Мова на часі. Мова об’єднує

Сьогодні Україна не має закону про державну мову. Хоча вперше такий закон було прийнято ще в часи радянської перебудови у 1989 році. Цей закон став першою перемогою національно-демократичних сил, які продовжували боротьбу за державну незалежність України від тоталітарного Радянського Союзу. Тоді ж такі закони було ухвалено у Грузії і країнах Балтії. То був компромісний варіант, який відрізнявся від проектів, що розробляли Товариство української мови та Спілка письменників України. 

Частина положень закону 1989 року втратили чинність після розпаду Радянського Союзу. З прийняття цього закону розпочався серйозний рух до здобуття повної державної незалежності. Розуміючи це, Росія робила різноманітні спроби  скасувати закон. Це вдалося 3 липня 2012 року, коли у часи Януковича Верховна Рада ухвалила так званий закон "Ківалова-Колесніченка", суть якого полягала в тому, що  якщо на якійсь території України живе 10 % населення, що спілкуються мовою меншин, ця мова може бути "регіональною"на цій території і використовуватися на правах державної мови. 

Росія руками влади Януковича ставила очевидну мету – розшматувати Україну, розсварити людей за мовним принципом, штучно принижуючи українську, призначаючи в органи виконавчої влади людей, які навмисно не використовували українську мову. Значна частина з них, такі як міністр оборони, голова СБУ, керівник Нацгвардії, залишалися громадянами Російської Федерації. Отже, окупація України і гібридна війна розпочалися саме з прийняття цього антиукраїнського закону, який став підготовчим до введення збройних сил на територію Криму та окуповані території Донецької та Луганської областей. Цей закон було скасовано Конституційним Судом України 28 лютого 2018 року, і відтоді статус української мови як державної, гарантованої Конституцією, в Україні не розтлумачено у законодавстві. 

Відповідно до масштабного опитування Центру Разумкова, 92 % опитаних вважають себе етнічними українцями, 6 % - етнічними росіянами, 1,5 % відносять себе до інших етносів. Понад 2/3 (68 %) респондентів вважають рідною мовою українську, 17 % - і українську, і російську однаковою мірою, 14 % - російську, 0,7 % - інші мови. Отже, українська є рідною для  85 % населення України. Ці цифри ще раз свідчать, що українська мова жодним чином не може роз’єднувати суспільство, а навпаки, є важливим об’єднуючим фактором будівництва української держави. Ті ж, хто хоче роз’єднати суспільство, намагаються штучно нівелювати роль української мови у деяких регіонах України, де більшість теж є україномовною, але частка представників національних меншин є дещо більшою. Цифри також говорять про необхідність ухвалення окремого закону про гарантії мовних та культурних прав для національних меншин, які зараз теж регулюються законодавством, але потребують осучаснення. 

Підміна понять і спекуляції на вигаданій тезі про те, що закріплення у законодавстві статусу української мови як державної розділяє суспільство, очевидно, є маніпулятивними, за геббельсівською технологією, коли біле називають чорним, а чорне – білим.

Адже абсурдно стверджувати, що польська мова розділяє польське суспільство, французька – Францію, шведська – Швецію, російська – Росію, а англійська – США. Хоча, у кожній з цих країн відсоток представників національних меншин значно більший, ніж в Україні. Українські заробітчани, про яких так часто говорять антиукраїнські опозиціонери, спокійно вивчають польську, німецьку та італійську мови, бо ці мови об’єднують країни, у яких вони тимчасово перебувають. Так і українська об’єднуватиме демократичну українську державу навколо спільних культурних та моральних цінностей. Очевидно, цей процес просуватиметься поступово, у демократичний спосіб, з підтримкою держави, оскільки наші громадяни постраждали від системної вікової русифікації. Головне – мета. За 5-10-20 років українська має однаково часто звучати і на вулицях Львова, і на вулицях Харкова, Одеси, а після звільнення – Донецька, Луганська і Сімферополя, в якому, звичайно, вільно розвиватиметься та звучатиме кримськотатарська мова. 

На жаль, на прийняття закону впливають і політичні процеси. Одні вважають, що це допоможе якимось кандидатам перед виборами, інші – що навпаки, завадить отримати голоси російськомовного населення. Втім, ухвалення закону ще у цьому скликанні Верховної Ради є принциповим, оскільки кількість свідомих українців у наступному скликанні може бути меншою. Росія веде гібридну війну і, очевидно, намагатиметься вплинути на результати виборів. 

Як розпочалася робота над законопроектом, який розглядає зараз парламент. Після Майдану Міністерство культури, яке відповідає за стратегію розвитку мовної політики, створило робочу групу за участі народних депутатів, юристів, представників громадськості для розробки нового мовного законопроекту. Коли проект уже було підготовлено, один із членів цієї групи народний депутат Ярослав Лесюк, який не погоджувався з певними його положеннями, зареєстрував власний законопроект (законопроект № 5556). Сталося це 19 грудня 2016 року. Згодом, Лесюк додав до цього законопроекту значну кількість підписів, зібраних ним у народних депутатів. Тоді існувала така можливість. Рівно за місяць, 19 січня 2017 року, автор цього тексту разом з народним депутатом Марією Матіос, депутатами Головком, Левченком, Іллєнком, Осуховським, Марченком зареєстрували у парламенті законопроект № 5669, розроблений на базі проекту, що готувався відомим юристом, суддею Конституційного Суду України Сергієм Головатим. У той же день було зареєстровано і законопроект № 5670, який напрацьовувався на базі праць Головатого, Сироїд, Василенка робочою групою при Міністерстві культури. Для уникнення протиріч у нашому комітеті ми намагалися об’єднати кращі положення цих законопроектів і переконати їхніх авторів відстоювати об’єднаний доопрацьований закон. Це вдалося лише частково, і таким чином було зареєстровано законопроект № 5670-д (у червні 2017 року). 

Колега Лесюк, як і депутати-свободівці, продовжували обстоювати власні проекти. Але під час рейтингового голосування саме законопроект 5670-д зібрав найбільшу підтримку, був прийнятий у першому читанні і зараз розглядається у другому. Дехто розповсюджує зараз чутки, що цей законопроект лобіював президент Порошенко як частину своєї виборчої компанії. Це не відповідає дійсності. Частина фракції БПП активно лобіювала законопроект Лесюка і намагалася не допустити ухвалення законопроекту 5670-д. Серед них було багато людей, які зараз займаються виборчою кампанією президента. Це не означає, що Порошенко лукавить, коли його агітатори пишуть слово "мова"на передвиборних плакатах. Позиція Адміністрації президента полягала в тому, що мову, безумовно, потрібно підтримувати і захищати, але не через один комплексний законопроект, а через відповідні пункти в інших проектах. На їхню думку, ухвалення комплексного проекту відверне від Порошенка виборців зі Сходу і Півдня України. Але так думали не всі депутати з БПП. Значна їхня частина вважала, і, з моєї точки зору справедливо, що комплексний демократичний проект здатен справді змінити ситуацію і ефективно захистити українську мову. Але саме у боротьбі цих двох концепцій і полягала основна інтрига голосування за мовний законопроект у першому читанні. 

Зараз теж серед прихильників президента є багато людей, які вважають, що ухвалення цього закону до виборів може йому нашкодити. Переконуємо їх, як і штаби інших кандидатів, що ми не можемо приносити майбутнє України у жертву політичним бажанням. 

Ще одна група опонентів закону – лобісти великих медіагруп, які критикують збільшення до 90 % україномовного продукту, як це пропонує закон. Пов’язано це з тим, що ці групи продовжують виробляти фільми та серіали для російського ринку, бо отримують звідти значне фінансування, а згодом ці ж фільми як національний, але російськомовний продукт транслюють в Україні. Такі лобісти є в усіх парламентських фракціях. Їхній вплив не можна недооцінювати. Автори проекту провели низку зустрічей з представниками багатьох індустрій і всюди, де можна, дійшли компромісів та переконали підприємців у необхідності планомірного впровадження української мови у різних галузях. 

Українські лобісти, які виступають з тих чи інших міркувань проти цього закону, і люди, які працюють в інтересах країни-агресора, атакують закон з усіх сторін, або звинувачуючи його у надмірній жорсткості, вигадуючи можливість не існуючих кримінальних переслідувань за вживання інших мов, або навпаки – стверджуючи, що закон є занадто ліберальним та м’яким. Ці останні вкрай небезпечні. Дехто з них, наприклад, навмисно вимагає внести зміни у статтю, яка регулює мову освіти. Натомість ця стаття повторює аналогічну статтю з прийнятого у 2017 році закону про освіту. Венеційська комісія, аналізуючи цю статтю, висловлювалась про те, що російськомовні школи можуть припинити роботу в Україні. Саме тому проросійське лобі вимагає її змінити разом з, як це не дивно, нібито проукраїнськими критиками. Введення в дію цією статті заблокувало українську співпрацю з НАТО, і лише наш діалог з керівництвом ЄС та НАТО, співпраця з Венеційською комісією, відтермінування введення в дію статті 7, як ми пропонуємо у цьому законопроекті, дозволить розблокувати нашу інтеграцію у натівські структури.  Законодавець не повинен піддаватися на провокації, інспіровані агресорами або дрібними та цинічними провокаторами. 

Деяка критика на адресу законодавця не лише спекулятивна, але й безглузда. Наприклад, закон критикують за те, що поліцейські можуть спілкуватися іншими мовами з особами, які не володіють українською. Поліцейські, звичайно, повинні володіти державною мовою та зобов’язані відповідати державною мовою, якщо ви звернетеся до них українською. Але якщо хтось кричатиме "памагите"або "насилуют", поліцейський повинен з’ясувати ситуацію і надати допомогу, а не з’ясовувати громадянство цих людей, якщо вони волатимуть не українською. 

Безвідповідальних критиків багато. Є такі і серед народних депутатів. Є інші – ті, хто наполягатиме на своїх правках, які комітет відхилив. Комітет теж може помилятися. Нас чекає важка, складна, відповідальна робота над законом, який справді має стати засадничим для незворотності побудови сильної демократичної української держави. Я дякую громадським активістам, всім колегам, які працювали над усіма мовними законопроектами, урядовцям, особливо Голові Верховної Ради України Андрію Парубію за розуміння важливості нашої історичної відповідальності за ухвалення закону про українську мову.