15 секунд на катастрофу. Чорнобиль в документах КДБ

Холодна війна та мирний атом

"Відповідно з директивами XXIV з’їзду КПРС, — читаємо в інформаційному повідомленні чекістів від 19 вересня 1971 року, — в Київській області, в Чорнобильському районі, поблизу села Копачі споруджується перша в Українській РСР атомна електрична станція потужністю 2 млн КВт".

На спорудженні станції на той момент працювало 9 294 особи. Усі вони з перших днів роботи опинилися під пильною опікою органів держбезпеки, які серед усіх працівників виділяли окремі категорії людей, що заслуговували на особливу опіку чекістів.

До таких особливо підозрілих серед тих 9 тисяч чекісти віднесли 31 особу німецької національності, двох китайців, чотирьох раніше засуджених осіб і 11 осіб, які вели листування з зарубіжними країнами, серед яких навіть виявили одного колишнього учасника підпілля ОУН.

Звісно, всі ці люди перебували під найпильнішим наглядом співробітників КДБ. Для контролю над ними та всіма іншими станом на 1976 рік на ЧАЕС працювало 17 агентів КДБ. За десять років, на момент аварії у 1986-мі їхня кількість зросла до 91. Крім того, інформація надходила від 8 резидентів і 112 так званих довірених осіб. Весь цей апарат мав забезпечувати інформацією КДБ.

1970-80-ті роки — дуже цікавий час в історії. Це час загострення Холодної війни. Радянське керівництво готувало населення до можливості переростання Холодної війни в збройний конфлікт, можливо, навіть з використанням атомної зброї. Тому всі громадяни СРСР, починаючи зі шкільної лави, навчалися, як діяти в умовах атомної атаки.

Звичайно, що навчання з так званої цивільної оборони було обов’язковим і для тих, хто брав участь у спорудженні ЧАЕС та об’єктів її інфраструктури.

Отже люди в Радянському Союзі мали знати, що робити у випадку несподіваної атаки ворога. Але, як показали наступні події, майже ніхто не знав, як діяти, коли атакує не ворог з атомною зброєю, а широко розрекламований пропагандою як найбільш безпечний, той самий "мирний атом".

А саме до такої атаки — не зовнішньої, а внутрішньої — слід було готуватися, і про це свідчать секретні повідомлення КДБ, які від самого початку спорудження ЧАЕС рясніють інформацією про проблеми у спорудженні та експлуатації атомної електростанції. 

"Пятілєтку за два года"

Як завжди за радянських часів, ті, хто керували спорудженням станції, хотіли вислужитися перед тими, хто керував усією країною, подивувати їх своєю оперативністю. Як завжди актуальним було гасло "Пятілєтку за два года" та інші речі, які спонукали робити якнайшвидше, але не якнайякісніше.

Достроково запустити в дію перший реактор ЧАЕС стало ділом принципу для тодішнього міністра енергетики СРСР товариша Непорожнього, який на спеціальній нараді у травні 1976-го вимагав зробити це будь-якою ціною.

При цьому навіть КДБісти застерігали, що "на думку спеціалістів, агентури та довірених осіб, за реальним станом на будівництві ЧАЕС фізичний пуск першого реактора у грудні 1976-го (як того вимагав товариш міністр) неможливий та неприпустимий", оскільки в зимових умовах та за наявної будівельно-монтажної спроможності це може призвести до надзвичайних випадків, а саме – до радіоактивного забруднення оточуючого середовища.

У решті решт перший енергоблок ЧАЕС таки було запущено взимку, але вже наступного, 1977 року. Але цей невиправданий поспіх призвів до невиправних помилок.

Перші аварії на ЧАЕС

От лише деякі витяги з повідомлень про технічні порушення, які мали місце при спорудженні атомної електростанції:

"Гамма-просвічуванням у трубах виявлено раковини та тріщини, в результаті труби виявилися непридатними для експлуатації і мали бути відправлені заводу для усунення браку в заводських умовах.

Усі труби з порушенням правил після ремонту на АЄС були знову прийняті на монтаж.

Бучанський цегляний завод Київської області систематично постачає на АЄС низької якості облицювальну плитку та цеглу: 45 одиниць міцності замість норми 75.

В січні 1976 року, в результаті порушення технології бетонування баку для рідких радіоактивних відходів ємністю в 5 тис. кубічних метрів, в результаті халатності прораба сталеве облицювання бака було деформовано, в результаті, при вводі бака в експлуатацію, через тріщини в облицюванні міг відбутися витік радіоактивних відходів і забруднення довкілля".

Ситуація з подібними порушеннями, про яку повідомляли впродовж 70-х років, не змінилася і через кілька років. 17 січня 1979 року КДБісти звітували, що "згідно з отриманими оперативними даними, на окремих дільницях будови Другого блоку ЧАЕС зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій і нещасних випадків".

А вже за місяць після того, 19 лютого 1979 р. відбулася перша аварійна зупинка Першого блоку атомної електростанції, який тіки-тіки почав працювати.

Значний радіоактивний витік на території ЧАЕС стався незабаром після цього — 20 квітня 1981 року. Знову цитата з інформації, яку давав КДБ органам партії: "Службою радіаційної безпеки ЧАЕС визначено зону площею 180 квадратних метрів з рівнем радіації, який досягав 20 мікрорентген в секунду при нормі 0,8 мікрорентген".

Того ж року КДБ звітував про те, що за період експлуатації станції — з 1977 по 1981 рік — на АЕС відбулося 29 аварійних зупинок. Вісім з них відбулися з вини обслуговуючого персоналу.

На початку навчального 1982 року, точніше 9 вересня, сталася аварія на Першому енергоблоці АЕС, про що того ж дня республіканський КДБ отримав звіт від свого київського підрозділу.

Спочатку розраховували, що для ліквідації наслідків аварії знадобиться всього 5 днів. Проте реальні масштаби цієї аварії виявилися значно більшими, ніж хотіли представити чиновники. В повідомленні, яке тодішній керівник КДБ УРСР Муха надіслав керівництву партії вже 13 вересня, мова йшла про 10 необхідних днів для ліквідації наслідків аварії.

Врешті, створена для з’ясування обставин та результатів інциденту комісія працювала з 18 до 28 жовтня, тобто через півтора місяці після п’яти нібито необхідних для ліквідації наслідків аварії днів. Члени комісії тоді констатували, цитую їхній звіт за жовтень:

"У районі села Чистогалівка, розташованого за 8.5 км на південний захід від АЕС, на ґрунті реєструються так звані гарячі частинки розміром 10х20 мікрон, активність яких коливається від 10 до 10,9 кюрі, що перевищує допустимі норми в сотні разів. Саме ці "гарячі частинки" є найнебезпечнішими для людей, зазначали експерти. Потрапивши в організм, вони можуть призвести до серйозних ускладнень, включно з летальним результатом, через пропалювання тканин організму". 

Очевидно, що повідомляти про це довколишнім мешканцям було заборонено. Про цю аварію не знали ані люди, що жили поблизу, ані в Україні загалом, ані, тим паче, у світі.

Незважаючи на важкі наслідки аварії, 5 листопада 1982 року КДБ поспішив заспокоїти Володимира Щербицького, тодішнього керівника компартії України. Йому писали: "Обстановка в оперативному плані на атомній електростанції та околицях нормальна. Фактів поширення панічних чуток не зазначається".

З цього чітко видно, що головним завданням, яке ставили перед собою чекісти, було блокування поширення панічних чуток, тобто поширення будь-якої інформації, і далеко не завжди завданням було попередження громадян про небезпеку.

Тобто, люди можуть вмирати, на думку радянської влади, але вмирати тихо. Лише в 1983-1985 роках сталося п’ять аварій і 63 відмови основного обладнання.

Про це згадував один зі співробітників КДБ Юрій Петров. Він також казав, що тривожна інформація негайно доповідалась у вищі республіканські партійні та урядові інстанції. Однак належно реагували не завжди.

Більш того, коли за матеріалами Прип’ятського міськвідділу КДБ було представлено інформацію до ЦК компартії, яка свідчила про витік радіаційних речовин на ЧАЕС, вона була кваліфікована партійними органами як дезінформація, а низка співробітників КДБ за подання цієї інформації отримала службові стягнення.

Тріщини в перекриттях Третього і Четвертого енергоблоків ЧАЕС були зафіксовані КДБ ще 17 березня 1984 року.

Перший з цих блоків на той момент працював трохи більше двох років, а другий лише вступав у експлуатацію, але вони вже були покриті тріщинами і видавалися непридатними до експлуатації.Доробляти, очевидно, не було часу.

Згодом, до речі, КДБісти писали, що поспіх з достроковим запуском реактора був пов’язаний з тим, що його хотіли запустити до чергового з’їзду партії, аби з високої трибуни відзвітувати про чергове досягнення.

У жовтні того ж 1984 року співробітники КДБ підготували спеціальний аналіз роботи всіх чотирьох енергоблоків АЕС. Ось що вони писали:

"У результаті вивчення встановлено, що Перший і Другий енергоблоки ЧАЕС менш надійні в плані безпеки і навколишнього середовища. Натомість Третій, Четвертий і наступні блоки конструктивно виконані більш надійно. Поруч з цим, ці блоки, на думку спеціалістів, не гарантують надійної та безпечної роботи, оскільки випробування їх у екстремальних умовах не проводилося".

Фатальне випробування

Врешті, 26 квітня 1986 року працівники Чорнобильської атомної електростанції провели випробування саме на Четвертому, нібито надійному, енергоблоці, яке обірвалося вибухом о 1-й годині 25 хвилин.

"26 квітня цього року, о 01:25, у приміщенні Четвертого енергоблоку, при введенні його в плановий середній ремонт і проведенні випробування турбогенераторів № 7 і 8, стався вибух і виникла пожежа, яка перекинулася на дах Третього енергоблоку. У результаті вибуху зруйновано шатро покриття покрівлі реактора №4 і машинну залу. Під час аварії у приміщенні знаходилося 17 співробітників зміни. 9 з них госпіталізовано, 4 – у важкому стані, один з них — у реанімації. Пожежу локалізовано".

Це текст першої доповідної про аварію на ЧАЕС, надісланий управлінням КДБ Київської області керівництву в Києві і в Москву вночі 26 квітня, одразу після того як сталася аварія.

Єдине, що вирізняє цей звіт від інших про технічні аварії на промислових об’єктах, це інформація про рівень радіації "на території станції — 20-25 мікрорентген в секунду, в місті Прип’ять — 4-14 мікрорентген в секунду".

Вже за кілька годин КДБ УРСР подало зверхникам більш розширений опис, де серед іншого зазначалося про те, що в результаті вибуху загинув один з тих, хто перебували на станції в момент аварії, і ще одна людина зникла.

З кожним наступним повідомленням цифра зафіксованого радіаційного випромінювання збільшувалася, а спроби приховати масштаби катастрофи ставали дедалі нереальнішими.

"Станом на 15:00 26 квітня радіаційна обстановка в районі аварії характеризується рівнем радіації гамма-частинок у безпосередній близькості до вогнища до 1000 мікрорентген на секунду. На території АЕС — до 100, в окремих районах Прип’яті – до 2-4 мікрорентген в секунду".

У доповідній для ЦК КПУ від 28 квітня 1986 року, тобто через два дні після цього йдеться вже про 1000-2600 мікрорентген на секунду на Третьому і Четвертому енергоблоках і про 30-160 мікрорентген в секунду в межах міста.

На документі з інформацією про радіоактивний фон у Києві, третього дня після аварії, Володимир Щербицький, тодішній керівник України, написав дуже коротку фразу: "Что это означает?"

А означало це те, що за некомпетентність у критичні хвилини довелося заплатити життям і здоров’ям дуже багатьох людей, які не мали інформації про масштаби лиха, від яких приховували цю інформацію.

Пропаганда проти радіації

О 10-й годині ранку 26 квітня, тобто вже за багато годин після катастрофи, у Прип’ятському міськомі компартії було створено спеціальну комісію, яка мала зайнятися подоланням наслідків аварії. До її складу КДБ увів двох своїх агентів.

Крім того, в перші ж години після аварії КДБ взяло на себе найважливішу для них роботу — організацію інформаційної блокади.

"З метою недопущення витоку інформації, — читаємо в документі від цього ж таки страшного 26 квітня 1986 року, — з метою непоширення брехливих і панічних чуток, організовано контроль вихідної кореспонденції, обмежено вихід абонентів на міжміські лінії зв’язку".

Тобто місто Прип’ять фактично було ізольовано від зовнішнього світу, люди не могли ні дозвонитися, ні відправити телеграму, ні повідомити комусь про те, що сталося.

Першими жертвами аварії стали пожежники, які були впевнені, що гасять звичайну пожежу. Більшість з них не мали спецобладнання для роботи в умовах радіації.

Вони були переконані, що йдеться про звичайну пожежу на промисловому об’єкті. Наступними жертвами стали всі довколишні жителі, тому що вони нічого не знали про те, що сталося: попри те, що мали можливість спостерігати зі своїх домівок, з балконів якісь дивні речі над АЕС — дим, заграву, вони не розуміли, що сталося.

Евакуація людей розпочалася лише за 36 годин після аварії. З Довідки КДБ від 4 травня дізнаємося, що евакуацію з 10-кілометрової зони було завершено лише 3 травня. 

Нагадаю, що 10-кілометрова зона досі вважається екологами такою, відродження якої можливе лише за сотні, якщо не тисячу років.

На 4-5 травня було заплановано провести повну евакуацію з 30-кілометрової зони. За кілька тижнів було евакуйовано 97 тисяч людей з 59 населених пунктів, які було оголошено зоною радіаційного лиха.

З того часу містечко Прип’ять залишилося порожнім. Людей, які залишали свої домівки, переконували, що вони залишають їх на кілька днів, і після ліквідації наслідків аварії вони зможуть повернутися додому.

У довідці про результати евакуації йдеться також про припинення роботи підприємств у зоні ураження, проте деякі з них продовжили свою роботу і після 26 квітня, зокрема продовжували працювати колгоспи імені Леніна та Мічуріна, а також цегельний завод. Їхня продукція, ймовірно, поставлялася за межі зони, попри те, яку небезпеку вона несла її споживачам.

"Низька культура працівників АЕС"

Відразу 26 квітня розпочалося слідство з метою встановити причини аварії. Версія, висунута в перші дні після катастрофи, залишалася незмінною: аварія стала наслідком недбальства. 

"За даними оперативних джерел, напередодні аварії реактор 4-го енергоблоку ЧАЕС функціонував у режимі, відмінному від нормального, оскільки в цей період, без офіційного узгодження з проектною організацією проводилися випробування турбогенератора. Попереднє опитування вказаних осіб, а також вивчення через оперативні джерела технологічних процесів, обладнання в період, що передував аварії, дозволяє зробити припущення, шо в період між 01:10 та 01:23, тобто до аварії, персоналом блоку могли бути допущені відхилення від регламенту експлуатації системи блоку".

У пізнішому повідомленні, від 7 травня, вказується, що загальною причиною аварії була "низька культура працівників АЕС. Мова йде не про кваліфікацію, а про культуру роботи, внутрішню дисципліну і почуття відповідальності".

"Вибух стався, — читаємо в іншому висновку, — в результаті грубих порушень правил роботи, технологій та недотримання режиму безпеки при роботі 4-го енергоблоку. Навіть у момент вибуху на працюючому реакторі і в турбіні проводилися експерименти. У результаті вибуху, наслідки якого, на думку експертів свідчать про потужність у декілька тон у тротиловому еквіваленті, було зруйновано дах і, можливо, стіни реактора. Вибухом викинуто і розкидано по території станції велику кількість радіоактивних речовин разом із зруйнованими шматками реактор. Частину радіоактивних осколків викинуто далеко за межі АЕС, аж до міста і залізничної станції Прип’ять".

27 квітня біля селища Хотів на Київщині співробітники контрольного поста затримали автомобіль ВАЗ. Водій розповів, що разом з друзями виїхав вранці, до початку евакуації, з Прип’яті на відпочинок у ліс, тож нічого про аварію та евакуацію вони не знали.

Перевіркою встановлено, доповідав один з тих, хто затримали автомобіль, що рівень радіації на поверхні автівки перевищував фоновий у 5 тисяч разів.

15 секунд на катастрофу

Недбальство та некомпетентність, які призвели до катастрофи, панували ще довго після неї. Керівники держави, які не розуміли "что это значит", нездатні були оцінити реальну загрозу, були тими, хто відповідав за життя людей.

Ця неосвіченість мала свою ціну — життя та здоров’я тисяч людей, зокрема дітей, які через кілька днів після аварії марширували прикрашеними Хрещатиком під палючим радіоактивним сонцем, вітаючи Щербицького та його соратників із святом миру й праці.

Це при тому, що невблаганний графік радіаційного фону в Києві саме в проміжок між 10-ю та 12-ю годинами 1 травня зафіксував пік радіації за весь час після катастрофи.

Ще напередодні параду, в рамках його підготовки чекісти бадьоро інформували очільників компартії, що "інформація, яка надходить до КДБ, свідчить, що підготовка до святкування 1 Травня проходить у виключно здоровій політичній обстановці, в атмосфері громадсько-політичної і трудової активності трудящих, виконання історичних рішень XXVII з’їзду КПРС".

Кияни у черзі за бланками перед перевіркою на предмет зараження радіацією після аварії на ЧАЕС. 9 травня 1986 року

Десятки років СРСР тренувався на уроках цивільної оборони в очікуванні атомної війни з капіталістичним Заходом. Як засвідчила атомна атака зсередини, готовність до дій у критичний момент виявилась близькою до нуля.

"Виявлено велику необізнаність населення в питаннях дії радіації, а головне – в проведенні профілактичних заходів із захисту від радіації. Свідченням стали випадки масових отруєнь йодистими препаратами".

Тобто люди чули, що треба рятуватися йодом, а як треба це робити не знали. Проте неготовими до біди виявилися не лише прості громадяни, а й влада.

"При розгортанні санітарно-обмивальних пунктів із 47 на 2 травня 1986 року придатними виявилися тільки 5, на 3 травня — ще 7".

Персонал тих санітарно-обмивальних пунктів не мав жодних індивідуальних засобів захисту і сам піддався зараженню. Крім того, цей персонал був укомплектований на 70% з літніх самотніх жінок, які відмовилися виїжджати із зони ураження.

Натомість для ліквідації лиха, як заведено у Радянському Союзі, мобілізували військовослужбовців, армію.

З документів КДБ дізнаємося про цікаві факти, зокрема про те, що при проведенні мобілізації працівники комісаріатів, зокрема в Латвійській, Литовській РСР, Львівській та Івано-Франківській областях вдавалися до відвертого обману осіб приписного складу, яким повідомляли про направлення їх не в Чорнобиль, а в цілинні райони, говорили про оплату в 5-кратному розмірі. 

Цікаво, чому брак добровольців радянська влада намагалася компенсувати шляхом обману і на тих територіях, де вона користувалася найменшою підтримкою.

Ймовірно, знову-таки, як вже було в радянській історії, такі найстрашніші біди як Голодомор, голод, війну, радянська влада хотіла використати як зброю проти нелояльних до себе.

Брак уявлень різноманітних державних інстанцій про реальні масштаби проблеми, з якою вони нібито боролися, ілюструє заява Хімічної служби Міноборони СРСР від 20 травня 1986 року, в якій йдеться про можливість повернення населення на місця проживання в низці населених пунктів у 30-кілометровій зоні відселення.

Не минуло ще й місяця після катастрофи, прилади вимірювання фіксували жахливі цифри на сотні кілометрів довкола Чорнобиля, але цим поверненням можна було загасити зростаючу паніку і показати, що нібито нічого не сталося.

Тож така пропозиція, попри її в буквальному значенні вбивчий характер, реально розглядалася радянським керівництвом. Нагадаю, попри те, що минуло вже 30 років після катастрофи, людям і досі не можна повертатися в цю зону ураження.

Для комуністичної верхівки поширення інформації про цю катастрофу було небезпечнішим, ніж поширення радіації. І саме на блокування інформації було в першу чергу спрямовано головні зусилля радянської влади.

"На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, яка призвела до ушкодження одного з реакторів, впроваджуються заходи з ліквідації наслідків аварії, постраждалі отримують допомогу, створено державну комісію".

15 секунд. Це все повідомлення, яке прозвучало в єдиній у СРСР інформаційній програмі "Час" про аварію. І прозвучало воно тільки 28 квітня 1986 року. Згодом такі самі повідомлення було перекладено мовами інших країни комуністичного блоку і слово в слово повторено ту саму інформацію на 15 секунд. Жодної додаткової інформації.