Чи звільнив Горан Брегович місце для Іво Бобула

До кінця березня 2015 року в українському культурному середовищі балканський музикант Горан Брегович вважався одним із беззаперечних авторитетів. Мав ледь не культовий статус і був однією з ікон музичного стилю: невідомо, чи класика це й чого класика, але не "попса" - так точно. Знаю людей, котрі встановили на своїх мобільниках мелодії Бреговича рінгтонами. Концерти в Києві та гастролі великими українськими містами завжди ставали медійними подіями, фанати шалених балканських ритмів охоче купували квитки. Не буде перебільшенням сказати: український артист, навіть частіше гастролюючи, цікавив вітчизняні ЗМІ значно менше, ніж "сербохорват" або "югослав", як Горан Брегович сам себе визначає.

Але 28 березня улюблені ще 26 числа мелодії українці активно почали видаляти з телефонів. Адже ще один кумир виявився зрадником. Виступивши 27 березня в Севастополі, вже рік як окупованому та анексованому Росією, музикант спалив за собою всі мости, котрі вели на материкову Україну. Анонсовані на травень київські гастролі вже скасовано, соціальні мережі радіють та позитивно оцінюють громадянську позицію організаторів. І в один кошик із Бреговичем уже кладуть його не менш, а навіть більш культового земляка – режисера Еміра Кустуріцу. Цей на початку березня так само виступив за анексію Криму Росією, хоча його відзначені високими нагородами стрічки "Андеграунд" та "Життя як диво" вважаються антивоєнними.

До речі, Брегович писав музику для фільмів Кустуріци, в тому числі – "Андеграунду". Коли митці посварилися та розійшлися, частина глядачів та слухачів, переважно – в Україні, далі вперто вважала: вся музика в усіх фільмах Кустуріци, навіть не створених, написана Бреговичем. Але тепер їх об`єднує не спільна творчість, а обопільне захоплення політикою Росії, держави-агресора.

Рік війни навчив українців не плакати за кумирами минулого й безболісно розставатися з ними, викреслюючи з переліку авторитетів від культури, мистецтва чи шоу-бізнесу. А наші герої вчорашніх днів моментально забули, як тепло їх приймали в Україні. Почавши не просто вірити байкам про те, як тут ненавидять росіян, а ще й поширювати їх всюди, де тільки можна. Наприклад, співачка Валерія та її чоловік і продюсер Йосип Прігожин були бажаними, навіть прошеними гостями українських концертних майданчиків й телешоу. Чому вони раніше на бачили у своїх вдячних глядачах "фашистів" –  не може пояснити навіть сам Прігожин. Натомість посилається на Мадонну, котра зі сцени дозволяє собі різні висловлювання на будь-які теми, в тому числі політичні – і нічого, спокійно гастролює світом, усюди пускають.

Але, повертаючись до Бреговича, маємо завдяки його сміливій севастопольській дурості несподіваний прецедент.

Дотепер українці не часто звертали увагу на театральні й концертні афіші, хоча їх розклеєно повно. Зараз же бачимо: поруч із Бреговичем анонсується все більше концертів українських виконавців. Скасування його гастролей не стало аж такою трагедією і для організаторів, і для глядачів, як рік тому. Тоді перші рахували збитки. Другі – ремствували: артисти поза політикою, до чого тут музика/книги/кіно/театр, нас зіштовхують лобами тощо. Та нині такий крок, як скасування гастролей артиста, котрий не поважає закони країни, в яку їде заробляти гроші й взагалі – має у носі сталі норми міжнародного права, виглядає логічною відповіддю на хамську поведінку нехай сто разів культового митця. Замінити, виглядає, є ким.

Можна скільки завгодно сміятися з афіш, котрі анонсують концерти Іво Бобула та Павла Зіброва. Не знаю, чи зберуть вони повні зали. Проте квитки напевне дешевші, аніж на Бреговича. Ба більше: якби про Бобула, Зіброва й інших українських артистів говорили й писали в Україні так само багато, як про іноземних «зірок», проблем із збиранням залів у них виникало б значно менше.

Мабуть, хороший музичний смак вимагає не любити Павла Зіброва та давати невисоку оцінку творчості Іво Бобула. Зізнаюся чесно: не готовий витрачати час та гривні на споглядання й прослуховування цих, поза сумнівом, достойних та заслужених артистів. Але якщо відкинути таку суб`єктивну оціночну категорію, як смакову, в сухому залишку лишиться очевидне: українських артистів, хоч естрада це, хоч рок-музика, хоч "попса", тривалий час маргіналізували в українському суспільстві. Шляхом маргіналізації в засобах масової інформації. Інтерв`ю з Зібровим мало, хто запише та поширить. Зате до Бреговича – акредитація, черга та приватні домовленості з організаторами за халявний квиток.

Патріотизм – не в тому, аби висловлювати «фе» відомим та улюбленим колись діячам культури, а тепер фанатам "русского мира". Так само бути патріотом – це не намагатися арештувати на кордоні всякого, хто того вартий. І зовсім не патріотизм читати/дивитися/слухати українське лише через громадянство творців й мову виконання. Насправді наші люди вже почали не лише цікавитися своїм та намагатися підтримувати, а й, що набагато важливіше, стали вимагати від всього, що пропонує українська культура, актуальності та  вищої, ніж є, якості. Жанрового розмаїття. Героїв, котрими можна пишатися, а не загибель яких треба оплакувати. Творці ж повинні до вимог шановної публіки дослухатися.