Як знімати про війну. Коли українські режисери доростуть до нашого "1917"?

Давайте поговоримо, як треба знімати про війну — незручну і таку, що сором душить.

Одним із тріумфаторів цьогорічної премії стала стрічка "1917" — три "Оскари", хоча прогнозували ще і кращу режисуру та кращий фільм. Взагалі дивина, як стрічка про події на західних фронтах Першої світової війни вистрелила в епоху Інстаграму і розтринькування залишків здорового глузду на примітивний реп — та отримала не лише позвали критиків, а й більш-менш притомні збори.

"Ми живемо в дуже зацикленому на собі суспільстві і уже навіть не уявляємо, що значить жертвувати собою заради інших", — пояснив Сем Мендес, чому зняв цю стрічку.

Мало хто дочитав титри, там була присвята "Альфреду Ейч Мендесу". Це рідний дід режисера, який став героєм під Пашендейлем.

Якщо читати відгуки тих, хто ходив на це кіно в українських кінотеатрах, то складається враження, що люди оцінили лише фішку з камерою. А такі спеціалісти як режисер Олег Сенцов помітили, то надто відгодоване немовля на лінії фронту, то неправильний польовий госпіталь, то прийом із камерою начебто повністю здертий у Хічкока чи Сокурова.

По-перше, прийом "кадр-у-кадр" у "1917" абсолютно виправданий, бо то є невидимий образ смерті, яка невідступно іде за молодим капралом, і полишає його лише в кінці.

Альфред Мендес

Друге, варто нагадати, що таке Перша світова війна в розумінні британців. Вони самі називають її Великою війною (Great War).  Без перебільшення, це найтрагічніша сторінка британської історії: війна забрала життя понад 750 тисяч підданих Сполученого Королівства.  Вперше в історії частка мобілізованих склала 50 відсотків від загального числа чоловічого населення у віці від 15 до 49 років.  Практично не було родини, де не оплакували б загиблих. Викликана цією війною соціальна травма гостро переживається досі, впливаючи на багато сторін британського життя. Ще багато років по смерті командувачів операцій на Соммі, Іпрі і під самим Пашендейлем іменували не інакше, як "м‘ясники". Саме Перша світова війна дала поштовх повністю осмислити тактику ведення воєн і планування операцій та породила низку потужних пацифістських рухів.

Місце боїв на Соммі

Дивно читати дописи українських режисерів про попсовість чи екранний романтизм, коли до цього часу, навіть на підйомі українського кіно ніхто не наважився підняти суто українські рани. Про мільйони "чорнопіджачників", чия кров пофарбувала води Дніпра у червоний при його форсуванні. Чи про особливості життя Києва під окупацією. Чи про Бабин Яр з української точки зору — бо трагедія єврейського народу смертельно вдарила по активностям цієї території. Чи про партизан — без обов’язкових хохлів-зрадників, як то люблять росіяни знімати. Чи нарешті адекватне кіно про УПА без надмірного "вишиватництва". Можливо, це був би шанс для Олега Сенцова — нарешті проявити свій талант.

Бо ж зняли американці, наприклад, дилогію "Брати по зброї" та "Тихий океан", де певна романтизація морських піхотинців не заважає сприйняттю того, які герої боронили інтереси США в часи Другої світової війни на крихітних островах і в лісах Нормандії.

А тепер до "1917" — кіно, де за фішкою з камерою український глядач не помітив образу абрикоса. Є епізод, де головний герой каже товаришу: ось дерева розрубані, але з них проростуть кісточки і сад стане ще пишнішим. Сем Мендес є тим самим молодим абрикосом, який зацвів буйним квітом, бо мав крутого діда.

Альфред Ейч Мендес за походженням - португалець. Записався добровольцем в січні 1916-го, коли йому було всього 19 років, і незабаром поїхав воювати до Франції. 

У жовтні 1917 року разом з сотнями товаришів по службі він був відправлений в крихітну бельгійську село Пашендейль на битву, яка запам'ятається як "найбільша мука Першої світової". На місці боїв досі нічого не росте, а на місці кратерів від вибухів, там де густо проливалася кров — чіпляються за життя лише дикі маки.

Осінь 1917-го була холодною і дощовою, поле бою перетворилося на величезне болото, в якому застрявали танки і в виснажливих атаках гинули люди - Пашендейль став останнім притулком для 310 тисяч англійців. Усього "союзників" — полягло аж півмільйона.

Під час битви 158 з 484 солдат в батальйоні Альфреда були вбиті, поранені або зникли без вісті. Ті, що вижили, помирали десь на "нічиїй землі", яка розділяла передові лінії армій. 

Розуміючи, що кидати їх не можна, командир чесно звернувся до решти в живих рядовим: "Їх потрібно знайти.  Це дуже небезпечне завдання, з якого ви, можливо, не повернетесь, але нам потрібні добровольці".  Одним з безстрашних чоловіків, які зробили крок вперед, був 20-річний Альфред. Він виконав великий шлях, грузнучи в густому бруді, дивом не потрапив під снайперські кулі, вогонь артилерії і розриви снарядів і за дві доби знайшов тих, що вижили. Мендес повернувся до командира з хорошими вістями, знесилений, але без єдиної подряпини і з безліччю моторошних історій, які буде розповідати своїм трьом синам і онукам.

Околиці Пашендейля через 100 років

Британці останнім часом взялися за свої рани — спочатку "Дюнкерк", далі  - "1917". У нас же допоки будуть акції "стриптиз к 9 Мая" і не проговорені травми "чорнопіджачників" чи повоєнних страждань нема шансу стати психологічно здоровими націями без нав’язаних наративів.

Дід Мендеса розповів онуку правду і вона стала мистецтвом.

Наші діди мовчали і вмерли мовчки, щоб у дурних онуків був альтернативний погляд на Іловайськ чи ДАП — "а может, не надо с братьями ругаться".

Наші діди мовчали, від того батьки виросли переважно "радянськими людьми без волі", а самі ми не знаємо ані роду, ані племені.

Нам потрібні попсові, якісні фільми про наше болісне минуле, інакше наші домогосподині з російськомовними серіалами і далі будуть рушієм культурного коду нашої країни.