Чи можлива в Україні справжня хунта

Про хунту в Україні заговорила останнім часом не тільки російська пропаганда, а й широкі маси населення. Які відчувають незадоволення тим, що коїться в країні. Ми зараз не про “радянопітеків”, які ностальгують на “совок” і хочуть до міфічної “матушкі-расєі”. А й про адекватну проукраїнську більшість, яка чітко висловлюється в усіх опитуваннях громадської думки: країна рухається не туди. Власне, це не дивно.

Адже головне завдання Революції Гідності так і не вирішене. Це завдання — не знесення режиму Януковича як такого, а повний демонтаж всього постколоніального олігархічно-люмпенського строю, побудованого в Україні протягом 25 років. Й який, за дрібними виключеннями, майже не зазнав змін за постмайданні роки.

Так само зберігається система, коли купка олігархів збагачується за рахунок всієї країни, зберігаючи монополію на все, що приносить серйозні гроші. Змінюється хіба прізвище того, хто є головним. На кардинальні зміни нинішня владна конфігурація так і не пішла і вже не піде — це абсолютно зрозуміло.

Середній клас все так само упосліджений та кволий, не має свого представництва в політиці. Й абсолютно не ясно, хто може переламати хребта цій системі, на диво живучій та витривалій. А сильну руку українське суспільство хоче давно. Тому чимало людей, навіть мислячих, почали задумуватися про хунту.

Не в плані нелегітимного уряду, а в плані появи автократичного лідера, який зможе забезпечити ті самі омріяні реформи, опираючись на армію. Саме так, як це відбулося в багатьох країнах. Чи не найбільш популярним виглядає досвід Південної Кореї, Туреччини та Чилі. Всюди провідну роль тут відігравала армія.

А рецепт успіху був простий. Спочатку — військовий переворот, прихід до влади або прямих військових, або ставленика генералітету. Далі — швидкі й жорсткі, на межі ламання через коліно реформи, терор проти тих, хто думає інакше, зазвичай лівих чи колабораціоністів в форматі тієї країни, про яку йде мова.

Далі — консервація ситуації на 10-15 років, із розрахунком на зміну покоління. Й потім — поступова, а іноді навіть й різка демократизація та відхід від влади військових. При цьому, армія залишається гарантом незмінності обраного курсу та головною точкою збірки суспільства. Яка готова в потрібний момент знову взяти владу в свої руки.

Фішка тут в тому, що наразі такому лідеру в Україні взятися нізвідки. Адже, власне, Віктор Янукович був уособленням цього тренду попиту на “сильну руку”. До чого ця рука призвела, це вже інша справа. Люди справді почали в часи бардаку імені Ющенка все більше хотіти “міцного господаря”, мужика, який все візьме і вирішить.

Ну, щоправда, нікого окрім Віктора Фьодоровича з’явитися й не могло. Бо та сильна рука, про яку мріють вже років з 10 чимало українців, не може народитися серед нинішнього правлячого класу. Тобто, симбіозу між злодійкуватими комсомольцями 1980-х, криміналітетом початку 1990-х та “баригами” другої половини тих-таки 1990-х. До того ж, якщо враховувати, на кого цей правлячий клас донедавна спирався.

А спирався він на “ментів” в широкому сенсі цього слова. Власне, саме вони були єдиною чітко організованою структурою в українському суспільстві станом на 2013 рік. Саме на них збирався опиратися Янукович, саме вони були головними бенефіціарами того курсу, який мала на той момент країна.

Не дивно, що передвісником Майдану стала історія з Врадіївкою, де вся країна побачила, що саме хоче побудувати Партія регіонів, опираючись на сині міліцейські мундири. Вже інша справа, що, на щастя, “мєнти” свою війну програли на лютневих вулицях столиці 2014-го. Але саме вони були головною опорою олігархічно-люмпенського режиму, що й досі при владі.

Однак, повторюся, “мєнти” свій шанс вже втратили. А ще й почалася абсолютно непотрібна  для нашої так званої “еліти” війна. Війна, яка раптом підняла на п'єдестал народної довіри та любові армію. Силу, яка, здавалось, вже безнадійно втрачена, продана та забута.

І раптом, за 3 роки, армія вийшла на перше місце за народною довірою. Військова форма стала чи не головною ознакою якості людини. Солдати стали головними героями, в них почали гратися діти, а жінки знову почали мріяти вийти заміж за лейтенанта. З’явився цілий пантеон загиблих й не менший перелік, на щастя, живих героїв.

А ще з’явилася ціла формація офіцерів, які за 2 роки роблять кар’єру й очолюють бригади, хоча ще вчора могли бути навіть штатськими. Або просто несли ярмо рабського існування українського військового до війни. Й тепер вони поступово починають заміняти собою паркетних генералів, що робили свої кар’єри на вдалих продажах військового майна та вмілому підлизуванні й підмазуванні вищого керівництва.

Чи здатне це середовище нових офіцерів вже зараз породити лідера-автократа в погонах? Скоріш за все — ні. По-перше, ці люди ще не до кінця осягнули свої інтереси, єдність як прошарку. Вони тільки поїхали вчитися до військових ВИШів, тільки знайомляться між собою на офіцерських пиятиках, тільки починають розуміти, що разом вони вже стали новою точкою збірки України.

І що вони цілком здатні стати тими, хто може перемогти жадібну зграю нинішньої псевдо-еліти. Але це може виникнути тільки трохи згодом, за кілька років. Ближче до президентських виборів. Та за умови підтримки Заходу. Хай не відкритої, за принципом: “Хай це сучий син, але це наш сучий син”.

Думаю, такого варіанту якнайбільше бояться на Банковій. Та й взагалі в усіх штабах нинішніх політичних сил та лідерів. Вони розуміють, що не розвивати армію вони просто не можуть в умовах війни — з РФ домовитися вже не вийде. В усякому разі, на тих умовах, які б влаштували наших компрадорів. Але й розуміють, що суспільство, яке об’єднане не навколо “ментів”, а армії, не потерпить більше олігархічного устрою.

Щоправда, все вищевказане зовсім не означає, що потрібен саме військовий переворот. Аж ніяк — влада завжди може взятися за розум і зробити так, щоб армія просто була становою жилою суспільства. Але не мала брати владу до своїх рук. Яким шляхом рухатиметься країна, побачимо обов’язково на власні очі. Найближчими роками. 

Точка зору редакції Еспресо.TV може не збігатися з точкою зору авторської колонки. Еспресо не впливає на зміст авторських колонок і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють в них.