Диявол оселився в Росії

Сьогодні з відчуттям великого задоволення я дізнався, як і всі мої співвітчизники та співвітчизниці, що доблесні Збройні Сили України відправили у пекло уже щонайменше понад шістдесят тисяч російських окупантів, ґвалтівників і убивць. А перспективи нових покійників на цьому полі стабільні та неухильні, бо ж на зміну фахівцям-військовим ідуть дилетанти, нашвидкуруч зігнані звідусюди та позбавлені елементарних знань про те, як вижити на війні.

Щоправда, їхній пітерський пацюк (а за сумісництвом президент і головнокомандувач) каже, буцім вони потраплять у рай. Але, якщо в отому потойбічному інферно тепло, багато халявної побутової техніки (казани!), та ще й голова чадіє від хмільних випарів сірки, котрі мало чим поступаються за міцністю "Бояришніку", то може воно їм і справді рай?!

Ці похмурі міркування спали мені на гадку власне тоді, коли я перечитував есей Збіґнєва Герберта про тамплієрів. У ньому польський архіпоет пише: "Хочу звернути увагу Високого Трибуналу на психологічний аспект смерті на вогнищі. Тваринний страх перед вогнем заснований на інстинктивному знанні, що той завдає тілу нестерпних страждань. Яких душевних сил треба, щоб зберегти віру, наче можна з цієї найнещаднішої стихії винести бодай найдрібнішу частку нашої істоти. Для людей середньовіччя присмак попелу не мав, як для нас, присмаку небуття. Смерть у вогні була передпокоєм пекла, того незгасного вогнища, на якому страждають, ніколи не згораючи дощенту, тіла. Фізичний вогонь поєднувався із вогнем духовним. Страждання сьогоднішні провіщали страждання вічні. Небо – оселя обраних, оті холодні, мовчазні маси повітря були ув очах конаючих далекими й недосяжними".

Ми, європейці, є духовними нащадками отих людей середньовіччя, нашу уяву плекають розмаїті образи Страшного Суду і Раю, присутні у церквах, музеях і сумлінні, і саме перед вічним осудом за смертельні гріхи здригалися наші серця, багато кого зупиняючи від лихих учинків та спонукаючи до благих. З росіянами усе інакше, бо це зовсім інший, ніяк не сумісний з нами світ, культурно вироджений і збочений.

Росіяни не бояться згоріти в танку, літаку чи військовій вантажівці. Росіяни не бояться здохнути під час лобової атаки, куди їх кидають бездарні епігони м’ясника Жукова. Росіяни не бояться терпляче іти до воєнкоматів на вірну скору загибель у ролі гарматного м’яса. У всьому цьому переліку ключовим є темп і час. Вони загинуть хутко.

Натомість альтернатива – несамовиті строки в тюрязі та колонії для пацифістів, критиків режиму, опозиціонерів, протестувальників, ухилянтів, дезертирів, врешті тих, хто хоче здатися в полон. Найменший вияв спротиву в Росії карається гіперпеклом імперії нового ҐУЛАҐу. І це не просто гучна метафора. У російській тюрмі/колонії панує право ґвалтівника. Не так давно світ облетіли жахливі кадри відеозйомок, зроблених у колоніях за наказом їх керівництва, та оприлюднені дивними правозахисниками – колишніми мєнтами і чекістами. На терабайтах пекельних кадрів наглядачі годинами лупцюють палицями прив’язаних до лежанок в’язнів, ламають їм руки-ноги, ґвалтують різними предметами, принижують і розшаліло знущаються над безборонними. І все це триває роками, і ніякий прокурор чи лікар не допоможе, і попам-сектантам з псевдоправославної церкви все байдуже, і цього пекла на землі ніяк не спинити, навіть опублікувавши потворні документальні фільми. Диявол оселився в Росії, а зараз намагається загарбати нас, і всі оті жахіття на окупованих територіях – результат багатовікових тортур у пеклі на землі, пенітенціарній системі країни нехристів, садистів і збожеволілих від безкарності психопатів. Відтак у мене постає сумне і безнадійне відчуття не те що культурної, а просто антропологічної нашої несумісності з російськими ширнармасами.