Чорнобиль — історія про те, як приховування правди коштує життя людей: розмова з істориком Володимиром В'ятровичем

Сьогодні, через стільки років після цієї страшної катастрофи, чи важливо говорити про ту правду, яку приховували від нас фактично аж до Революції Гідності? Ми знаємо, що багато архівів намагалися приховати навіть після відновлення незалежності України.

Безперечно про це треба говорити. Як на мене, Чорнобильська історія – це історія про те, як приховування правди може в буквальному значенні коштувати життя людей. І це історія про те, як бажання приховувати масштаби цієї катастрофи вилилося в те, що людям просто не надавали правильну інформацію. 
Ті, хто вважав, що треба робити усе, що говорить влада, постраждав найбільше. Це дуже повчальна історія в контексті навіть світової історії, а не лише СРСР. Чорнобильська катастрофа стала тригером, який запустив процес розвалу Радянського Союзу.

Але це і дуже повчальна історія для нас, для сучасності. Ми живемо у світі, де, можливо, не стільки приховують правду, як завалюють її просто тонами брехні. І навіть в теперішній час варто пам'ятати Чорнобильську катастрофу, щоб розуміти цінність правди, що до неї таки можна і треба докопатись.

У своїх роботах Ви дуже багато акцентували на питанні того, що КДБ фактично знало про цілу низку проблем на Чорнобильській АЕС, про недбальство, проблеми під час будівництва, про те, що така катастрофа може відбутися, але це все приховували від суспільства. На Вашу думку, чи можна було б тоді уникнути трагедії, якби ця інформація була більш відкритою, про неї знали більше навіть тих же ж самих радянських чиновників? Чи ця катастрофа фактично вже була закладена самим існуванням Радянського Союзу?

Абсолютно згоден з останньою Вашою тезою. Насправді ця катастрофа була закладена самою тією системою СРСР, в якій вона відбулася. Говорити про те, якби була більш відкрита інформація, – це оксюморон. Увесь СРСР був побудований на недоступності інформації, на брехні, пропаганді, на тому, що людей, які хотіли знати правду, переслідували і навіть фізично знищували. На жаль, інакше  у СРСР не могло бути. 

Документи КДБ показують, що керівництво СРСР із самого початку знало правду про те, що відбувається з Чорнобильською АЕС. Треба сказати, чому так багато документів КДБ взагалі є про цей об'єкт. Із самого початку станція вважалася об'єктом стратегічного значення. Коли її будували, на початку 1970-х років, вона була під дуже ретельним наглядом КДБ. Аж до того, що вивчали всіх жителів довколишніх сіл, містечок, Прип'яті, складали списки, хто має родичів за кордоном. Навіть знайшли якусь людину, в якої родичі були в Українській повстанській армії. 

Вважалося, що це надзвичайно важливий об'єкт не тільки для України, а й для всього Союзу. Між іншим, треба розуміти, що цей об'єкт підпорядковувався безпосередньо Москві, а не міністерствам Української РСР. Тому ми і маємо таку велику кількість документів, з яких можна дуже легко відтворити, що з самого початку все пішло не так. 

Сам процес спорудження цієї атомної електростанції супроводжувався постійним порушенням тих норм, які мали бути дотримані, зважаючи на те, що це не просто електростанція, це атомна електростанція – один з таких ще нечастих досвідів у радянському будівництві. Своєю чергою КДБ постійно інформувало партію, що якийсь матеріал вкрали, там замінили неякісним, там пішли перші тріщини. Але на все це дивилися, примруживши очі, тому що найважливішим було встигнути до того, щоб в 1977 році запустити ЧАЕС як приклад великих здобутків комуністичної влади і всього режиму.

Запустили, звісно, але буквально одразу після цього, як бачимо у документах КДБ, з’являються постійні повідомлення про проблеми з функціонуванням електростанції – спочатку дрібнішого характеру, а потім, із введенням нових енергоблоків, проблеми зростають аж до того, що в 1982 році відбулася одна з аварій, яка супроводжувалася значним викидом радіаційних речовин у відкритий простір. Про це знали тільки ті, хто складав ці звіти, тобто самі чекісти, КДБісти, і ті, на стіл кого вони лягали — керівники комуністичної партії. Люди, які жили там, працювали, очевидно, отруювалися в результаті цих викидів, але ні про що знати не могли і не мали.

Я думаю, що ця стала практика закривання інформації, на думку керівництва комуністичної партії, мала б бути застосована і щодо катастрофи, яка сталася в ніч на 26 квітня 1986 року. Єдине, що цьому завадило, — масштаби цієї катастрофи. Вони були настілки потужні, що про результати аварії дізналися за тисячі кілометрів від України. Вперше стало зрозуміло, що сталося щось справді значуще, коли на місцевому об'єкті атомної енергетики у Швеції зафіксували підвищену радіаційну небезпеку.

Спочатку там думали, що, можливо, це у них сталася якась аварія. Потім зрозуміли, що отруєне радіацією повітря принесло вітром з України. Це і стало початком того, що інформація вилилася в інформаційний простір, і це примусило врешті-решт владу дуже сухо, без жодних подробиць, бодай констатувати факт, що аварія сталася. 

Перші тижні радянська влада намагалася зробити все, щоб люди нічого не дізнались. Навіть в тих регіонах, які були дотичними до Київської області. Ви зазначили, що говорити про це почали лише після того, як європейські держави почали бити на сполох. Якби цього не сталося, чи взагалі знало б українське суспільство та мешканці інших союзних республік про те, що сталася така катастрофа? Чи все ж таки Радянському Союзу вдалося б у цьому випадку уникнути поширення інформації, і це все можна було б приховати?

Важко однозначно сказати, чи вдалося б повністю приховати, бо ми все ж говоримо про 1986 рік.

Тобто це вже час, коли є нове керівництво комуністичної партії, на чолі якої стоїть Михайло Горбачов. Він вже тоді запустив тезу про гласність, тож система вже трохи хиталася, вона не була такою цілісною, як за попередників Горбачова. Тому можливо, що якісь витоки сталися б.

Але у мене немає сумнівів, що ставилася ціль зробити все тихо для того, щоб мінімум людей дізналися про ті загрози, якими супроводжувалася аварія. Це дуже чітко видно по тому, як довго зволікали з евакуацією людей. Навіть з цієї найбільш ураженої, потім визначеної як 30-кілометрова зона, евакуація почалася лише 28 квітня. Вважалося, що все може бути не так страшно.

Пригадую перший документ, який ліг на стіл до Володимира Щербицького, тодішнього керівника комуністичної партії, про те, що вночі сталася аварія, яка супроводжується такими-то витоками радіації. На це на документі Щербицький накалякав резолюцію: “Що це означає?” Він не розумів взагалі, про що йдеться. Ймовірно, як людина партійного виховання, він не зобов'язаний був розбиратися у фізиці, але прикро було те, що саме він, абсолютно не розбираючись у загрозах того, що сталося, врешті ухвалював подальші рішення. Людина, яка питала, що це означає, абсолютно не розуміла загрози того, що сталося. 

Відтак було затягнуто питання з евакуацією людей, які перебували у зоні найбільшої загрози. Кияни пам'ятають цю історію, адже це відбувалося напередодні 1 травня. Звичайно, що керівництво компартії України не могло відмовитися від першотравневої демонстрації, це вважалося б якимось великим святотатством. У документах маємо виміри радіаційного стану в Києві станом якраз на полудень того дня, коли діти виходили на парад на Хрещатику. Тоді для тих людей був пік загрози.

Однак це не стримувало керівництво комуністичної партії, тому що вони вважали, що все має відбуватись так, як відбувалося, і що будь-які неординарні й неочікувані кроки загрожують їхній системі. Це був яскравий вияв вже вмираючої системи, яка боїться будь-яких кроків навіть для порятунку самої себе. Я думаю, що катастрофа на Чорнобильській АЕС та абсолютно невдала спроба приховати її масштаби і стало таким струсом, який запустив тріщини по всій системі та призвів до її краху.

Після Помаранчевої революції, а потім і після Революції Гідності, українці почали отримувати доступ до недоступних до цього архівів КДБ, які пролили світло на Чорнобильську катастрофу. Дуже багато з'явилося наукових робіт, зокрема, і Ваші статті, які лягли в основу досліджень катастрофи. Але чому до 2004 року і в часи Януковича намагалися приховати інформацію про катастрофу на ЧАЕС? 

Я думаю, що вони приховували не стільки інформацію про наслідки Чорнобиля, тому що це вже було більш-менш відомо, зокрема, через закордонні публікації. Вони радше приховували документи КДБ, адже у них містилися методи приховування інформації. Для них були важливішими методи, як дискредитуються люди, як намагаються вигадувати фейкові новини про те, як привозилися журналісти із закордону – спочатку комуністичних видань, із Західної Європи, які писали, що насправді нічого поганого не сталося, а потім і західних видань, які спонсорувалися атомними станціями на Заході і хотіли, щоб паніки було менше. Мені здається, що якраз в часи вже незалежної України, особливо при Януковичі, їх більше бентежило, щоб українці не бачили і не розуміли цих прийомів, адже їх активно хотіли використовувати й представники цієї влади.

Пам’ятаю, як у 2008 році став керівником архіву Служби безпеки України, і як було багато спротиву навіть всередині самої системи СБУ, суть якого полягала в тому, що ми не можемо викривати методи дії комуністичних спецслужб, бо вони можуть бути корисними в сьогоденні. Мене це тоді просто шокувало, тому що я, як історик, прекрасно знав, якими були методи дії комуністичних спецслужб. Очевидно, що говорити про щось подібне, що може і має використовуватися у незалежній Україні – це автоматично визнавати, що Україна точно далеко не демократична держава і не збирається рухатися в бік такої держави.

Тому, власне, одним з перших кроків нової влади у 2010 році на чолі з Януковичем і з новим керівником Служби безпеки Хорошковським була спроба знову загнати цю інформацію, знову закрити архіви. Буквально на першій пресконференції Хорошковського прозвучала теза, що всю правду, яку треба було відкрити, ми вже відкрили, на цьому досить. Тоді почалася системна робота не просто зупинення подальшого відкриття архівів, а назад закривання. Так, було створено спеціальну комісію, яка наново засекречувала документи, в тому числі ті, які стосувалися і Чорнобильської катастрофи.

Я дуже радий, що після перемоги Революції Гідності нам все-таки вдалося завершити цю роботу. Український суд національної пам'яті підготував цілий пакет законів про декомунізацію, один з них якраз стосувався відкриття архівів КДБ. Була видана книга “Чорнобильське досьє” – це двотомник документів КДБ, який було опубліковано у співпраці з архівом Служби безпеки України та Українського інституту національної пам'яті. Це прекрасні документи, з яких для мене особисто найцікавішим якраз стало не те, де розповідається про події до та під час аварії, а те, що відбувалося після. Тобто те, як комуністичні спецслужби цілеспрямовано намагалися стримати поширення інформації і запустити фейки про те, що нічого страшного насправді не сталося.

До речі, дуже часто проводяться паралелі методів приховування інформації КДБ, про які Ви згадували, з аналогічними методами під час проведення трьох Голодоморів у Радянському Союзі. В одній зі своїх статей “Спершу інформація, радіація потім” Ви детально проаналізували, як відбувалась інформаційна блокада, як у кожному місті та селі діяли агенти КДБ. І це відбувалося системно протягом наступних років після аварії до моменту розпаду Радянського Союзу. Чи правильно, що ми говоримо про паралелі з Голодоморами?

Абсолютно. 

Якщо ми так говоримо, чи використовував Радянський Союз, наприклад, іноземних журналістів або фахівців для того, щоб приховати інформацію щодо наслідків Чорнобильської катастрофи?

Насправді це схожі методології. Їхня суть зводилася до двох цілей: перша – це стримати поширення правдивої інформації, а друга – спрямувати інформацію у потрібному для режиму руслі, наповнити її різного роду фейками й дезінформацією. Різниця тільки полягає в тому, що, коли говоримо про Голодомор, це відбувалося в абсолютно тоталітарній державі, яка щойно була сформована, і де всі вияви життя громадян контролювалися владою. Коли ми говоримо про Чорнобиль, це все-таки вже дуже пізній Радянський Союз — вкритий тріщинами, ініціативами навіть самого верху, від Михайла Горбачова про демократизацію, гласність тощо. Відтак, ці технології, які ефективно спрацювали у поширенні брехні про Голодомор, також використовувалися в питанні Чорнобильської аварії, але просто не спрацювали так ефективно.

Так, були випадки, коли возили журналістів спеціально для того, щоб показати, що насправді жодної загрози немає, що люди можуть повертатися, що тут можна буде жити, але це все-таки період, коли і радянська влада була слабшою, і можливості для отримання інформації в Україні навіть із Заходу були значно більшими. Такого не було у 30-ті роки. І врешті-решт, попри ті колосальні ресурси й зусилля, які кидала комуністична влада на припинення поширення правдивої інформації, на поширення фейків, вони не спрацювали. Якщо ще в 1987 році маємо документи КДБ, які говорять про успішні спроби завадити мітингам, які готувалися до річниці Чорнобильської аварії, то у 1988-му КДБ зазнало провалу – тоді відбувся перший несанкціонований радянською владою мітинг до других роковин Чорнобильської аварії. 

Дуже символічно, що ця подія стала однією з перших виявів демократії вже в Україні. Чому так сталося? Чому ця екологічна тема, тема катастрофи стала таким потужним струменем для багатьох людей, відкинути від себе радянську ідентичність? Тому що стало зрозуміло, що влада бреше, а ця брехня може просто вбивати. Стало зрозуміло, що цей умовний суспільний договір, який був в Союзі про те, що ви забираєте нашу свободу, але натомість даруєте нам відчуття безпеки, порушений владою. 

Люди, які мирилися з тим, що вони не мають свободи й доступу до інформації, але вірили владі і робили те, що говорила верхівка, постраждали найбільше. Вони були впевнені, що нічого страшного не сталося, а влада їх захистить. Власне, цього не сталося, і це стало страшним ударом для багатьох мешканців тоді ще радянської України, які зрозуміли, в якому світі небезпечної брехні вони живуть.

Перші мітинги 1988 року призвели до того, що в цьому опозиційному до радянської влади русі з'являється потужна екологічна складова. До того це були виключно політичні, тобто якісь дисиденти, колишні політв'язні, але поява в цьому наративі боротьби проти влади екологічного руху дала дуже потужний поштовх вперед і вивела його на світовий рівень. Про біду, яка сталася в Україні, почали говорити у світі, зокрема, самі українці далеко поза межами Батьківщини для того, щоб нагадати, що ця біда сталася саме тому, що українці не мають своєї держави, і тому, що тут тоталітарна окупаційна радянська влада.

Ми доходимо до того, що фактично Чорнобильська катастрофа стала спусковим гачком розпаду Радянського Союзу. Ви погоджуєтеся з цією тезою? 

Абсолютно. Звичайно, ми не применшуємо дій наших дисидентів, шістдесятників, визвольного руху, але треба розуміти, що ці політичні рухи не були масовими. Це були люди-інтелектуали і збирали довкола себе швидше таких же інтелектуально підготовлених і готових до радикальних кроків людей. 

Натомість Чорнобильська катастрофа мобілізувала набагато більше людей. Вона штовхнула на протест проти влади звичайних людей, які, можливо, ніколи б спеціально не включилися в якісь політичні процеси. Аварія на ЧАЕС додала цьому антирадянському національно-демократичному руху масовості, якої до того в Україні не було. Він тільки набирав розгону, і цей поштовх дав йому можливість вийти на інший рівень.

Одна Ваша лекція називалася “Чорнобильська катастрофа імені Леніна”. Поясніть, чому Ви так її ознаменували?

По-перше, офіційна назва ЧАЕС – Чорнобильська атомна електростанція імені Володимира Ілліча Леніна. Звичайно, у Союзі властиво було все називати іменем Леніна. Якщо йдеться про те, чому саме катастрофа імені Леніна, то якщо дуже глибоко дивитися в її коріння, вона і починається з Леніна — людини, яка створювала цю тоталітарну систему, комуністичний режим, логічним наслідком якого стала і ця аварія. 

Тобто катастрофа на ЧАЕС є логічним наслідком системи, яку створював Володимир Ленін — абсолютно закритої системи, яка не передбачала не тільки якогось поширення інформації, а і тривалий час була закрита навіть для допомоги зовні. Довгий час СРСР відкидав будь-яку підтримку з капіталістичного і нібито шкідливого для людей Заходу, вважаючи, що він може сам впоратися. Врешті-решт, як показав час, Союз не впорався з цією проблемою ні з політичної, ні з екологічної точки зору. Тільки те, що ця проблема почала вирішуватися на світовому рівні, дозволило бодай частково подолати наслідки катастрофи.

Як історик та громадський діяч Ви багато років приділили тому, щоб переосмислити наративи й погляди на Чорнобильську катастрофу і на дату вшанування її жертв. У 90-х роках ми сприймали це по одному, у 2000-х – вже по-іншому. А як сьогодні, вже в часи великої війни та окупації одної з також атомних електростанцій рашистами, ми маємо сприймати трагедію 1986 року? Як правильно подавати суспільству і майбутньому поколінню цей наратив? 

Я думаю, як один із закономірних наслідків функціонування тоталітарної системи в Україні. На жаль, це не випадковість, а результат всієї системної роботи. А також як приклад того, що може статися з людьми в системі, яка абсолютно нехтує суспільством. Ви слушно нагадали про те, що і нині одна з атомних електростанцій, на жаль, під російськими окупантами. Це дуже серйозне застереження, тому що, як показує історія, ці люди не рахуються з людськими життями.

Розповідаючи про Чорнобильську катастрофу 1986 року, нам надзвичайно важливо застерігати світ перед тим, в чиїх руках знову опиняється такий потужний і загрозливий механізм, як атомна електростанція, і чому весь світ має зараз об'єднатися для того, аби Чорнобиль ніколи не повторився. Допоки там будуть росіяни, гарантій того, що цього не станеться, на жаль, немає.

Чи можна розглядати як певне правонаступництвом Росії стосовно Радянського союзу абсолютне недбале ставлення росіян зараз до ситуації на тимчасово окупованій Запорізькій АЕС і постійні провокації там?

Абсолютно. Серед тих матеріалів, які ми публікували, є розслідування про причини аварії, що сталася 26 квітня 1986 року. Там врешті-решт відкинулися всі можливі теорії про якісь теракти та дійшлося до дуже конкретного висновку, що аварія на ЧАЕС стала результатом халатності співробітників, їхньої недбалої культури. Робітники вважали за можливе робити якісь речі, які й призвели до аварії. 

Те, що відбувається зараз на Запорізькій АЕС, — це також мова про ту саму культуру, але у деякому відношенні ситуація є небезпечнішою, адже росіяни, як ми побачили після підриву Каховської ГЕС, готові навіть до використання об’єктів цивільної інфраструктури як зброї масового знищення та інструменту для їхнього тероризму. 

Що робити українському суспільству і владі, для того, аби пояснити світові те, що зараз відбувається у Запорізькій області, щоб не повторити страшну катастрофу на Чорнобильській АЕС?

Говорити зі світом. Мені здається, що зараз нам дуже бракує системної інформаційної політики. Підрив Каховської ГЕС — це приклад того провалу інформаційної комунікації України зі світом. Допоки “Єдиний марафон” зібрався з якимись меседжами, як пояснювати те, що сталося, у світ вже пішла неоднозначна інформація, яка була потрібна Росії. Нам треба розповідати про те, що відбувається зараз, у ширшому контексті української історії. Дуже добре, що є люди, які це роблять. Є надзвичайно важливі вже дві книги Сергія Плохія, які розповідають про Чорнобиль. Є прекрасний серіал від HBO. 

Але треба пояснювати цей зв’язок між тим, що відбуваєтьяс зараз, і подіями із радянського минулого, тому що, на жаль, на Заході дуже часто історія СРСР розглядається виключно через призму російських академічних окулярів. Нам треба допомогти нашим західним академічним середовищам позбутися їх. 

Як на мене, це одна з нашх місій. Але для цього потрібна дуже системна інформаційна підтримка з боку української держави. Дуже прикро, що в такий важливий для країни час, у нас фактично немає іномовлення, а є якісь недолугі “Доми”,які спочатку російською говорили, а тепер україснкьою, але тим не менше які точно не розмовляють англійською і не несуть потрібну інформацію про Україну у світ.