Плюють на папу, славлять Гітлера і живуть новим окупаційним життям

Справді, "біографічний" жанр несподівано заряснів на пісному "авторському" видноколі, де всі пишуть або під Жадана, або під Буковскі, під якого пише Жадан. Натомість далекі будні справжніх авіаторів жанру від Сікорського до Сковороди, яких витягують на читацькі очі з історично-еротичного туману, відповідно, які-небудь поважні Даниленко з Єшкілєвим, видаються більш цікавим чтивом, де можна розгулятися апокрифічній фантазії автора. Або, скажімо, чудова "Корнелія" Надії Мориквас (Л.: Видавництво Старого Лева) – роман-есей, в якому вільготно живеться поету-молодомузівцю Петру Карманському.

Так само, зауважмо, як непогано велося Богдану-Ігорю Антоничу, що виринав у вставній новелі в "Дванадцяти обручах" Андруховича. І виринав він у такому ж напружено-концентрованому сюжеті - а не в розведеному у згорьовано-горілчаному коктейлі авторизованих біографій того ж Процюка (про Винничука і Стефаника) – як нині в книжці Мориквас. Ясна річ, про буття галичан 30-50-х років, а це ж так далеко, що навіть єдина згадка про Карманського нещодавно-давнього радянського часу – у збірці "Молода муза" (К.: Молодь, 1989) – губиться у "незалежній" мряці подальших повернень і відкриттів з нашої літературної спадщини.

Утім, у романі львівської авторки - вже не про романтичну гульню галицької богеми, а про її логічне завершення – на тлі згасання поетичної слави Петра Карманського і спалаху його педагогічної зірки в літгуртках початківців, звідки виринула та сама Корнелія, ну й почуття до неї в героя оповіді. "Професор Карманський, ах професор Карманський!.. Він був безумно радий бачити Корнелю кожного разу, коли вона з групкою дівчат приходила на заняття літературного гуртка". Або ще далі, куди не ступала нога наських дослідників, і де живуть під радянської владою Ольга Кобилянська і небога її коханки Алчевської, де співіснують митрополит Андрій Шептицький і автор памфлету "Плюю на папу!" Ярослав Галан – тобто у 1940-х роках, про які так мало у нашій історичній белетристиці. І де, нагадаємо, "прізвище Корнелії було обведене жирним чорнилом: брат і сестра – в ОУН, дядько – відомий націо¬наліст "Лопата", за яким уже з рік полюють в області".

Подальше полювання за музою історичної правди триває у романі "Вибух у пустелі" Івана Корсака (К.: Ярославів Вал), який став "Кращою книгою року" в номінації "Проза". І дарма вважають, що не можна писати, як "Лев Толстой встал и подошел к окну", а "Чехов подумал", оскільки у даному випадку цілий "Гітлер знову відчув свіжу силу в собі", і це не дивно, бо свіжу силу художнього слова автор роману вливає у старі міхи офіційної хроніки, там де постійно, нагадаємо, плюють на папу і відмивають славу націоналістичних поетів-декадентів. Натомість тут, в епопеї Івана Корсака, "веселі витрішки продавали на екрані німецькі солдати, сидячи на броні танків, які прудко мчали на схід. Від літаків люфтваффе рябіло небо, як від гайвороння перед снігами на початку зими, і мимовільно брала млосна дригіть, коли чулося зловісне бомбове завивання".

І взагалі, це дуже ліричне полотно, і саме цим воно різниться від решти художніх творів, де історію переписано з черговим ідеологічним нахилом і притиском, без огляду на "живе" життя героїв у часи владарювання на нашій землі "німчиків-голубчиків", як писав про них Анатолій Дімаров. І таким самим швидким ліричним алюром у романі "Вибух у пустелі" викладено історію життя видатного науковця Григорія Кістяківського – від часу, "коли денікінці зовсім ще молодим лапнули, як голодний шуліка малосиле курча", аж до Прінстонського університету і розробки героєм роману атомної бомби та служби науковим радником у Президента США і підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць. Можливо, такі небуденні штуки видаються на гора через те, що, як свідчить автор, його книга побудована значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні", але це навряд. Бо сидять, буває, сидьма наші літератори у закордонних архівах, а результатом з того маємо далеко не художній текст фінансового звіту, цікавий лише бухгалтерії якого-небудь "Смолоскипу".

Відомості з книжки "Нове життя" Маргарити Сурженко (Брустури: Дискурсус) теж відгонять присмаком окупаційних радощів, коли, пригадується, ресторани за німців працювали, театри ставили українську драму, а президентом України мав бути простий редактор скромного харківського журналу. 

У цій збірці історій про кохання, ненависть і загалом буденне життя по різні боки барикад, вільно буде заблукати в часі та інших сумнівних ідеологічних координатах. Особливо, дізнавшись від одного з героїв оповіді, що "магазини працюють, як і раніше, навчання в школі відновили, секції футболу так само відкриті. Половина його однокласників повернулись до навчання. Дівчата займаються танцями, готуються до концерту, який має відбутись у школі наприкінці осені. Місто живе і пульсує. І мало чим відрізняється від того, яким було рік тому".

Утім, мова наразі не про Харків 1942-го, а де поближче – Луганськ, наші дні, герої і персонажі – зрадники і запроданці, які залишилися на окупованій території ЛНР. З іншого боку, "украинцы в Луганске – как евреи во время Второй мировой войны", якщо хтось забув. Так само варто, мабуть, нагадати, що у попередній збірці авторки мова була про втікачів зі Сходу, пригоди в Києві, кохання повсюди, а тепер – навпаки, герої вертаються зі столиці додому. А вже тут навіть "дванадцятирічний хлопець був певен, що через кілька років його однокласники будуть жалкувати через свою ганебну втечу. Вони захочуть повернутися, але чи пробачить їх Новоросія?" 

Щоб дізнатися про це, у принципі, необов’язково читати цю книжку. Але якщо виникне бажання зрозуміти, чому - треба чи не треба пробачати – можна спробувати.