Валерій Сушкевич: Наше громадянство має бути підтверджено українською державою

Сама постановка питання «місце інваліда в суспільстві» є по суті не коректною  і принизливою. Адже, вона немов нятякає, що є людина – інвалід, а є суспільство. Окремо. І вся суть соціалізації інваліда, його успішної адаптації в суспільстві, в такому разі, полягає в співіснуванні двох паралельних світів: загального, де плани на майбутнє  корелюяться відповідно уподобанням та фінансовим можливостям людини, і світу інвалідів, де поняття «можливість», «людина з обмеженими  можливістями», означає не тільки можливість рухатися куди хочеться, мати спроможність профінансувати свої власні потреби і бажання, але й фундаментальне право людини зайняти таке місце в суспільстві, якого вона гідна.

Основною проблемою, що турбує сьогодні українське суспільство, є доля солдат, що повертаються з зоні АТО з важкими пораненнями. Ми бачимо, що багато молодих людей повертаються додому  інвалідами. Це викликає певну турботу у суспільства і ставить його перед складними викликами. Яке життя їх чекає і, чи зможуть вони адаптуватися? Люди збирають кошти на протези, на ліки, держава виплачує, або декларує бажання виплачувати гідні компенсації. Але, чи цього достатньо?

Країни, рівня яких ми прагнемо досягти, вже давно в контексті інвалідів дотримуються принципу, що інвалід – частина суспільства, рівний, «один з». Тому, першочерговим завданням, яке ставить перед собою суспільство таких країн, як Німеччина, Ізраїль та США – є побудова безбар’єрного світу, де людина з інвалідністю буде мати ті ж стартові умови, що і решта громадян.

А що у нас? Які шанси має український інвалід на гідне життя? Чи є він повноцінним членом суспільства? Що маємо робити ми, щоб пристосувати наш світ для українців з обмеженими можливостями? І чи готові українці змінювати наше спільне життя так, щоб створити комфортні умови для інвалідів, яких з кожним днем стає все більше?

Поговорити про це, я вирішила з людиною, що вже майже сорок років займається справами людей з інвалідністю , Валерієм Михайловичем Сушкевичем.

Сушкевич Валерій Михайлович – український політик, народний депутат України, президент Національного комітету спорту інвалідів України (Національного Паралімпійського комітету України) - з 1996року, голова Всеукраїнської громадського соціально-політичного об'єднання «Національна Асамблея інвалідів України» - з 2001 року, президент Асоціації «Спортивна індустрія України». Інвалід І групи з дитинства, пересувається на візку.

(З матеріалів Вікіпедії)

Ви – фахівець, багато років працюєте з людьми з інвалідністю, стояли у витоків українського паралімпійського спорту. Тобто, Ви маєте справу з людьми, які не зважаючи на  проблеми з інвалідністю , завдяки власній волі досягають професійних та життєвих успіхів. Мені хотілося б поговорити про те, що чекає молодих людей, які отримали в зоні бойових дій поранення та стали інвалідами в цьому «мирному житті».  Які проблеми їх чекають? Чи пристосоване українське середовище до потреб людей з інвалідністю? І що має зробити суспільство, щоб допомогти воякам адаптуватися та пристосуватися до нових життєвих реалій?

По-перше, я дуже вдячний, що ви піднімаєте цю тему. Через  неефективність і корупційність української державної системи, роками формувалося певне «фейкове відношення» до проблем інвалідів, як до чогось другорядного. Вважалося, що інвалідам треба дати грошей і на цьому зобов’язання держави перед ними закінчуються. Насправді, рівень адаптації інваліда в суспільстві - це суто правове питання.  Бійці після поранення, повертаючись  додому, стикаються з проблемами, яких просто не може бути в цивілізованому суспільстві.

Так було завжди. До уставленого індиферентного та  дискримінаційного в правовому відношенні ставлення держави ми, інваліди,  мали б вже звикнути. Потроху щось змінюється, країна рухається до цивілізаційних норм, але грошей та ресурсів постійно не вистачає. Я з розумінням ставлюсь до всіх цих аргументів і намагаюся писати закони, шукати людей, що спроможні допомогти, як всередині громадянського суспільства, так і серед можновладців. Але зараз, під час війни, терпіти бездіяльність деяких представників української влади і їх цинічне відношення до інвалідів, стає дуже важко. Коли я бачу хлопця , який  інколи без зброї, без засобів захисту,  пішов на фронт і захищав нашу державу від ворога, а сьогодні він без ніг, без рук, незрячий , з перебитим хребтом лежить у шпиталі зламаний та дезорієнтований, то для мене це питання відповідальності держави, яка мала б забезпечити його всім необхідним. Яка, призиваючи його до лав регулярної армії, мала б зробити все, щоб зберегти його здоров’я та життя.

Мені шістдесят років. З двадцяти років я обіймаю керівні посади в різних громадських організаціях та об’єднаннях  інвалідів. Більше сорока років я живу проблемами цих людей. Я і сам інвалід, тому прекрасно розумію всю складність проблеми. Але зараз, те що відбувається навколо збільшення кількості інвалідів, появи в нашому суспільстві інвалідів війни, цієї війни, виглядає набагато гострішим та ставить переді мною, як народним депутатом, певні вимоги. Сьогодні настала  пора усвідомлення спільної відповідальності тих людей, що працюють при владі , тих хто має опікуватися соціальними проблемами та українським суспільством щодо виконання зобов’язань держави перед людьми , що мають інвалідність. Більш того! Інвалідність, отриману при виконанні свого військового обов’язку .

Наприклад, для мене було шоком, коли я дізнався, що в серпні Міністерство соціальної політики затіяло реформу протезної промисловості. В результаті, в Україні з сімнадцяти протезних заводів залишилося тільки десять.  І це під час війни! Тут треба зазначити, що держава не фінансує протезні заводи. Вона компенсує, причому по граничних цінах, виготовлення протезу безпосередньо інваліду, тобто людині. Скорочення кількості заводів під приводом оптимізації, є нічим іншим, як зменшенням зобов’язань держави перед людьми, що потребують протезування. Протезний завод - це ж не тільки цехи.  Він об’єдную навколо себе лікарів, реабілітологів, інших фахових спеціалістів - тих, хто працює не тільки над фізичною, але і психологічною та моральною адаптацією скаліченої людини. Так в чому оптимізація? Відмовити людині без кінцівок в реабілітації? Позбавити її шансу на повноцінне життя? Чи у нас нема потреби в цих заводах? Ні. Є. А особливо зараз.

В минулі роки, при будь-якому уряді, держава через брак коштів забезпечувала максимум до 55%  від потреби в протезуванні.  Зараз, коли  уряд виділив додатково 280 мільйонів гривень, ми маємо можливість підняти рівень забезпечення українських інвалідів безкоштовними та якісними протезами майже на 80%. Це дуже велике досягнення. То як ми маємо розуміти скорочення самих протезних заводів? Це  є ні чим іншим, як безвідповідальним кроком українських чиновників, їх нерозумінням та небажанням виконувати зобов’язання , що взяла на себе держава. Вже сьогодні, на тлі збільшення фінансування, точаться розмови про те, що протезна галузь має піти під приватизацію. Послухайте, як так можна?  Знову «кому війна, а кому мати рідна»?  Для мене це надзвичайна ситуація.

Звідусюди дзвонять, обривають телефони приватні майстерні  і кажуть, через ліквідацію «Укрпротезу» повністю зупинена фіксація виконання робіт , що в свою чергу  унеможливлює фінансування вже виготовлених протезів, виплати інвалідам компенсації. Кого ми обманюємо, говорячи про необхідність перетворення державних підприємств в приватні? Фактично, відбувається певне  провокування людей, що втратили на фронті здоров’я, до того, щоб вони, наче жебраки збирати гроші на те, на що мають повне громадянське право. Волонтери та спонсори постійно вивозять інвалідів на протезування до Німеччини, чи Італію. При цьому, не розуміючи, що протез зроблений там зараз, для людині зі свіжою культею,  буде викинутий через місяць-півтора. Фактично, ми використовуємо трагедію людини, щоб збагатити іноземні клініки та певне коло зацікавлених осіб всередині країни. Приниження, біль, відчуття власної неспроможності і викинутий на смітник протез. От що влада, своїми недолугими рішеннями робить з хлопцями, які віддали країні все, що мали.

Ви самі прожили життя українського інваліда. Як Ви думаєте, чи розуміє українське суспільство, що ставлення до інвалідів, як до когось, під кого треба зібрати гроші, або якось пожаліти – принижує людську гідність скаліченої людини?  Адже, проблема соціальної адаптації та успішної інтеграції інваліда в суспільство криється навіть  не в грошах, а в наданні йому  можливостей , що ставлять його в рівні умови з іншими членами суспільства.  

Відповім так. Я був в багатьох госпіталях і дивився в очі людям, які повернулися з передової  з перебитим хребтом, чи  з травмою  шиї. Лежить такий хлопчина, я з ним розмовляю, а він не хоче дивитись мені в очі. «Жизнь закончена. Депутат! Чего ты приперся ко мне? Моя ЖИЗНЬ закончена. Ни руки, ни ноги - ничего не работает. Кому я нужен такой? Маме? Да. А кому еще? А что мама со мной будет делать? Она меня прокормит? Я не хочу жить. Чего я остался после этой войны? Я не хочу быть таким». 

Розумієте, він живий і не живий одночасно. Саме так почувається людина, що раптом втратила можливість рухатися. В цій ситуації відповідальність держави через конкретного чиновника, через мене – народного депутата, через громадянське суспільства, полягає в тому, щоб повернути життя цьому хлопцю. Справжнє повноцінне життя.

Уявіть собі людину , захисника Батьківщини і українського народу, який без ніг, з перебитим хребтом,  тільки що з фронту, вбитий психологічно, фізично знівечений  і  йому треба виїхати додому, в госпіталь, на протезний завод, або по якихось інших своїх потребах. Біля нього мати, або дружина, або сестра, яка теж не орієнтується що з ним робити, як його супроводжувати.  А треба з ним піднятися у вагон, сісти в купе, витерпіти три- чотири-п’ять- вісім годин без туалету, тому що туалету для інвалідів в вагоні немає. Треба звертатися до перехожих по допомогу, треба шукати машину, яка підходить для перевезення. Уявіть собі його стан. Це відчуття власного безсилля та сприйняття себе, як тягаря для близьких, буде продовжувати вбивати його й надалі. Такого понівеченого, без ніг,  без можливості бути собі господарем. Якщо дивитися на права інвалідів під таким, людським кутом, то проблема бачиться зовсім по іншому.

Свідомість української влади – це похідна від свідомості народу. Всі ті роки, які я займаюся проблемами українських інвалідів, навчили мене критично ставитися до багатьох суб’єктів української влади.  Я бачив дуже багато несприйняття, небажання поглиблюватися в нюанси, або відвертого цинічного ставлення до потреб інвалідів. Сьогодні, дякуючи громадянському суспільству, тій же Національної Асамблеї – найбільшої громадської організації інвалідів України та Національному паралімпійському комітету, ситуація поступово змінюється. Серед людей у владі вже з’явилося покоління, яке бачать європейський шлях устрою країни в побудові суспільства з рівними можливостями для всіх громадян.

Мені , наприклад, було приємно, коли під час наради в Міністерстві інфраструктури,  у відповідь на наше зауваження, що ситуація потребує негайного підвищення доступності транспорту для інвалідів, я побачив у державних чиновників розуміння та готовність працювати. І це на рівні керівництва Мінтрансу і на рівні Укрзалізниці, до яких всі ці роки інваліди звертаються постійно. Я побачив, що серед українських чиновників є справжнє бажання, навіть попри відсутність грошей в бюджеті, знайти таке рішення, яке дозволить людині, що втратила здоров’я і майже життя, не почувався другорядним, нікому не цікавим «продуктом війни». Є розуміння, що відсутність доступності транспорту для інвалідів, робить з них людей що приречені  лежати десь там на четвертому поверсі «хрущовки», або в селі в хаті у мами без ніг, без рук, незрячим та просто існувати. Це суттєва зміна.

До речі, це дуже важливе питання. Адже ми бачимо, що бійці – це люди пасіонарні, добровольці, патріоти з активною життєвою позицією. Поранення, інвалідність примушує їх по новому подивитися на себе і своє життя. Що вони мають робити, щоб знайти себе в українському суспільстві і не втратити той потенціал, який вивів їх свого часу на Майдан та на захист країни від ворога?

 Я впевнений, що колись українські паралімпійці, високим рівнем своєї підготовки  та досягненнями, змогли переконати суспільство та владу, що людина з інвалідністю здатна робити неймовірні речі. Сьогодні Україна – лідер світового паралімпійського спорту.  На рівних з такими країнами як Сполучені Штати Америки, Китай та Росія. Тому, зараз, наш паралімпійський загал постійно відвідує військові шпиталі і на власному прикладі намагається переконати бійців, що їх життя не закінчено, що успіх та мрія можливі. Поранені  воїни АТО бачать паралімпійців, людей, що відбулися і це відроджує в них надію на повернення, дає сили для боротьби.

 Я можу вам назвати багато людей, які змогли відбутися у цьому бар’єрному суспільстві, в цій країні, яка дискримінує і обмежує права людей з інвалідністю. Наприклад, керівник державного казначейства невеликого міста, інвалід без ноги – найкращий волейболіст світу в паралімпійському спорті.  Або,  паралімпійська спортсменка на візку, яка має двох дітей і як будь-яка жінка країни, порається по дому, доглядає  дітей та вирішує сімейні питання, тільки на візку . Хочу згадати також начальника управління соціального захисту великого обласного міста, який без ноги – афганець, який допомагає людям вирішувати соціальні питання. Або хлопець, що має дві вищі освіти і, будучи тотальна нечуючим, керує проектним відділом в великій проектній фірмі. Всі вони переможці. Вони перемогли у спорті – перемогли і у житті.  

Але найкращим прикладом для бійців, на мій погляд, може слугувати історія капітана Миронова. Він  звернувся до Міністра оборони, ще в той час коли лежав в госпіталі без ноги: «Я хочу повернутися в армію. Я хочу захищати Україну незважаючи ні на що. Я не бачу себе нездатною людиною. Хочу повернутися на фронт і продовжити бути воїном». Сьогодні, після того як він сконтактував зі мною, за підтримки Національної Асамблеї інвалідів та Національного паралімпійського комітету, він отримав пропозицію вступити до військової академії та повернутися служити в армію. Цей вояк не відступився від свого бажання служити Батьківщині і знайшов шлях,  тому що мав волю та активну громадянську позицію.

Завтра, 27 вересня, о 12 -00, інваліди України планують провести ходу по Хрещатику. На Марш Миру запрошуються всі бажаючі. Розкажіть, будь ласка, які заходи плануються під час анонсованого Маршу Миру.

27 вересня  - шоста річниця підписання Україною Конвенції ООН «Про права інвалідів». Ми пишаємося, що Україна є чи не найпершою країною на пострадянському просторі, яка взяла на себе зобов’язання дотримуватися міжнародних стандартів по забезпеченню прав людей з обмеженими можливостями. В цю річницю,на пропозицію багатьох громадських організацій інвалідів, ми проводимо ходу по Хрещатику, яку назвали «Марш Миру». Марш Миру - тому що розуміння інвалідами цінності здоров’я та миру відрізняється від сприйняття здорових людей. Саме у нас є справжнє  усвідомлення того, що таке бути  скаліченим, чим жертвують наші вояки, коли втрачають здоров’я, захищаючи Батьківщину.

 На цьому заході інваліди планують звернутися до Організації Об’єднаних Націй, до Комітету з прав інвалідів при ООН  із закликом, що умиротворення агресора - це не шлях  до зупинки війни. Повинна бути продемонстрована потужна солідарність націй, консолідація націй і вивчення уроків історії. Про це говорять наші громадські організації інвалідів України і на це ми хочемо звернути увагу світової спільноти. І друге, про що безумовне буде сказано на цьому марші, це питання прав людини з інвалідністю в Україні і підвищення питомої ваги правової складової щодо тих людей які мають проблеми з інвалідністю.

Держава повинна поставитися по-іншому до людей з інвалідністю, залучити їх до життя, надати їм можливості для саморозвитку, для професійної та людської самореалізації. Як одна наша громадська організація написала «Ми – невидимі».  В своїх оселях, в хрущовках, на транспорті, на вулиці. Але, ми - частина народу України і проживаємо разом з країною всі етапи її шляху до гідного майбутнього.  В тому числі у такі скрутні.

Вчора мені подзвонив один хлопець і сказав: «Я вийду з плакатом, на якому напишу : «Ми - громадяни України». Людини на візку, без ніг, незряча пишається громадянством своєї країни, при тому, що розуміє рівень обмежень  по факту реалізації своїх громадянських прав. Ця ситуація є найкращою ілюстрацією місця інвалідів в українському суспільстві. Він хоче вийти з плакатом, що стверджує його громадянство. Ми - громадяни України, як громадянами є і ті, хто захистив Україну своїм життям та здоров’ям . Ми не одноразово доводили своє громадянство працею, досягненнями в спорті та наближенням України до стандартів правої держави. А  тепер наше громадянство має бути підтверджено українською державою і українським суспільством.

В будь-які часи і в будь-якому суспільстві є люди, які відрізняються від інших. Інваліди. Взаємодія з такими людьми, по суті, відображає рівень розвитку суспільства. Численні благодійні фонди, спеціальні заклади, лікарні, або жебракування під чиєсь каліцтво, говорить про суспільство, про людей «здорових» набагато краще, ніж всі економічні, або військові досягнення.

В 1952 році з усіх куточків радянської країни «Совєтів» на острів Валаам почали звозити багатьох інвалідів війни. Табір інвалідів війни і праці представляв собою табір смерті, де люди, що віддали Батьківщині здоров’я та життя, мали доживати в ізоляції, щоб не паплюжити своїм каліцтвом вигляд радянських  міст. Валаам – злочин, повне нехтування правами людини, яка через певні фізичні вади неспроможна бути гвинтиком в людожерському катку. Але, чи наша сучасна ситуація, при якій інваліди позбавлені можливості вільно пересуватися, працювати та,м де хочеться, заробляти самостійно, гуляти вулицями, відвідувати кафе, брати участь в суспільному житті, чи не нагадує вона валаамську ізоляцію в більш м’якішій формі?

Українському суспільству все-одно доведеться «звільнити» вулиці своїх сіл та міст від інвалідів. Або, для цього буде обрано європейський шлях побудови безбар’єрного  суспільного простору рівних можливостей, де інвалідів, тобто людей з обмеженнями, просто немає, або сталінсько-радянський – шлях доживання в ізоляції. Обирати, яким шляхом піде Україна, маємо ми – українці. І першим кроком на цьому шляху може стати прояв солідарності з українськими людьми з інвалідністю під час Маршу Миру. Якщо поруч з нимими на цьому марші, як рівні стануть «здорові» українці, це стане демонстрацією того що українці не бажають більше поділу країни на людей з обмеженими життєвими можливостями і тих, хто воліє не помічати обмежень, поки вони не торкнуться його особисто.