Кисельову дали наказ прославляти трупи

Тепер говорити про вбитих та покалічених на українській війні можна, але лише як про незаперечних героїв, які віддали життя за ідеали імперії.

Після таємних поховань псковських десантників, безіменних могил, до яких озброєна охорона не пускає журналістів, та іншого путінського маразму в стилі СРСР, російські ЗМІ почали писати про власних громадян, загиблих на війні. Путінська пропагандистська машина зрозуміла, що приховати вантажі «200» все одно не вийде, тому вирішила по максимуму використати вбитих і покалічених за для власної користі.

Спочатку було розтиражоване інтерв’ю батька десантника з Уралу Сергія Козлова, що окуповував Крим під виглядом українського «беркутівця», а потім залишився без ніг на Донбасі. 

«А що розповідати? Він солдат. Він дав присягу і чесно виконував наказ. І не втік, і не злякався, як ваші там ... бандерлоги ці, за яких ви впрягаєтеся весь час. Зрозуміло? Він не біг туди і не просив допомоги ні у кого. Я пишаюся ним. Він справжній солдат… Я не знаю, де він був. Швидше за все, на кордоні. І що б він не робив, він правий. Запам'ятайте, він виконував наказ. Все. Це найголовніше для солдата. Він не бігав, чи не косив. Закликали - пішов», - розповідає Всеволод Козлов, додаючи, що лише при Путіні на Уралі, на відміну від Москви, люди «почали жити», і за це життя віддати ноги власно сина, звісно не шкода. 

З цього емоційного батьківського спічу витікає три абсолютно класничних тоталітаристських меседжі: По-перше, вмерти за Росію і Путіна, який піклується про простих людей, це почесний обов’язок кожного росіянина. По-друге, солдат, що виконує наказ завжди правий, тому і задумуватися над тим, де і чому ти маєш вмирати, - це злочин, бо мудрий Путін краще знає, що робити солдату імперії. Ну, і по-третє, проти війни протестують лише московські і пітерські зманіжені інтелігенти і націонал-зрадники, а справжні російські мужики – сіль землі «живота не жалея, свою грудь подставляют за Россию свою».

Згодом тему підхопив навіть Перший російський телеканал, який присвятив сюжет двом «героям», загиблим в Україні. Тут була використана та сама технологія – друзі і родичі вбитого на війні розповіли на камеру, що, хоч їм і дуже не вистачає близької людини, але гордість переповнює їхні серця, бо він справжній чоловік, герой, з якого усі мають брати приклад.

І тут не важливо, чи щирими є слова молодої вдови чи батька, що отримав сина-інваліда. Цілком можливо, що родичі говорять на камеру потрібні слова заради грошової компенсації, пільг чи інших благ. Головне, що пересічного росіянина, що любить царя і отєчєство, після перегляду новин має переповняти гордість за те, як «гарно вміють вмирати безстрашні росіяни», на відміну від боягузів-піндосів і «гейропейців», що надто переймаються збереженням власних життів і життів власних громадян. 

Власне, нічого нового путінська пропаганда не вигадала. Всі, кому не пощастило жити в СРСР, прекрасно пам’ятають уроки патріотичного виховання. Героєм радянської міфології міг стати лише той, хто добровільно загинув за батьківщину, навіть якщо його смерть абсолютно безглузда. Як, наприклад, хрестоматійний герой Олександр Матросов, що закрив власними грудьми амбразуру фашистського дота. Діти й ті розуміли повний ідіотизм цього вчинку, але для радянської людини жертовність важливіша за розум. 

Навіть в нацистській Німеччині пропаганда прославляла не патріотичних самогубців, а кмітливих стійких бійців, які неодмінно виживали і перемагали. В СРСР в пантеон героїв потрапляли лише мертві, або, принаймні, покалічені, як безногий льотчик Олексій Маресьєв.

Подібна ідеологічна парадигма є абсолютно азійською (згадайте камікадзе, харакірі, шахидів та зелотів), де індивідуальне завжди було підпорядковане колективному. Але, чи готове російське суспільство приносити в жертву власних дітей на зло індивідуалістично-гуманістичній «Гейропі»? Багато росіян уже зараз сумніваються в виправданості подібних жертв, але «Перший канал» їх не показує. «Подзвонив брат. Сказав - його сина, мого племінника, привезли в московський госпіталь. Він тепер безногий інвалід до кінця життя. Крим наш тепер, х..лі», - пише в соцмережах дядько безногого Козлова. І з кожним новим «двохсотим» таких повідомлень буде все більше.

Пишатися мертвими та безногими героями з телеекрану дуже легко, коли вони десь з-за Уралу. Інша справа, якщо мертвим «героєм» несподівано став твій син, брат, друг чи навіть сусід. Тут абстрактні ідеали вірнопідданства та жертовності навряд чи працюватимуть. Якщо війна триватиме й надалі і лік «двохсотих» та «трьохсотих» піде на тисячі, Дмитру Кісельову буде вже вкрай важко пояснити, навіщо пересічному росіянину з провінції «Новоросія», за яку потрібно платити життям власних дітей.