Офіцер батальйону "Свобода" Андрій Іллєнко: Вся ця війна є суцільним прорахунком Путіна й Кремля

Минуло 4 місяці, як Ви на передовій. Зараз багато чутно розмов про емоційні гойдалки на фронті серед бійців. Чи особисто на собі Ви відчували такі хвилі? 

Звичайно, я жива людина, і відчуваю ці гойдалки. Але в кожного - це умовні гойдалки.  Тому що тобі може бути важко, тяжко, гірко, боляче, але ми всі розуміємо, чому ми тут, ми всі розуміємо, яка у нас мета, ми всі розуміємо, яка ціна для нас поразки. Поразка для нас – це катастрофа, це знищення нашої країни, це знищення всього, що нам дороге, тому, береш себе, збираєш до купи, береш себе в кулак і йдеш далі. Тут варіантів немає. Немає проблем великих в цьому плані. Кожен, звичайно, сам справляється. Якщо говорити про мене, то я просто розумію, що я там, де я маю бути зараз. Це мій свідомий вибір і я повністю розумів, куди я йду, на що я йду, і в нас одна мета – це Перемога. Думаємо про це. 

Серед цивільних дуже часто шириться в соціальних мережах образ окупанта – такого собі "чмоні". Наскільки сильний ворог та його стратегії ведення війни? Які насправді найсильніші сторони у противника, і в чому його слабкість?

Ворог різний. Тобто, звичайно, що є дуже багато "чмонь", "чмобіків", різного людського сміття, персонажів, які викликають відразу. Але, звичайно, що є й професійні вбивці, є і, власне, якісь от такі відморожені персонажі, які з нами воюють. Тому, тут я би не став узагальнювати. Це війна. Це люта війна. Ворога треба бити. Українська армія це робить. Але я би не став робити таку шапкозакидальницьку недооцінку. Це те, на чому, зокрема, моск@лі погоріли, коли вважали, що візьмуть Київ за три дні, що Україна не протримається, всі розбіжаться, армії ніякої немає, ніхто не буде з ними воювати, всі злякаються і так далі. То от нам не треба недооцінювати ворога. Його треба ненавидіти, його треба зневажати, його точно не треба боятися, але не треба недооцінювати. Тобто, треба розуміти, що там мобіки-чмобіки, але все одно там якась велика кількість солдат, яких треба знищити. І все одно вони озброєні, і все одно вони стріляють. Тому, я би десь от такі акценти розставив. 

Часто знову серед людей чутно такі вислови: повний перехід на українську навіть у побуті – не на часі, пам’ятники Єкатєрінам ІІ та Пушкіним зносити – не на часі тощо. От, мовляв, переможемо – тоді займемось і цим. Як, на Вашу думку, боротись з цією інертністю?

Я, чесно кажучи, бачу більш все таки ентузіазму зараз, а не інертності. Інертність звичайно теж присутня. Це ж неминучо. Але, в основному, я бачу все-таки ентузіазм, я бачу, якраз таки, намагання можливо навіть надолужити те, що не робилось минулі роки з боку багатьох людей. Переосмислення цінностей, яке зараз відбувається в українському суспільстві, саме в тій частині суспільства, яка не усвідомлювала українську ідентичність в повній мірі, принаймні, до 24 лютого. 

Але, якщо ми говоримо про глобальний аспект, то тут очевидно про ці аргументи "не на часі" і "какая разніца" - ми це чули з 1991 року, з початку Незалежності. Тому, власне, ця політика, ця позиція – вона призвела великою мірою до того, що Росія, Путін і так далі, вони оцінили, що Україна навряд чи буде чинити великий спротив, тому що там є багато речей, які свідчать про те, що українська ідентичність не настільки поширена на всю територію України, що є окремі регіони, де вона майже не поширена, або мало поширена, що є там якісь мовні питання, історичні питання, що там стоять якісь пам’ятники, типу пам’ятника Єкатєрінє в Одесі і так далі. Я до 2014 року – не беру цю дату. Там була взагалі окрема історія. Тому, я вважаю, що все абсолютно на часі, і воно не просто на часі, воно з величезним запізненням в 30 років зараз це все відбувається. Тобто, все це мало відбутись у 1991, 1992 та 1993 роках. Оце все переосмислення, на жаль, не відбулося, і тому ми так довго забуксували, так довго не могли відірватись остаточно від російської імперії. І вона вважала, що має тримати нас в своїй орбіті, бо бачить, що ситуація в Україні завжди якась неоднозначна. 

От так, як робили литовці, естонці, латиші, поляки чехи після того, як впав соц. табір, Радянський Союз, вони ж зразу почали проводити декомунізацію, вони почали проводити люстрацію, вони повністю перевели свої країни на національні рейки, скажім так. А в нас цього не сталося. У нас в 1991 році цього не сталося взагалі. В 2014 це сталося, ну… в такому обмеженому форматі. І от тільки зараз ми вже переходимо на той рівень, на який ми мали переходити одразу в 1991 році. Це все не просто не тільки на часі, це, нажаль, з великим запізненням на декілька десятиліть. 

Бойові чорти в рясах від московського патріархату та всі ці перейменовані ОПЗЖ-шники. Як на Вашу думку боротись із цими Троянськими конями і що досі вони роблять в Україні?

Я би навіть сформулював це не як троянські коні, тому що троянські коні – це все таки якась обманка. Так? Це щось вороже, замасковане під щось дружнє. А ось ці - це не маскується під дружнє. Це відкриті, відверті вороги. Московська церква в Україні далі лишається найбільше залученою мережею російського впливу в Україні. Всі ці ОПЗЖ-шні обломки і "ошмьоткі" – це відкрита пряма кремлівська агентура, яка роками, десятиліттями працювала на знищення України, на насадження тут "рускава міра". Тобто вони всі мають бути вичищені під нуль. Це моя точка зору. Немає їм бути місця в Україні. Вони колаборанти. І мають бути прийняті відповідні закони, які (і "Свобода" про це постійно каже) би фактично поставили їх поза законом. Тому що в нинішній ситуації дозволяти собі гратися в якийсь лібералізм, в цьому питанні – це абсолютно просто смерті подібно. Це теж до речі одна з фундаментальних помилок, які були зроблені в 2014 році, коли на це все махнули рукою. Ну є ОПЗЖ чи ОППО-блок, ну і є собі… Потім всі ці регіонали знов йдуть в Парламент, знов стають мерами. А зараз ми бачимо, хто колаборант на окупованих територіях. Представники всіх цих партій проросійських і московський патріархат. Це основні опори окупації. І в тилу так само. Навіть, якщо вони можливо десь притихли, це аж ніяк не означає, що вони припинили свою підривну діяльність. Просто згадати скільки було наводчиків і шпигунів в московському патріархаті, скільки всього цього було… Це просто має бути знищене в Україні. Я вважаю, що ніяких аргументів тут знайти неможливо. Цього просто не повинно бути. 

Як змінила вас війна з 2014 року, та від 24 лютого 2022 року? 

2014 рік – це була ситуація, коли був Майдан, Революція Гідності. Я  був тоді максимально щільно залучений в усі процеси Майдану. А разом зі "Свободівцями" я був тоді ще й Народним депутатом України. І я максимально намагався бути корисним, коли почалася війна в 2014 році, і як політик, який просуває проукраїнську позицію, українські законопроекти, в інтересах армії, в інтересах державної безпеки тощо. В медійному просторі так само. Я хотів бути максимально корисним для армії, в нас тоді теж свободівці воювали. 

Тоді був народним депутатом і, відповідно, це була моя основна робота. Але я не приховую, що всі ці роки в мене було певне відчуття якогось не закритого гештальту, і, можна сказати, що зараз я його для себе закрив. Зараз я в армії. Зараз я на війні. І я, в принципі, знав, та десь навіть себе внутрішньо готував, що наступить момент, коли настане й моя черга. І от, власне, моя черга настала. 

Яким було Ваше перше бойове хрещення? 

Це були околиці Горлівки. Влітку. Зайцеве. Власне тоді, де знаходився наш батальйон "Свобода" 4-тої бригади Національної Гвардії. Там виконували бойові задачі.

Чи багато на Донбасі "ждунів" російського міра? Їх можна відрізнити від проукраїнських громадян, чи вони якось маскуються в поведінці? 

Так. Є "ждуни". Їх меншість. Тобто, більшість населення на підконтрольних територіях мають проукраїнську позицію. Я спілкуюсь постійно з місцевим населенням. Я бачу людей. Я бачу, як вони реагують на українську армію, на українську військову форму. Але, так, є "ждуни" безумовно, їх видно зразу. Самий характерний момент, коли ти йдеш йому назустріч, то "ждун" бачить, що ти в українській військовій формі, і він буде відвертатись, не буде з тобою вітатись. Це така от перша ознака "ждуна". Звичайно, що відкрито вони щось декларувати не можуть, тому що розуміють, що таким чином отримають певні "санкції", якщо почнуть якусь пропаганду чи діяльність проводити. На мій погляд, в основному, це люди старшого віку, які виросли в такому форматі "совєцькому", і Україна так і не стала для них батьківщиною, так вони й досі живуть в якомусь давно не існуючому Радянському Союзі. Хоча, це не означає, що всі люди похилого віку на Донбасі – "ждуни". Аж ніяк. Але от серед молоді, серед інших людей, серед соціально активних – це все люди проукраїнські. 

Які нині найбільші потреби на фронті серед військових? І як вони вирішуються?

Війна – це величезна пічка. Доменна піч, яка поглинає величезну кількість ресурсів.  І постійно, весь час, все потрібно. Починаючи від устілок теплих для взуття й шкарпеток, закінчуючи дронами та високоточною зброєю. Їжа, медикаменти…  Список на сотні-сотні позицій, що потрібно на війні. Відбувається забезпечення. Забезпечує держава, забезпечують і дуже сильно допомагають волонтери. Якось отак спільними зусиллями суспільства і держави ці питання закриваються. Я розумію, що все закрити неможливо, і не завжди потреби випереджають можливості, але забезпечення на тому рівні, на якому дозволяють нам наші ресурси для того, щоб максимально ефективно виконувати задачі. Коли нам щось дуже критично потрібно, ми завжди звертаємось до людей, до волонтерів. І навіть попри те, що війна йде вже майже 9 місяців, а люди фінансово підвиснажились, і ми розуміємо, що й економіка в країні зараз не на найкращому рівні, та коли нам щось дуже критично потрібно, ми звертаємось до людей, волонтерів, знов продовжують люди допомагати. 

Втрата бойового товариша на фронті. Чи був у Вас такий досвід? Чи можна звикнути до смертей?

Неможливо. Моя відповідь така: неможливо. Це дуже боляче. Але, кожен раз, коли така ситуація стається, затискаєш себе зсередини, і кажеш: "відгорюєм уже після перемоги". Ми не можемо сьогодні дозволити собі те, що ми на початку з вами говорили  - "емоційні гойдалки". Тобто нам все таки треба бути увесь час зібраними. І дуже боляче, дуже гірко, намагаєшся все одно тримати себе… не давати собі вийти з рівноваги, тому що на війні це не можна. 

Священна лють українця. Як на мене, Путін дуже помилився із цим фактором, який не взяв до уваги. Чим тяжче українцю, тим більше просинається в ньому саме ця священна лють, на відміну від росіян. Дії РФ на виснаження українського населення переважно дають зворотній ефект. Це в нас закладено на генетичному рівні? Наратив росіян про "братські народи" рветься по всіх швах.

Наратив про братські народи – це імперська брехня російська. Ми ніколи не були братами й взагалі називати народи братськими – це якесь абсолютне божевілля. Тим більше, якщо ми говоримо про м@скалів, то ми завжди з ними були лютими ворогами, а не братами.  Всю нашу історію. 

А стосовно ситуації, про те, що Путін програв чи недооцінив, прорахувався… Мені здається, що вся ця війна – вона вся є єдиним суцільним прорахунком Путіна й Кремля. Тобто, абсолютно все, починаючи від оцінки настроїв українського суспільства, від оцінки боєздатності української армії, від оцінки готовності Заходу допомагати Україні і так далі. Кожен раз, коли Путін робить якийсь крок, виходячи з якихось своїх розрахунків, в результаті виходить невдало, тому що в нього є неправильна базова установка, неправильна базова інформація. Путін, мені здається, знаходиться в полоні власної ідеології, а його ідеологія – це "рускій мір", Російський імперіалізм, який не передбачає існування українців взагалі, як окремого народу, як окремого етносу, нації і так далі. І в цій парадигмі він вважає, що, як він каже – "фейкова, несправжня країна", як вона може чинити спротив, об’єднуватися, викликати оцю священну лють? Власне, вся ця війна про це. Вся ця війна про те, що вони відмовляють нам в праві на існування. І, як тільки в них це відчуття зміниться, як тільки вони визнають Україну на фундаментальному рівні, як окрему незалежну державу, то весь сенс цієї війни стає абсолютно абсурдним. Тому, безумовно, це величезні прорахунки. 

Я би навіть сказав так, що це розрив всіх шаблонів. Війну, яку вони хотіли виграти… та навіть війною не хотіли це називати, якась там "спецоперація", і досі це роблять, вони вважали, що три дні і все… Але в результаті те, що бачимо зараз, коли вони змушені відступати, коли вони програють, коли вони втрачають ініціативу, фактично програють цю війну, звичайно, це такий потужний удар. Тобто, Перемога України в цій війні, і поразка Росії в цій війні – мені здається вона неминуче обернеться крахом Росії. Поламаються їхні всі базові установки. Це буде для них реальність, в якій вони просто не зможуть існувати. 

На Вашу думку, існує "колективний Путін", який керує країною, чи один лиш параноїк Путін? 

Це завжди дуже легка така спроба перекинути відповідальність. Завжди можна сказати: знаєте, це був там один Сталін параноїк, а взагалі от Радянський Союз і Комуністична Партія і так далі… Ну от був один диктатор-параноїк і він їх усіх тримав в страху, і він один за все відповідальний. І от він помер, і тепер все буде нормально. Або, як багато німців казали після 1945 року: "ну, це ж Гітлер, він один нас в це все втягнув, за все понесе відповідальність, а ми  просто виконували накази". Ця логіка дуже хибна, тому що вона фактично знімає відповідальність з держави, знімає відповідальність з народу, за його злочин. Тому що, зрозуміло, що не є якийсь один Путін, який все це робить. Путін сам по собі – це як породження російського народу, породження імперії. Путін сам є тим, хто є, скажімо так, певним колективним образом сьогоднішньої Росії. І тому, говорити про те, що він один це все робить, а всі інші, таким чином, знімають із себе відповідальність – це хибна логіка. Безумовно, Путін – злочинець, і він несе персональну найбільшу відповідальність. Але це не знімає аж ніяк відповідальність м@скалів і з Московії, яка цього Путіна породила, і продовжує його тримати й вважати своїм вождем. В цій ситуації вся відповідальність розповсюджується тепер на них всіх. 

Питання про жахливе вбивство в Києві військового Олексія Щербини. Як Ви гадаєте, спрацюють старі механізми "відмазувань" вбивць, чи все ж Україна та українці остаточно міняються в кращу сторону й не дадуть розвитку подібного свавілля?

Спроби "відмазувати" цих вбивць були і вони, нажаль, продовжуються. Але завдяки суспільному величезному розголосу, вдалося погасити ці спроби. На разі вони не вдаються. Але ми розуміємо, що в них розрахунок на те, що "вляжеться" ця вся інформаційна хвиля, і в тиші знову щось порішають. Так не вийде. Ми будемо цю справу тримати на контролі. Ми не дамо з неї злізти. І це точно неможливо в нинішній ситуації, коли стається отаке зухвале вбивство. Причому, там потім повилазило, власне, про цих вбивць… Хто вони, що вони… Там є зв’язки з Росією, і поїздки в окупований Крим. Те що вони кримінальники-бандити – це само собою зрозуміло, але там очевидний російський слід, і в тому числі один із них займався в спортивних секціях, які були пов’язані з Медведчуком та Кивою. Це є абсолютні відморозки, проросійські тітушки, які мать сидіти на пожиттєвому, і це має бути уроком для всіх, хто  вздумає підняти на українського військового руку в мирному українському місті. Умовно в мирному, як на сьогодні. Скажімо так, в глибокому тилу.  

Як зміниться українська політика після нашої Перемоги? Хто, по Вашому, повинен лишитися в політиці, а хто - піти?

Дуже складне питання. З одного боку, я дуже хочу, щоб в майбутній Україні, яка буде після Перемоги, ми мали вже зовсім іншу політику, зовсім інших людей в політиці. Але сказати, що я в цьому на 100 відсотків впевнений… не готовий я так сказати. Тому що я розумію, що все одно, поки що є дуже багато факторів, які будуть все одно працювати на збереження оцих старих схем, на збереження, попри все, попри війну, пори всі ці страшні випробування, які ми пройшли, все одно буде дуже багато тих, хто захоче лишити старі правила, зараз намагаються їх лишати, хто захоче використовувати цю ситуацію собі на користь і так далі. Ну я не знаю… тут все таки ми маємо показати… Знаєте, от ми на цій лінії показали неймовірну мужність і хоробрість, і витривалість, це, що українці зараз номер один у світі, це без сумніву. Це весь світ визнає, що Україна сьогодні – це найсильніша, найвитриваліша, найхоробріша нація в світі.  Але ми маємо також стати дуже мудрими, дорослими і відповідальними в питаннях нашого політичного вибору. 

Я на це дуже сподіваюся. Але, чесно кажучи, я зараз це говорю і ловлю себе на думці – про що я взагалі говорю? Я зараз знаходжуся тут - на Донбасі, іде війна, і я зараз не хочу про це думати… Мене зараз цікавить тільки те, що ми маємо виграти війну. А що буде потім? Думаю, що якщо ми з такою війною дали собі раду, і перемогли в цій війні, то ми й в інших питаннях напевно якось швидко зможемо зробити хороше. 

І все ж, якою бачите модель України? Чи варто жорстко карати винних? Як приклад, розкрадачі гуманітарної допомоги військовим.

Я знаю, що в нас одна з величезних проблем в Україні, хронічних величезних проблем,  це було те, що в Україні не працювала відповідальність. Особливо, якщо ми говоримо про такі речі, як корупція, як державна зрада, колабораціонізм. Тобто, на це закривались очі.  От всі розуміють, що він краде, всі розуміють, що він зрадник, агент Москви і так далі… Навіть після 2014 року це було так. А от мені здається, що нарешті має бути відповідальність. Для всіх тих, хто кликав сюди війну, хто працював на Росію і продовжує це, навіть, якщо він там притих тимчасово, для всіх тих, хто обкрадав нашу країну… Вони всі мають бути покарані.  Без оцього ми не розпочнемо новий суспільний договір в новій Україні, якщо ми не почнемо карати злочинців.  Відвертих мерзотних злочинців. Бо безкарність – це дуже погано. Це найгірше, що може бути, тому що безкарність вона потім лежить в корінні всіх наших проблем. Так, я вважаю, що ці всі зрадники, весь цей батальйон Монако, ці всі абсолютні упирі, які десятками років висосували з України абсолютно все, обкрадали, приводили нас до слабкості, робили нас слабкими, а тоді ми стаємо потенційною жертвою агресії. Ніхто не нападає на сильних. Нападають на слабких, або на того, кого вважають слабким. Вони нас послаблювали весь час. Економічно, політично. І от ці всі, хто зараз повтікали, вони не повинні вертатись. Вони не повинні вертатись і знов обиратись у Верховну Раду, знов бути тут міліонерами й міліардерами, володіти тут стратегічними підприємствами, телеканалами, медіа, вони повинні цього всього позбутися. Їх не повинно бути тут взагалі. Тобто, вони, сволочі, обкрадали країну, а коли в країні почалась біда – вони втекли. І вони просто сидять і чекають того моменту, коли ми тут зробимо їм всю роботу, а потім ця мерзота сюди вернеться в Київ, і думає, що вона далі буде на щось впливати і чимось керувати. Нічого так не буде. Всіх запам’ятаємо і з усіх спитаємо. І отут будем питати дуже жорстко. 

На вашу думку, якби до влади прийшли військові, якою би стала країна?

Я не став би зараз от так робити акценти.  При владі мать бути люди, які гідні того, щоби бути при владі. Звичайно, що фактор того, що людина була на війні, служила в армії під час війни – це безумовно величезний плюс для будь якої людини, і в тому числі для потенційного політика.   Але, все таки я би не став робити тут якийсь абсолютний вододіл: якщо людина була волонтером чи цивільним, чи просто займалась якоюсь іншою діяльністю теж корисною для країни, але не служила в армії – то все, вона не може піти в політику. Я такої думки не підтримую, хоча я зараз військовий.  Але я розумію, що нам безумовно потрібне військово-патріотичне праве крило української політики. Воно повинно бути після війни дуже сильним. Тобто, воно має бути одним із вирішальних, якщо не вирішальним в українській політиці. Я на це дуже сподіваюсь. І мені здається, це буде дуже важливо для України. Отака от сильна мілітарна правильна консервативна права сила національно орієнтована – вона повинна бути присутня. І дуже потужна.  

Ваші плани максимум та плани мінімум? 

Всі абсолютно мої плани, всі мої думки… майже всі, крім, хіба що якихось особистиих, які лише мене стосуються та моїх близьких людей… вони зараз про війну і про Перемогу. Я не хочу зараз забагато думати про те, що буде після. Це відволікає. Ми тут і зараз. Нам тут і зараз треба вирішити найважливішу задачу нашого життя і, напевно, найважливішу задачу української історії. Тому, ну про що тут можна думати? Тільки про те, як кожен день і кожну ніч наближати нашу Перемогу. Більше тут нема про що думати. Це і є мій план. Це і є наш спільний план.