Кінець Едіпа Московського

Сьогоднішня війна з Росією - просто черговий акт тисячолітньої трагедії. Ми власними руками створили монстра, який може існувати тільки завдяки тому, що живиться нашим тілом і духом. І саме ми маємо прикінчити його.

Як Росія народилася і чому зробилася такою, якою є сьогодні. І скільки їй ще залишилося. Все це - у даному тексті.

Імперська людиноненависницька Росія - країна-загарбниця і грабіжниця, ворожа свободі, творчості і прогресу - народилася не у 1991 році. І навіть не у 1917-му. Її початок - у невеличких слов'янських поселеннях серед фінно-угорських нетрів Залісся за тисячу років до наших днів.

Величезну роль у формуванні культурно-ментального феномену Залісся (майбутньої Росії) послужив принцип «комплектування» його населення - фактично «з миру по нитці». Ці землі спочатку були населені угро-фіннами, а потім поступово колонізувалися порівняно невеликими групами слов'янського населення, яке прибувало різними шляхами, з різних земель і у зв'язку з різними причинами. Безземельні селяни зі Смоленщини, уперті  погани з Новгородської землі, бунтівні і непокірні в'ятичі, втомлені від половецьких набігів переяславці, а також землероби і з Півдня, і з Північного Заходу, яких вабили сюди щедрі обіцянки ростово-суздальського князя - всі вони прибували на нове місце - зі своїми поглядами на життя, очікуваннями, звичаями - складаючи на безкрайніх просторах Залісся химерну етно-культурну суміш.

Люди без коріння, авантюристи, злочинці, втікачі й божевільні, зустрічаючись із місцевим населенням, вони ріжуть його, виганяють його, змішуються з ним - причому, і те, і інше, і третє виконують з несамовитим  поривом, не знаючи жодної міри. Отже, у людей Залісся було все, щоб успішно освоїти чужий далекий край - відвага, авантюризм, жертовність і дурість.

Однак у них не було єдності: цей людський вінегрет, складений з найрізноманітнішого матеріалу, спочатку був просто не в змозі об'єднуватися - аж надто різними були компоненти.

І влада на новому місці цим користувалася.

Князь, який мав тут абсолютну владу, не обмежену жодними традиційними інститутами на кшталт віче або старожитних вольностей.

Бояри і дружинники, що з'явилися тут по волі князя і повністю залежали від його милості.

І церква, представлена у цьому ведмежому куті двома категоріями священників – бовдурами та фанатиками. Саме ці люди йшли у лісові хащі, щоб навертати небезпечних поганів до християнства.

А навколо лежали безкраї дикі ліси, в яких чатувала загроза.

І нові поселенці дуже швидко зрозуміли, що спасіння полягає у трьох речах: у єднанні перед лицем ворожого оточення, у абсолютній владі вождя і в допомозі церкви, яка одна вміє обертати ворогів у хащах на друзів.

Самі кліматичні та господарські умови диктували для мешканців Залісся специфічний спосіб життя, гранували їх менталітет «природжених колонізаторів».

Цей менталітет докорінно відрізнявся від менталітету жителів Триміста (Київ-Чернігів-Переяслав) - корінної Русі, наших із вами предків.

Життя в оточених глухими лісами невеличких селах владно вимагало кардинальної зміни звичних для Півдня і Заходу навичок.

Бідні грунти означали бідний урожай (в Тримісті і Заліссі врожаї одних і тих самих культур різняться у кілька разів), а отже, набагато більшу роль, ніж на Півдні, грали додаткові джерела продовольства - полювання, рибна ловля, збиральництво. Таким чином, господарство Північного Заходу було архаїчнішим, більш націленим не на «виробництво», а на «здобич». Наприклад, замість фруктових садів був сусідній ліс із його ягодами і грибами. Замість розведення м'ясної худоби - полювання.

Такий формат був набагато простішим і не вимагав довгих планомірних зусиль. Пішов і «здобув».

Цей формат був цілком прийнятний у регіоні, де була колосальна кількість вільних земель. Якщо на Півдні досить швидко вся земля вже була поділена-переділена, і населення з часом все сильніше страждало від гострого браку орних земель (постійна проблема України з тих часів до початку 20 століття), то на Північному Сході можна було нескінченно подорожувати безкрайніми лісами, лише зрідка натикаючись на нечисленну і полохливу «чудь білооку».

Тому звичайним способом ведення землеробства на бідних грунтах Північного Сходу був підсічно-вогневий, коли ліс на якійсь ділянці зводився, і кілька років удобрена золою земля давала чудовий урожай, а потім треба було зніматися з місця і йти далі.

Іншими словами, що ми бачимо? Невеликі і щільно збиті групи поселенців, звиклі розглядати навколишній світ як джерело «здобичі» і при найменших утрудненнях (перенаселенні, виснаженні ресурсів, конфліктах із владою тощо) готові негайно все кинути і рухатися далі.

Відповідно, саме у Заліссі (а потім - у Московії та Росії) дуже довго зберігалися найвідсталіші форми господарювання та найпримітивніші соціальні конструкції.

Що означає, що формат безумовного підпорядкування «старшому», що знаходить свої опуклі прояви в «самодержавстві» Імперії або «владній вертикалі» сьогоднішньої Росії, бере свій початок саме з формату організації залєшанських селянських громад.

Звідти ж і знаменитий російський «колективізм». «Бути як усі», «не виділятися», «не мудрувати» - це органічні принципи культури колективізму, ідеалізуючої життя в «суспільстві», що вимагає зрівнялівки, що постулює безумовну неправоту одинака перед лицем «колективу».

Тому якщо у вас є талант - то заховайте його куди подалі: ви що, найрозумніший? Або вам більше за всіх треба? Сидіть собі та не «відсвічуйте».

Окремий момент - це великий російський «ривок». Росія постійно за кимось женеться, завжди когось доганяє. Вона органічно не в змозі працювати за планом, рівномірно, регулярно. А винна в цьому... природа. Адже зима на Північному Сході - набагато довша, ніж у Європі і навіть у Русі (у Закарпатті безморозний період триває 230-240 днів на рік, а в Московській області - лише 170), тож завжди існує реальна небезпека не встигнути з сівбою або жнивами. Отже, на Північному Сході сільськогосподарський рік складається з коротких лютих ривків («битв за врожай») і довгих спокійних періодів почивання на лаврах.

Такий розпорядок не може не сформувати і відповідний менталітет народу. Дрімати десятиліттями, а потім за кілька божевільних, надривних, кривавих років намагатися «наздогнати і перегнати».

І, зрозуміло, марнотратність.

Якщо в безкрайніх лісах навколо всього так багато, то кому спаде на думку щось берегти? Якщо в будь-який момент можна все кинути до чортової матері, просто перебратися на кілька верст далі і знову почати все спочатку, то кому захочеться старанно і копітко доводити щось до кінця?

Безкрайні багатства Сходу швидко привчили залєшан марнувати природні ресурси без оглядки. Низька цінність однієї людини (колектив – усе, а «один у полі не воїн») сформувала таке ж марнотратство і по відношенню до людських життів.

Божевільна марнотратність до лісу і соболів, часу та зусиль, талантів і крові. Цьому є незліченна кількість прикладів з московської-російської історії. У будівництві. На війні. У творчості. У державному управлінні. Ця цивілізація звикла кидатися багатствами направо і наліво, абсолютно не замислюючись про наслідки: адже там - на сході - ще багато всього! На наш вік вистачить!

При цьому чужа ощадливість, скромність, старанність, перфекціонізм здаються не тільки принизливо-смішними, але і дратівливими. Так і хочеться прийти до такого і все порозкидати, зіпсувати, загадити: ось це буде по-нашому!

І ще, звичайно, провінціалізм.

У силу свого географічного розташування Залісся перебувало на поважній відстані від будь-якого з тодішніх цивілізаційних центрів. Навіть до Києва, Полоцька або Новгорода потрібно було добиратися болісно довго - без доріг, в основному, річками, або пробиваючись через дрімучі ліси (від чого ж і «Залісся»!). А про стійкі зв'язки з Європою чи Візантією залишалося тільки мріяти.

А з приходом татар і ці кволі зв'язки рвуться остаточно.

Замкнуте на собі та на Орді, Залісся варилося і варилося у власному соку, все більше віддаючись улюбленому заняттю самотніх людей - нарциссизму і спілкуванню з люстром. Ця відірваність від світу забезпечила Заліссєві дві проблеми.

Першою була вічна відсталість. Знову і знову згодом у своїй історії Московія-Росія стикалася з ситуацією, що знання та навички її не відповідають вимогам часу, що навчених, освічених людей катастрофічно не вистачає. Знову і знову купувала вона західні технології, запрошувала іноземних фахівців, а своїх недорослів відправляла вчитися до Європи. І ця ситуація повторювалася знову і знову - з покоління в покоління.

Другою же проблемою, породженою «спілкуванням з люстром», зробився, так би мовити, «москвоцентризм». «Якщо себе ні з ким порівняти, своє починає здаватися чимось єдино можливим, само собою зрозумілим, властивим всім людям і так далі». (Може, для цього, до речі, Мойсей водив народ єврейський сорок років у гордій самоті по пустелі? Щоб зовсім переконати євреїв у їхній винятковості. Ну що сказати: йому вдалося.) Все своє вважалося найкращим у світі; все чуже сприймалося з сумнівом і підозрою - і жодна реальність, жодна перевага Європи в культурному чи технічному сенсі не могла похитнути цього «москвоцентризму».

Іншими словами, на виході ми отримуємо народ, що живе у вельми архаїчному форматі суспільно-соціальних відносин, з народження звиклий триматися разом і беззаперечно слухатися "старшого", народ, який ненавидить і зневажає всі чужоземне, але з готовністю приймає будь-яку корисну річ - як і будь-яку іншу «здобич» (особливо, якщо це добряча зброя).

Ми отримуємо народ, для якого більш природно відібрати, ніж зробити самому, який вважає марнотратність гідністю, а талант - пороком.

Ми отримуємо народ, жорстокий до слабких, але такий, що обожнює своїх мучителів; нездатний до організованої діяльності, але що творить дива «в єдиному пориві»; легкий на підйом, витривалий, байдужий до страждань своїх і чужих, поривчастий, лихий, віроломний, розгульний і такий, що абсолютно не переймається щодо завтрашнього дня.

Мати такий народ у сусідах - клопітно. У друзях - небезпечно. У ворогах - смертельно. У цьому переконувалися всі і завжди.

Подивіться на сучасну Росію і впізнайте в ній ті самі маленькі сільськогосподарські громади Залісся. Тому що все коріння її менталітету - там.

Зовсім не татари зробили цей народ таким. Жодним татарам на світі це було б не під силу. Татари - це так, пізніші спроби самовиправдання в стилі Карамзіна: мовляв, ми всі такі білі і пухнасті, а прийшли зловредні татари і нас поганому навчили.

Саме на основі такої народної організації в Заліссі виник тип держави, яку російські історики називали «тяглою». Суть цього формату полягає в тому, що служила людина мусила служити государеві стільки, стільки могла, беззавітно,і, додамо – без жодних зобов'язань із боку государя. Як зазначав В. Ключевський, «дворянину давався маєток не за те, що він служив, а для того, щоб він служив». Причому, служити мусили всі – від бояр до холопів – просто служба в них була різна. Причому, у своїй тяглості і своїй безправності перед самодержцем були абсолютно рівні і боярин, і холоп. Таке ось чудове заліське «егаліте».

Позірна схожість цієї московської системи з татарською давала привід багатьом авторам приписувати саме Орді встановлення режиму тяглої держави в Московії. Однак, як ми вже знаємо, тут причина плутається з наслідком. Не татари прийшли до Залісся і принесли туди тяглість, а татари прийшли у Заліссі САМЕ ТОМУ, що там уже існувала ця сама тяглість (хай поки що не в закінченому вигляді). Зрештою, татари і Тримістом володіли, і Галицько-Волинським князівством-королівством: але ж там тяглої держави так чомусь і не з'явилося.

Такий «тяглий» формат давав державі небачену, небувалу монолітність, здатність концентрувати всі зусилля народу на одній стратегічній задачі - без дискусій і зволікань.

Однак цей же «тяглий» формат геть позбавляв народ соціальної та економічної ініціативи. Якщо вся влада і вся мудрість надходить тільки зверху, а всім іншим пропонується «не мудрувати», то хто ж захоче «мудрувати» (тобто, фактично, ризикувати головою) ні за що ні про що?

Тим більше, що в тяглій державі життя людське коштує  незрівнянно менше, ніж у правовій, і порядки, як правило, куди як жорсткіші.

Причому, навіть із часом жодні істотні прояви демократії у Росії так і не з'явилися. У Європі головним творцем прибутку були люди: селяни, що працювали на землі, та городяни, що платили податки та мита. Логічно, що свою економічну цінність ці люди з часом конвертували у політичну владу.

А в Росії головним джерелом прибутку влади був, умовно кажучи, Сибір – тобто різноманітні природні ресурси: соболі, потім ліс, золото, корисні копалини, нафта і газ. Цінність селян та ремісників із купцями для казни була мінімальною: вони мали прогодувати та екіпірувати військо для завоювання нових ресурсів і захисту старих. Якщо хліба та зброї не вистачало – їх можна було купити за ті ж хутра, золото чи нафту. Так само, як і ідеї, технології, спеціалістів і взагалі все, що завгодно.

У цьому і є головна різниця між «креативною» цивілізацією Заходу і «здобичною» - «Русского міра»: Захід створює все, чого потребує, а Росії природніше «здобути», все, що треба. «Здобути» - тобто завоювати, купити, вкрасти, викачати – все, що завгодно, аби не зробити самій.

Тому люди, творчі і працездатні, так і не стали економічною цінністю в Росії. Тому народ так і не отримав у цій країні жодної політичної влади.

І Земські собори, які були суто дорадчими - такою собі «круговою порукою» без реального права голосу – просто щоб легітимізувати рішення самодержця, нічим, по суті не відрізнялися від з'їздів Партії або сучасних рад Федерації з їхніми одноголоснами рішеннями з будь-якого приводу (що використовувати війська в Україні, що не використовувати).

Тепер можете собі уявити, який у цьому унікальному суспільстві виробився релігійний формат.

Ви пам'ятаєте, які священики і ченці насамперед їхали до Залісся в епоху Київської Русі? А тепер уявіть собі, яких блискучих результатів сягнув цей штучний відбір, що відбувався протягом довгих поколінь, які відділяли часи Володимира Святого від епохи Васілія Темного, коли російске православ'я склалося в тих інтелектуальних і моральних формах, що практично без змін дожили до наших днів.

Як зазначає А. Буровський: «У XV-XVI століттях наростає фанатизм, культ жертовності, культ приналежності до групи. Особливо шанованими зробилися юродиві, блаженні, пустельники, відлюдники, тобто ті, хто домагається зішестя на них горішнього духу, але домагається шляхом не ускладнення, а примітивізації своєї особистості. (...)

Риси, що посилюються в релігійному житті Московії XV-XVI століть, свідчать лише про спрощення світосприйняття людей. Ймовірно, це теж наслідок ізоляції, проростання місцевого світогляду крізь християнську проповідь. У всьому цьому християнства все менше, місцевого поганства - все більше».

Освіта - від лукавого. Так само як і талант, розум, особистість, свобода волі. Поява на московському грунті видатних релігійних діячів калібру Франциска Ассизького, Альберта Великого або Фоми Аквінського є абсолютно неможливою: тут такі не потрібні.

Московська версія православ'я вимагала від своїх вірних зовсім іншого: покірності, смиренності, жертовності. Ця жертовність природним чином перепліталася з притаманній цій цівілізації жорстокістю. Не виділятися, не «мудрувати»; просто піти і прийняти страждання - за віру, царя і вітчизну. Таким специфічним чином у московському православ'ї переплелися заліський народний менталітет і низька якість місцевого кліру.

При такому розкладі форма завжди стає важливішою за зміст: адже зміст ще зрозуміти треба, а форма - ось вона, всім видно. Починається справжній культ «карго», коли за точним - до літери - виконанням усіх зовнішніх деталей втрачається самий сенс, дух учення.

Московське православ'я - це й є справжнісінький культ «карго»: коли християнські одежинки натягнули на поганську підкладку - з усіма її кікіморами і домовими, ворожіннями і прикметами, коли висока релігія вдосконалення людського духу зведена до формалізму, шаманства і державного чиновництва.

Більше того. Московське православ'я – така ж органічна частина «тяглої держави». Попи служать самодержцеві так само, як і бояри, дворяни чи холопи. Просто по-своєму.

Всі люди держави служать Великому князю Московському - служать безумовно, як раби. Вся земля держави належить Великому князю Московському - безумовно, без жодних застережень.

І указу государю немає: він же, трясця, самодержець. Ані договірних відносин, ані взаємних зобов'язань, ані навіть поганенького кодексу честі. Нічого.

Тому що для кодексу честі служилим людям, дворянам тобто, потрібні права. А їх у Москві якраз і немає. Будь-який  дворянин (та й взагалі хто завгодно) - у повній волі государя.

І це значить, що для того, щоб маєток свій, що знаходиться в «умовному триманні», «умовно тримати» подовше (а, там, дивись, і примножити, якщо пощастить), треба бути не гордим та благородним, а государеві служити по повній програмі, і в добрих справах, і в «різних», засунувши гордість свою з благородством самі знаєте куди.

Саме така система - самодержавне свавілля - народжує дивовижну породу людей. Вони творять жахливі мерзоти, а потім не відчувають жодних докорів сумління з цього приводу: адже вони просто виконували наказ. І кого - помазаника божого.

Ви думаєте, такий самодержавний конструкт принесли до Залісся ординці? Ні! Вже перший Великий князь Володимирський Андрєй Боголюбський віддалив від себе старе родове боярство свого батька, оточивши себе «молодшою дружиною», «милостниками», людьми, яким він давав в умовне володіння землі, і які, відповідно, абсолютно від нього залежали.

Саме Андрєй, таким чином, створив прообраз тієї політичної системи, яка - в тому чи іншому вигляді - існує в Росії до цих пір. Як сказав про нього В. Ключевський: «В особі князя Андрєя великорос уперше виступав на історичну сцену».

Факт канонізації Андрєя Боголюбського Російською Православною церквою під час правління Петра Великого (1702) є дуже важливим символом. Перший імператор таким чином, безумовно, демонстрував спадкоємність своєї політики з діяльністю «першого великороса».

Вже тоді внутрішня структура Залісся була така, що невпинно стимулювала зміцнення владної вертикалі. Не випадково саме тут в XII ст. виникло "Моління" Данила Заточника, справжній гімн князівській владі. "Яви мені зрак лиця твого", звертається до князя Данило. Він порівнює князя з батьком і навіть із Богом: як птахи небесні не сіють і не орють, сподіваючись на божу милість, "тако і ми, господине, бажаємо милості твоєї"». (Ось так вперше була озвучена ця великоросійська формула, яка є актуальна й досі: чорт із ним, із сільським господарством - аби владна вертикаль була сильна!)

Орда прийшла до Залісся «на готовеньке». Залісся виявилося єдиним руським регіоном, який ВЖЕ був заточений під Орду. Тому вони так швидко порозумілися. Від Орди Московія взяла лише дві речі. Небесний Мандат (відчуття планетарної Місії) і посаду «вселенського царя» (яку після падіння останнього хана успадкував московський цар).

Від Русі Московія отримала повний європейський цивілізаційний пакет, але використала тільки форму, наповнивши її своїм «азійським» змістом.

Потім, набравши могутності, Московський Едіп убив свого батька-Орду, і згвалтував матір-Русь.

І рушив уперед, вважаючи, що тепер увесь світ належить йому.

Далі все розвивалося дуже логічно. Психологія невеличкої громади у глибині мєрянського лісу породила концепцію «Святої Русі», а потім оточеної ворогами «Держави робітників і селян» і теперішнього «Русского міра».

Уявлення про свою виключность створило ідею «Третього Риму» і дало моральне обгрунтування зневазі до освіти, а також – підстави для політичної та культурної експансії.

«Здобичний» характер економіки забезпечив Росії пожиттєвий статус «світової бензоколонки» (все рівно, хутро вона продає, золото чи нафту). Цей характер гарантує, що вона завжди «наздоганятиме» Захід і ніколи не наздожене. Тому що для того, щоб «здобути» якусь технологію, треба щоб хтось за кордоном спершу цю технологію створив.

А Росії й досі природніше щось «здобути» чи створити самій. Саме тому вона не має нічого свого. Система державного управління, військова справа, бізнес, наука, техніка – все це іноземного походження, від концепцій, технологій, до термінології. Навіть культура, велика російська культура: в Росії не створено жодного власного жанру чи формату – все звідти, з проклятого Заходу.

Росія, як зрадливий раб, усе, що має, бере у Заходу, і водночас люто ненавидить його за його першість.

У Росії немає нічого свого. Абсолютно все, від фінно-угорських пєльмєней і лаптєй, київських князів і церков, до німецьких ракет, італійських «жигулів», японських комп'ютерів і американської атомної бомби – все це створено не росіянами.

Зовсім не тому, що вони не народжують ідей. А тому, що ці ідеї нікому в Росії не потрібні.

З часів Андрєя Боголюбського та Васілія Темного суть Росії анітрохи не змінилася. Ця доволі архаічна і похмура спільнота все ще веде «здобувне» господарство і почувається у ворожому оточенні.

Захід упевнено залишає індустріальну епоху і все глибше проникає в незвідані глибини постіндустріального Завтра - світу, побудованого на індивідуалізмі, доведеному до абсолюту - індивідуалізмі творчості, комунікацій, способу життя, смаків і цінностей.

Світ із кожним роком ставатиме все більш індивідуалістичним і все більш творчим. Ні до того, ні до іншого Росія зовсім не готова. Мало того, Росія завжди - майже тисячу років свого існування - послідовно боролася проти індивідуалізму і творчості - як проти огидних проявів "безбожного латинства".

Таким чином, світ вступає в епоху, категорично чужу і ворожу всьому національному менталітетові Росії.

Так що, не розраховуйте на новий "великий підйом" Імперії. Його не буде. Росія існуватиме в якості "сировинного придатку" доти, поки сировина не закінчиться або ціни на неї не впадуть. А після цього - помре.

І величезна трагедія України полягає в тому, що ми сьогодні повною мірою несемо в собі це російське прокляття.

Ми занадто довго були росіянами, жили за їхніми законами, думали їхніми мізками і розмовляли їхньою мовою. Вони нас сотворили за своїм образом і подобою.

Ми зробилися цілком природною частиною їхньої "здобичної", колективістської цивілізації. Ми теж активно ненавидимо будь-кого, хто виділяється з наших лав - чи розумом, чи серцем, чи духом. Ми також шукаємо собі самодержця, "батька рідного", який "від Бога" і тому апріорі краще за нас ("сірих і убогих") знає, як нам жити далі.

Ми досі живемо по-російськи, розмовляємо по-російськи, відзначаємо російські свята, слухаємо російську музику і дивимося російський ширвжиток у телевізорі.

І по відношенню до господаря ми ведемо себе зовсім по-російськи. Навіть якщо господаря, насправді, немає.

Це росіяни служать Америці і тримають там свої заощадження, користуються американськими грошима і наслідують американський спосіб життя.

А ми? Що нам тепер Росія? Вона вічна "друга", вічна догоняльщиця. Вона не може бути для нас авторитетом ні в інтелектуальній, ні в культурній, ні в технічній сфері. Вона навіть завоювати нас уже не може і загеноцидити, як колись: часи вже не ті. Так якого біса ми весь час на неї озираємося?

Трагедія України в тому, що ми свого часу розчинилися в Росії і заразилися її болячками. Раніше ми були причиною російського божевілля - бо мали те, чого Росія за визначенням позбавлена ​​- славне походження, горде ім'я, свободу, високу культуру, внутрішню гармонію, душевний мир і матеріальне процвітання.

За брежнєвських часів ми остаточно “дахом поїхали” в унісон із росіянами.

І сьогодні ми хворі "російської хворобою" більше, ніж будь-коли. Тому що хвороби і комплекси цивілізацій найсильніше проявляються на їхніх окраїнах; а ми і є окраїна "російського світу"... або, швидше, як безногий Маресьєв, намагаємося виповзти на волю, наполовину придавлені бетонним краєм цього жорна.

На окраїнах імперій завжди правлять найгірші чиновники з центру або найбільші негідники-колабораціоністи. Нам і тут "пощастило": у нашого керма на початок 1990-х стали люди, які одночасно були і тими, й іншими.

Найбільш обмежені і жадібні номенклатурники, найбільш архаїчні правила гри, найбільш зашкарублі штампи, щонайпринизливіші погляди - все це є долею окраїн імперій. Ми отримали все це по повній програмі.

Ми потерпаємо від "російської хвороби": у нас теж є роздвоєння особистості; ми одночасно і українці, і росіяни, і західники, і євразійці, і соціалісти, і ліберали, і демократи, і вождісти, і всі ці частини ніяк не можуть розібратися між собою.

Ми пам'ятаємо, що Росія знищувала нас, що вона морила нас голодом, гнітила і принижувала. І при цьому, ми любимо її як "братську країну". Кожен прихід Росії на наші землі означав для нас відкидання на десятиліття назад - в самий ар'єргард цивілізованих народів, до Азії, - і при цьому хтось із нас всерйоз розраховує, що нове російське “явлєніє” допоможе нам наздогнати Захід.

Сьогодні Росія - в геостратегічному глухому куті. Вона після розвалу Союзу не просто поміняла форму правління і втратила деякі провінції. Росія програла Заходу в глобальному цивілізаційному протистоянні. Ось, билися два підходи, дві концепції – “креативна” і "здобична"; і "здобична" програла.

Росія так влаштована (як і будь-який "здобичний" проект), що функціонує за екстенсивним принципом: розширення, розширення і ще раз розширення. Тому припинення розширення для такого формату - смерть. Система починає пожирати сама себе.

Сліпий Едіп, не бачачи дороги, іде до прірви. Позаду – злочини, попереду – загибель.

Україна сьогодні - єдиний порятунок Росії.

Російська імперія вмирає. Вона вмирає демографічно - тому їй потрібні мільйони українців.

Росія вмирає економічно - тому їй потрібні українські ресурси.

Росія вмирає ідеологічно - тому їй потрібні княжий Київ і нові перемоги.

Для Росії війна - це життя, мир - це смерть. А приєднання України - це відродження Імперії. Це приєднання дарує Росії нову Надію.

Таким чином, є безліч причин, за якими Росія хоче проковтнути нас. І немає жодної, за якою Росія бажала б нашого розквіту.

Нам треба по краплі видавити з себе Росію. І коли це відбудеться, то помре і Росія справжня, імперська.

Закінчиться цей кошмар довжиною у тисячу років. А вільні український і російський народи будуватимуть своє щасливе Майбутнє.

Поможи нам усім Господь!

Слава Україні!