географічна карта Європи. І з тиском цієї реальності доводиться миритись навіть таким донедавна друзям (у вищевказаному значенні) Росії, як Німеччина, Франція та Нідерланди. Тут теж суцільна прагматика: економічні втрати ЄС від санкцій видаються прийнятною платою за запевнення власної безпеки.

Втім, наголошу ще раз: держави не дружать. Ніколи. І Україна тут не є винятком.