Російській генерали розуміють, що програють і їх зроблять винними і у військових злочинах, і в мобілізації, - Фейгін

Ми розуміємо: Джозеф Байден дав дуже чіткі сигнали Путіну щодо тактичної ядерної зброї. Путін присів, але у своїх улюблених традиціях із теми він не збився і перейшов до масованих ракетних ударів по цивільній інфраструктурі України.

Я все ж таки думаю, що це від розпачу ситуація. Дивіться: від початку вересня вона для нього посилювалася критично. У зв’язку з успіхом Харківської операції, яку провели ЗСУ, для нього ситуація внутрішня – я наголошую, внутрішня, всередині Росії, – стала сильно погіршуватися з погляду вимог до нього зупинити поразки на фронті, віддати когось на муку (авжеж, хтось винен, постійно в пабліках чутно, що це або зрада, або шкідництво) і водночас показати хоч якусь силу. Не кволість, яку демонструють і російська армія, і сам Путін, відходячи вбік, відмовчуючись, зображуючи якусь реакцію. Тієї миті, коли сталася історія з вибухом на Кримському мосту, він для себе вирішив, що це той момент, коли він може продемонструвати той ступінь ескалації, керованої ескалації, яка може розв’язати внутрішні проблеми. Дійсно, тимчасово знялася  звернена до нього вимога ультрапатріотів, фашистської абсолютно партії, «партія війни» її ще називають, що суті не змінює. Вони зараз змушені видати черговий аванс Путіну. Він не настільки від них залежить, може їх і перестріляти одного дня, доручивши це зекам Пригожина або Кадирову, і вирішити це питання. Але він розуміє, що проблема насправді глибша, бо всередині апарату влади кілька партій вже є і він мусить якось маневрувати, удавати арбітра й не втратити головного – своєї ролі сюзерена, головної особи, який водночас арбітр, суддя, політичний вождь тощо. Це внутрішній контур, але є ще й зовнішній. Тому що насправді це рішення про масовані артобстріли (сто ракет, 80% ракети й 20% – іранські дрони) – це ж наслідок 30 вересня, коли він приєднав території. Виступив агресивно, хоча було помітно нотки тону вибачального, але приєднання територій – це окремий акт ескалації, продовженням якого мають бути воєнні дії.

Дуже характерний момент, на який ви звернули увагу. Коли йдеться про спроби анексії наших територій, один доволі поінформований хлопець мені натякнув: Путін кудись дуже поспішає, все це було зроблено істерично. Тобто не йшлося про якісь процедури, які хавали б навіть Скабеєва і Ко,  ні, – це повна істерика була, на коліні все писалося.

Абсолютно точно, але треба сказати, що він уже взагалі якось перестав рефлексувати з цього приводу. Справа в тому, що я, наприклад, не прогнозував, що він у вересні так швидко зважиться оголосити мобілізацію й пришвидшено, форсовано вирішувати питання з референдумами. Жодних референдумів не було, тут взагалі обговорювати нічого – немає предмету обговорення, взагалі нічого не було. Тобто фактично було два виступи – 21-го й 30-го (вересня, - ред.), між ними було невеличке брязкальце пропагандистське, буцімто жителі приєднуються. Але для чого він таке зробив? Багато хто справедливо вважав, і я в тому числі, що це було наслідком самаркандського саміту ШОС, де було остаточно зафіксовано, що Росія втратила місце гегемону на євразійських теренах колишнього СРСР. І йому про це було прямо сказано – і з боку Китаю, і з боку Туреччини, і з боку колишніх сателітів Центральної Азії. Він збагнув, що поразка вже має наслідки. 7,5 місяця війни мають наслідком у тому числі й розмивання цього статусу, він більше не може нікому наказувати. Ні Казахстану, ні Вірменії, ні Таджикистану чи Киргизстану, тому що там виникли нові інтереси, нові вектори й напрями інтересів у бік Китаю чи Туреччини. Втрачаючи свій колишній ексклюзивний стан, Путін зажадав його чимось компенсувати. І воєнне продовження у вигляді артобстрілів і решти – це все до цього, показати, що наші сили ще не вичерпано, ми маємо резерви, ми можемо ще себе проявити ескалаційним чином, показати, що ми спроможні змінити ситуацію. Путіну надважливо це все зараз зафіксувати, коли виникла пауза в наступальній операції ЗСУ, – показати, що мобілізація може змінити хід воєнних дій. Це більше ілюзорно, але він вирішив піти цим шляхом. Адже він міг відреагувати на вибух на Кримському мосту й скромніше, сказати щось типу «ми вдарили по інфраструктурі критичній в Україні, вбили кілька ТЕЦ, загинули цивільні» – і цього вистачить. Але ж ні – він з продовженням це робить.

Так, зірвався з ланцюга. Я б хотів, щоб ми зараз підбили підсумки по Кримському мосту. Свого часу була така операція ФСБ «Рязанский сахар», коли вони розкладали гексоген, а потім розказали, що то були певні навчання. Були ще будинки на Каширському шосе і багато інших. Наскільки я розумію, він зараз використовує вибухи на Кримському мосту для якоїсь внутрішньої мобілізації. Тут зараз не просто Бєлгороду й Воронежу приготуватися – ми розуміємо, що тут може бути надзвичайно широкий внутрішньоросійський ще на додаток сценарій, щоб потім, звісно, все списувати на Україну.

Це само собою. На Україну вже давно все списують, але тут є особливості. Адже дійсно, сама ця історія стає ще туманнішою. Здавалося б, мотивація в українських спецслужб є вдарити по мосту, це, природно, одна з мішеней, міст являє собою стратегічний інтерес, ним уже возять мобілізованих, озброєння, здійснюється постачання. Природно, Кримський міст – воєнна ціль. Хоч Путін і заявляв, що це цивільна ціль, яка ж вона цивільна, коли ви ним везете нових солдатів мобілізованих, військову техніку, боєприпаси? Тому диверсійні дії доречні. Але зараз починають розкривати деталі: везли з Одеси через Вірменію – як через Вірменію? Якийсь вірменський бізнес, який цим займався, – теж дивно, як це така фура заїхала на міст, буцімто там були сотні кілограмів вибухових речовин. Знов усе це нагадує таку історію, що хтось пропустив, хтось щось знав, хтось не знав. В історії з вибухами будинків у 1999 році, окрім «рязанского сахара», на Каширці й в Печатниках, був подвійний агент Ачимез Гочіяєв, який начебто підписав папери про співпрацю з ФСБ, а проте водночас був сепаратистом-ісламістом, і хтозна, коли він був справжній – у ФСБ чи у зв’язках із ісламським підпіллям у Чечні. Так і тут – зараз почне з’ясовуватися: а цей, який віз, – він хто? А той, що йому вантаж передав? Тому що ми про це все знаємо лише від джерел із ФСБ, а яка притомна людина повірить, що ФСБ каже правду, що воно повідомить, як усе було насправді? Ніхто не повірить. Тому навіть якщо уявити, що цю диверсію здійснено за участі українських спецслужб, то, звісно, Путін це використає й у внутрішній політиці, щоб виявити можливості  для переформатування ФСБ (очевидно, що полетять голови краснодарського ФСБ, нібито – кримського, керівництво оперативників). Путін уже передав міст під повний контроль ФСБ – забезпечення охорони, і бізнес, і вантажі, і постачання. Передав конкретним генералам. ФСБ уже не займатиметься лише безпекою – вона всім цим бізнесом займатиметься. Плюс потрібно знайти цапа-відбувайла, і не просто якогось росгвардійця, який машину перевіряв, – уже зрозуміло, де той росгвардієць, який перевіряв машину й не знайшов там вибухових речовин, що ФСБ оприлюднило відеозаписи. Я вважаю, когось зроблять тим цапом-відбувайлом, хто взагалі до цього не дотичний.

Марку, геніально, це ключова історія в цьому пасьянсі. Ми розуміємо, як вони будуть намагатися відкушувати одне одному голови.  Недарма з’явилися історії – натяки про Валленштейна, почалася гризня навколо Лапіна, несподівано виринув Суровікін, який має реалізовувати волю фюрера. І ми розуміємо, що він далеко не Роммель, чимось особливо новим він не може похвалитися, тільки тероризувати цивільні міста. Тобто він має «ставити штамп» на ракетні обстріли наших міст. Що з тою гризнею в тому пасьянсі?

Суровікін – це скоріше генерал у дивізії СС «Мертва голова», це більш підходяще, він не Гудеріан, не Роммель, навіть поряд не стояв. Це справжній радянський головоріз того ще виховання. Він цілком невипадково був офіційно судимий, його умовно засудили на рік за торгівлю зброєю. Окрім серпневих подій 1991 року, у нього строката біографія: при ньому в кабінеті стрілялися молодші офіцери, яких він розносив, безліч історій, вони всі є в Інтернеті, це не таємниця. Але суть у тому, що Путін схильний до фаворитизму. Ще недавно Лапін був «душкою»: «Ой, Лапін! Дайте йому героя, – це він Шойгу казав просто на камеру. – Він мені щойно телефонував. Дайте йому за Сєверодонецьк і Лисичанськ героя Росії». Ну, дали героя Росії. До того ж він керував напрямом «Центр» як генерал-полковник, а тут така реакція на Харківську операцію – звинувачення через рот Кадирова, що, мовляв, ішов би ти, Лапін, кров’ю змивати ганьбу, за те що покинув Лиман і міста правобережжя Осколу, як написав Кадиров у себе в телеграмі. Це свідоцтво того, що дійсно на військових хочуть списати всі поразки, які мають не лише воєнний, але й політичний характер.

Приміром сказати: бліцкриг. Але ж це операція не лише воєнна, але в якомусь сенсі також політична. Тому що ти займаєш міста, народ тобі аплодує – нічого такого не було й нема. Тобто треба карати всіх, і керівника ФСБ, і міністра оборони, і начальника генштабу. Так цього ж не відбувається. Однаково армію роблять цапом-відбувайлом, тому що тепер генерал-полковник – такий самий, як Лапін. Лапін на пузі проповз від училища до загальновійськової академії, а цей не має й середньої освіти. Це ж дійсно приниження військових, бо як це так? Я вважаю, Путін – і продукт, і родоначальник теперішньої системи влади. Основа її, ядро цієї системи – ФСБ, спецслужби, але не армія жодним чином. Завжди більш привілейованою буде саме ФСБ. У виборі, кого покарати, завжди потерпатиме хто завгодно, але не ФСБ. Чому? Тому що основу цієї системи становлять саме органи безпеки, звідки Путін походить. Він, звісно, засновник цієї системи, і продовжувач, і продукт.

А Пригожин як вписується в цю схему? Пригожин і його тандем із Кадировим фактично поставили свого генерал-полковника в особі Суровікіна, помазали єлеєм і відправили в «хрестовий похід» чи якийсь там невідомо похід проти України.

Усе дуже просто: це вже досягнення самого особисто Путіна – не як творця цієї системи режиму влади органу ФСБ, а як особистості. Він спирається на таких людей. Йому потрібний баланс, потрібно, щоб крім ФСБ, попри те, що це його дітище, система влади, був його власний клан, щоб був баланс для нього особисто, який створює гарантії. І, безумовно, Пригожин і Кадиров – це люди з неповноцінною біографією: Пригожин судимий, барига, за ним «шлейф» ; Кадиров у 16 років зарізав першого росіянина. Це явно люди, яким хоч і пророкують якесь політичне майбутнє, але шансів вони, чесно кажучи, на нього не мають. Бо з подібним бекграундом у Росії реалізувати таке майбутнє, тим більше коли ти представник одного з народів, а  Пригожин взагалі незрозуміло звідки з’явився, усе ж таки дуже складно. А от для Путіна ці парамілітарні утворення – що ПВК Вагнера, що підрозділи Кадирова з росгвардії, до якої вони формально належать, є сильною і якісною преторіанською гвардією. Якщо якась змова – він на них зможе спертися. І вони розуміють: як не стане Путіна – де буде той Кадиров, той Пригожин?  Хто б не прийшов, навіть вихідці з ФСБ, син Патрушева сяде – їх однаково приберуть обох, бо вони непотрібні, це особисті стосунки самого Путіна, але жодним чином не зобов’язання самої системи щодо цих людей.

Але ж російські військові також можуть взбрикнути копитом. Вони розповідають історії про схеми противаг у стилі «а тут ми посилимо преторіанську гвардію», а тут з’ясовується, що арештували і товариша Берію, і його різних Абакумових, – взяли й взбрикнули.

Так, звісно, адже армію публічно принизили. Її принизили не лише тим, що Лапіна публічно під час ведення війни, генерала, перетворили на людину, яка мусить дискутувати з Кадировим, ще й програти в цій дискусії, оскільки в результаті неї Кадирову дали генерал-полковника – позачергове звання особисто від Путіна. Тобто як це так виходить – армія нижча за цих преторіанців, оцих додаткових частин СС? Це для армії досить дошкульно. Для генералітету принаймні, люди в окопах до цих хитромудрощів не додумуються. Але ж виходить, що армія – нелюбиме дитя, парія в цій системі, оскільки на неї легко списувати всі помилки, прорахунки, поразки й казати: війну програли не ми – війну програє армія, це вони погано воюють, подивіться самі, як вони воюють. Безумовно, армія має зуб на все це, а крім Лапіна, Герасимов і Шойгу теж не в найкращому становищі опинилися. Подивіться, як на них реагують пабліки з так званими воєнкорами й рештою, – це все теж свідоцтва того, що їх можна також бити. Якби їм жорстко сказали: не чіпайте армію, ми зараз воюємо, ви підриваєте цим єдність, в окопах люди починають метушитись, офіцери молодші й старші. Адже коли ми такі погані – ідіть самі воювати. Це ж логічно. Я висловлював версію з початку вересня, яку критично багато хто сприймав, що має місце саботаж генералітету – тих, хто ухвалює й реалізовує рішення. Тому що це було дуже дивно, наче втеча. Справа навіть не в командуванні ЗСУ, яке, звісно, розробило чудовий план, і союзниках, які допомогли. Адже ми бачимо, що організованого по-справжньому спротиву, підтягування резервів і решти також не було. Залишили прірву техніки в Лимані, і не лише там. Це свідчить про те, що нічого не було організовано, навіть відхід, хоча вони його називали перегруповуванням, Конашенков це все озвучував. Ті, хто мав би відповідати за ефективність оборони, вони цього так ефективно вже й не робили.

Так, можливо, вони й не вміють цього робити. Я собі уявляю, я був би навіть радий, якби призначили Пригожина чи Кадирова начальником російського генштабу, – війна закінчилася б за два місяці, усе просто розвалилося б, армією треба вміти керувати.

Звісно, вони так і кажуть: а нехай Кадиров воює – чого ви від нас чекаєте? Вони ж знають, що виграти не вийде. Вони військові, вони з олівцем сидять рахують: скільки танків, скільки гармат, скільки «хаймарсів», скільки РСЗВ. Вони не розуміють співвідношення сил і засобів? Я не вірю в це. Розуміючи все це й розуміючи, що їх зроблять винними в усьому – і у воєнних злочинах, і у поразці, і в загибелі оцих мобілізованих, яких би вже почали пачками привозити. Тобто поки що у Росію вже пішли похоронні на мобілізованих. Я сьогодні прочитав на РІА-новини, що десь, здається в Челябинській області, виступив губернатор, сказав: п’ятьох привезли в одне село. П’ятьох! В одне село, з якого забрали з воєнкомату. А чого це вони так компактно пішли? Тобто я припускаю, що зараз уже рахунок іде на сотні людей, що загинули вже точно в цей мобілізаційний призов з 21 вересня. Хто за це відповідатиме? Ми вже здогадуємося, що знов скажуть: це військові, генерали, офіцери погано воювали. А до чого тут Кадиров, до чого Путін? Ніхто не хоче нести на собі такий тягар, вони хочуть із себе це зняти, сказати: чекайте, якщо ми погано воюємо – воюйте самі. У якомусь сенсі Лапін саме так і відповів: піду, каже, з автоматом, якщо Кадиров очолить усе це. Це така слабенька відповідь, але це була спроба, типу, якщо хтось вважає, що може воювати краще в таких умовах, коли таке відбувається – підтримка союзниками України, техніка, підготовка, по десять тисяч з Британії приїжджають готових піхотинців, – так ідіть воюйте. Нехай Пригожин повоює, оці всі. Але ж зрозуміло: Путін не до такої міри ідіот, щоб не усвідомити, що непрофесіонали, які очолять армію, доведуть її до поразки ще швидше. Це ж зрозуміло, що це не якийсь дилетант, який узяв очолив армію і переміг, – такого не буває взагалі. Тому що це сучасна війна. Навіть ці, гірше підготовлені російські генерали, які, на відміну від натівських чи тепер українських, розуміються усе ж таки на цьому, вони для того здобували освіту й мають певний досвід. А в цих що є? Чим вони займалися? Пригожин – він якийсь воєначальник? Ні. Тому Путін на це теж не пристане, тим більше, він розуміє, що ці люди, Пригожин і Кадиров, йому потрібні лише як преторіанці, як пси.

Опричнина йому потрібна. Путін, напевно, починає розуміти, що конвенційна військова війна ним програна. У нього нема нічого, він може кидати людей на вентилятор війни, які повертатимуться у вигляді фаршу в Челябінськ, Норильськ, у Москву, Ленінград, поки все це не розпалить внутрішній вогонь у самій Росії, який просто може спопелити Росію зсередини. Думаю, що Путін також це розуміє, тому він піднімає ставки. Але, наскільки я розумію, Джозеф Байден його дуже сильно осадив, зокрема йдеться про конкретну відповідь з боку Сполучених Штатів у разі використання не конвенційної, тобто тактичної, ядерної зброї. Щойно я спілкувався з генералом Беном Ходжесом. І він чітко сказав: Сполучені Штати будуть змушені відповісти. Він не розкривав усіх деталей, але ми розуміємо, що йдеться про комплексну відповідь. І от тут Путін перебуває в стані гроггі.

Гадаю, Путін розуміє всі ці попередження. І невипадково, коли до листопаду залишилося зовсім мало, виникла ініціатива Ердогана (він до речі , сьогодні з Путіним зустрічався) про те, щоб провести переговори не з Києвом, оскільки Київ відмовляється від будь-яких переговорів з Путіним, Зеленський навіть рішення видав, що РНБО забороняє вести переговори. І плюс він сказав, що, звісно, вестиме переговори, але з іншим президентом, от буде інший президент – ми з ним розмовлятимемо. Я думаю, ставка тепер робиться на домовленість із Заходом, тобто з Байденом. Путін якийсь час, безумовно, «відморожувався» від таких розмов, розуміючи, наскільки серйозними будуть до нього вимоги і як непросто буде йому ухилятися від цих домовленостей. Але зараз уже він зацікавлений у цих домовленостях. Він буде ініціювати спробу домовитися з Заходом через Ердогана, наприклад це може бути зустріч під час саміту Великої двадцятки на Балі чи ще якийсь привід зустрітися з самим Байденом. Мені видається, що конфігурація домовленостей має такий вигляд: залиште мені те, що я забрав, 4 області, Крим зрозуміло, тоді я готовий обговорювати демілітаризацію та статус члена НАТО України. Швидше за все переговорна позиція саме така. Бо тоді він уже зможе відкладений статус у НАТО вимагати, ще щось у такому ж дусі. Але 4 області залиште, бо якщо він звільнює їх – а він уже оголосив їх територією Росії, – то перекидання всіх цих проблем назад у Росію стає реальністю, тому що закріплює програш.

Власне ж це була істерична його реакція. Ви пам’ятаєте, як Путін поспішав, – попри всю логіку спалив усі мости для виходу, сам для себе, і в стосунках з міжнародною спільнотою. Тому що ніхто не визнає – це голосування в ООН показало, ніхто не визнає, крім притрушеного Лукашенка й ще кількох сателітів типу Нікарагуа.

Звісно, показало те, що він в ізоляції й рівень його підтримки – це Кім Чен Ин, Лукашенко й брати Ортего. І це все, що він має, той комплект, з яким він рухатиметься далі, поки не сконає. Тому що уявити собі, навіть якщо з ним вестимуть переговори, хоч якийсь прогрес у ставленні до нього, якісь зміни, мовляв, він пішов на поступки, просить зняти санкції, – нічого такого вже не буде. Предметом переговорів уже не будуть санкції чи зміна ставлення до нього, повернення хоч якихось інституціональних відносин з Москвою. Навіщо? Так, можна говорити про припинення війни, можна – я думаю, Байден у цьому зацікавлений, – розмовляти про неможливість застосування ядерної зброї. Путіну буде сказано саме це: давай поставимо крапку в цій темі й більше ти про ядерну зброю не згадуєш більше ніколи. А що ж тоді залишиться в Путіна? Його передостанньою надією була мобілізація, що оця величезна маса людей, це біопаливо, може зупинити метал, ефективний, технологічний метал воєнний, який передають західні союзники Україні. Але ж за першими ознаками ми бачимо, що поки що це не дає ефекту й результату. Ми бачимо, що мобілізовані вже є на Сватовому, їх там бачать, вони є й на Півдні. Тобто вони є й на правому березі Дніпра й теж, можливо ми передчасно про це говоримо, але поки що не бачимо ефективного підвищення якості війни для Москви, для Росії завдяки цим мобілізованим. Ми цього не бачимо й розуміємо, чому так відбувається: бо це не професіонали, це обивателі, які прийшли буквально зі своїх робіт, які з війною не були пов’язані жодним чином. Хто з них проходив строкову службу і яку військово-облікову спеціальність здобув – взагалі не факт, що це якось допоможе. Якщо раптом Путін збагне, що мобілізація не дає результату, що мобілізація – передостанній засіб, який вичерпано, – що тоді? Ось де для нього глухий кут.

І цей глухий кут надзвичайно кривавий, і ми розуміємо, як він хоче розігрувати ситуацію: він буде намагатися зараз кошмарити, винищувати наше цивільне населення задля того, щоб намагатися виводити колективний Захід на якісь переговорні позиції. Ніхто на це не піде. Тут ми розуміємо, що, можливо, ключовим сценарієм міг би бути або бунт генералів, наприклад якби Патрушев наважився на ті чи інші сценарії, або закономірні  внутрішньоросійські виступи солдатських матерів. Але ні того ні іншого ми поки що не бачимо.

Чесно кажучи, я сподівався, що від початку мобілізації, можливо не одразу, а з першими трупами чи значущою кількістю похоронних і пакетів з трупами, виникне певна проблема з громадською думкою і взагалі з населенням. Тому що наступні, хто мусить замінити загиблих, мають законно обуритися: хвилиночку, ви приховували реальні цифри загиблих контрактників перші сім місяців війни, але тепер їх приховувати неможливо. А як їх приховати – там міністерство оборони, там контрактники, там можна якось зобразити, що це внутрішні негаразди, всередині відомства якісь цифри гуляють. 21 вересня сам Шойгу назвав цифру 5930 осіб, усі посміялися, навіть у Росії, до речі. Навіть ватне середовище сказало: навіщо вже так брехати? Бо цифра вдесятеро більша. А тут приховувати буде набагато важче, тому що не міністерству оборони ці людини належать. Цих людей вирвано шляхом мобілізації, повістками й відправлено на фронт затикати дірки, а вони повертаються до своїх сімей або у вигляді сповіщення про смерть, або трупом, який поховають. Приховати це буде набагато складніше. Тому можливе обурення, наприклад матерів, дружин чи дітей, наступних мобілізованих, які можуть потрапити під цю хвилю, бо цей Молох буде пожирати й пожирати… Умовно кажучи, якщо зараз, за якийсь доступний зору термін, скажімо до Нового року,  20 тисяч загине мобілізованих, що дуже реально, бо 60 тисяч загинуло перед цим, – що тоді? Як має почуватися потенційний мобілізований наступної хвилі з якогось П’ятигорська, 1-2-3-тя категорія? З якого дива він прагнутиме опинитися на фронті? Тобто в цих умовах настрої змінюватимуться різкіше. Можливо, це не спричинить якихось вуличних заворушень, але це може сприяти збільшенню випадків дезертирства, ухиляння, відмови виконувати закон про мобілізацію чи указ. І це може бути підхоплено кимсь з апарату влади, хтось може використати цей бунт, артикульований чи не артикульований, спеціально, щоб сказати: дивіться, що наробили, населення не хоче воювати, треба вирішувати якось інакше. А як вирішувати, крім переговорів і спроб домовитися з американцями, які, на думку Путіна, мають примусити Київ під загрозою припинення постачання зброї, приміром, піти на цей компроміс – залишити 4 області? Тим більше, що ми про це чуємо – від Ілона Маска до цілком несподіваних фігур, які почали таке пропонувати. Це явна артикуляція суспільної думки, зондування щодо цього. Але повторюся: в ситуації війни, в теперішній ситуації уявити собі, що Київ на це піде, абсолютно неможливо. Тому що за ці майже 8 місяців стільки втрат, стільки всього, що навіть уявити собі такий компроміс можу лише з великими труднощами.