Першого грудня Майдан піднявся там, де впала Бастилія

Хтось сказав, що у кожного демократа є дві батьківщини. – своя рідна і Франція, яка вважається батьківщиною самої демократії. І далі – канонічний сюжет про взяття Бастилії, як старт усіх демократичних революцій від  страти короля Людовіка і  до полковника Каддафі.

Тепер же у демократії 21 століття – кардинально оновлені координати, бо для нинішньої генерації свободоборців другою батьківщиною стала Україна. Бабця Європа західна передає історичну ініціативу рвійні юнці Європі східній.

 Тектонічний зсув на терезах тисячоліть – от що відбувається. Бо на Майдан не здатна жодна сучасна європейська столиця.

Замість Бастилії – Майдан як клич епохи. І нова дата – Першого грудня. Звичайно ж, європейський мегаполіс Київ за понад тисячу літ не знав такого. Але й історія Європи бачила це вперше.

 Понад мільйон люду на міській площі. Півтора мільйона.Абсолютний рекорд світу і континенту.  Неділя, першого грудня 2013-го -  за цим виверженням вулкану могли спостерігати навіть зіваки з Космосу – було так грандіозно, щоб могло бути видно. В координатах вічності.

Я був одним із мільйона, у якому кожен відчував себе мільйоном, здатним власними ногами крутити колесо історії. Шкода, коли хтось з вас не був там. Ні з чим не зрівняти цей драйв, коли навколо тебе мільйон людей. 

Через чотири місяці це відчуття лягло в полотно мого роману "Армагеддон на Майдані", який був першим вербальним пам’ятником галактичній події – головній у вселюдській історії 21 століття. 

Через тисячу літ люди чи радше постлюди-людени, безумовно, знатимуть про Майдан. Як це було – їм буде цікаво. 

 Рукописи не горять, а книга – то взагалі штука безсмертна. Отак то було…

Уривок із роману "Армагеддон на Майдані". Стор.18-21

"Але його обхопила своїми свіжими плесами могутня ріка. Його поніс Дніпро вверх за течією історії. І то не був навіть той Славутич, над яким і нині, як 100 років тому за Шевченка і Гоголя, рідко яка птиця долетить до середини ріки.

То була животворна людська ріка. Її джерела забили враз біля пам’ятника суворого Шевченка, кам’яна брила якого неначе вирвалася із скульптурних риштувань і піднялася від Землі до Неба. Щоб її, закличну і величальну велич розгледіли українці по усіх материках, які потім підуть вулицями усіх світових столиць із українським бунтарським благовіщенням. Щоб його розгледіти і почули  всякі сущі на землі мови, задивлені у блаженному духовному однострої тим, що діється на сяючих пагорбах мандрів Апостола Андрія.

Повінь прибувала. Вузькі і ширші потоки у швидкоплинному гомоні стікалися зі всіх сторін горизонту, і було їх, у розчавленому просторі більше непомірно, ніж чотири. Із вулиць і вуличок, із провулків і житлових закутин. Усе, що живе, стікалося докупи, витворюючи   тисячоголове плесо, якому неначе бракувало місця на планеті.

Якщо хтось не звик мислити абстрактними категоріями і сприймає лише те, що можна побачити на власні очі, то будь ласка, дивіться. Це нація. У своїй живій плоті. Наяву. Зриміше не буває. Усю її могутню статуру можна розгледіти тільки із вершин пташиного польоту, така вона велетенська, ця божественна істота, поселена Всевишнім колись на їй, як вона каже устами своїх жерців, Богом даній землі. 

Вона жива, бо вона дихає тобі у спину і рухається, як історичний титан навколо тебе. Ти бачиш довкруж себе її живу плоть і блаженство це умножується многократ, бо й ти відчуваєш себе самого її плоттю.

Не будемо говорити про давні та древні часи, бо тоді й люду стільки не жило на берегах Дніпра сукупно із Дністром. Що тут говорити, людство переступило перший мільярд свого реєстру, коли народився він, Тарас Григорович, і йшло до цієї мітки 200 тисяч років. А тут за два малюсінькі століття наплодилося 7 мільярдів богоподібної людності.

Але у нас своя статистика.  Ніколи за півтора тисячі літ одного із найдревніших європейських міст на його вулицях не було стільки громадян. Офіційно — півтора мільйона.  Побито не тільки  національний у тисячній ретроспективі рекорд, а й європейський. Ні, Європа вміла воювати за свободу, але, даруйте, саме Київ став найреволюційнішим містом континентальної історії 1 грудня 2013-го.

Юрка течія швидко принесла від Тарасового парку Хрещатиком на Майдан. Із цієї миті квадратний кілометр земної суші стане центром  цивілізаційного всесвіту. Хрещатиком, ширина якого сягає від 70 до 100 метрів пливе протягом двох годин людська ріка. Паралельно із природною, однією із найбільших у світі рік, пливе животворна  людська течія Історії. 

Людину не може не заворожувати водна стихія, якою, як відомо, є 70 відсотків планетарної поверхні. Людина не може не бути зачарованою на березі океану. Але у характері рік є щось відмінне і могутніше навіть за безмір морів і океанів. Бо ріки не стоять, а пливуть. У їхній природі вічність земного буття виражається доступніше нам, людям, бо ми у наших тлінних генераціях, витікаємо із першоджерел однієї благодатної миті, а відтак пливемо руслом рідної нації до впадання у вічність, а позаду нас знову пливе та ріка, і кінця краю немає цьому плину.

Таким був Київ 1 грудня. І треба ж таке: того ж дня посеред зими 1991-го ця ж нація на велетенській, найбільшій у Європі, окресленій державними кордонами території, проголосувала на плебісциті за свободу. Її довго не було на мапі Європи. І тоді, на незримому опитуванні 50 мільйонів, вона була монолітом земної людності, прагнучим свободи. 

А тепер, цього ж календарного дня через 22 роки, вона стала зримою  перед людством у вечірніх новинах усіх глобальних відеокомунікацій. Коли в одному місці збирається півтора мільйона, то здається, що навколо тебе у повному зборі усе людство. То розумом людина може осягати багатомільярдний демографічний вимір. А очі людські, оптика світоглядна таким масштабом бачення не володіє. Коли довкруж тебе мільйон, то уже для зору людського немає значення, чи то мільйон, а чи усіх сім мільярдів?

А відтак Титан, ім’я якому —  легіон свободи,  вивергає півтора мільйонними устами, і здригаються, як колонада у храмі тисячоліть,  столітні київські каштани:

Зека геть!

Зека геть!

Зека геть!

На повні груди гриміла нація. У вогнистому гніві і смолоскипному сяйві рвійних сердець. І то було уже одне серце на усіх, що відбивало набат повстанської непокори. І не було на Землі сили, яка би спинила цю ріку, що спалахнула вогнем пробудженої гідності. О, то вже була не ріка. То зірвався ввись стовп вулкану. То вже було не плесо мирного плину. То була одухотворена магма Спротиву, що розливалася по урядовому кварталу із рукава кари Божої, від якої не буває спасіння демонам.