10 українських знакових фільмів часів Незалежності

10. “Безславні кріпаки”, реж. Роман Перфільєв (2020)

Від фільму Романа Перфільєва “Безславні кріпаки” складно було щось очікували, окрім жанрової стрічки в стилі подражанія Квентіну Тарантіно. Однак виявилося, що це не просто омаж для майстра. 

Найбільше, що вражає у фільмі, - це крута постановка бойових сцен, за які взагалі не соромно. Сюжет та естетика тут балансують на межі “Джанго звільненого” та “Вбити Білла”, а гра акторів вселяє віру не лише в теперішнє, але й у майбутнє нашого жанрового кіно. 

Жвавий, захоплюючий, добре знятий і ні разу не нудний - таким український бойовик із комедійними елементами я бачу вперше. І те, що він є у цьому рейтингу най-най-найкращого кіно - багато в чому заслуга такого вау-ефекту. Однак чи радив би я його іншим? Так, безумовно, раджу всім без винятку. 
 

9. “Поводир”, реж. Олесь Санін (2013)

Іще один фільм, який скоріше належить до масового кіно - “Поводир” Олеся Саніна. Однак цей фільм, на відміну від попереднього, не розважає. Скоріше він примушує вкотре подумати - українці живуть поряд із світовим злом, і за майже століття нічого тут не змінилося. 

Фільм оповідає історію десятирічного сина вбитого чекістами американського інженера, що волею випадку стає поводирем сліпому бандуристові. 

Дія відбувається в страшні часи згортання українізації, Голодомору та знищення кобзарів - важливих носіїв української народницької ідентичності. Радянська влада вкотре показала своє звіряче обличчя, тому фільм - страшний та переконливий. 

Таким його визнали й українські глядачі - нині фільм займає п’яту позицію в рейтингу найкасовіших українських фільмів, поступаючись лише чотирьом простеньким зірковим комедіям. 
 

8. “Молитва за гетьмана Мазепу”, реж. Юрій Іллєнко (2001)

“Молитва за гетьмана Мазепу” - епохальний фільм. Ця стрічка класика українського кіно Юрія Іллєнка стала свого часу найбюджетнішим українським фільмом, при цьому він реально не вкладається в жодні кіношаблони. Скандальний, важкий, технічно не бездоганний і при цьому - вражаючий. 

Я би назвав це прикладом перекормленого артхаусу, якби не захоплення варта робота ключового актора - Богдана Ступки, художника Сергія Якутовича та власне Юрія Іллєнка, який був режисером та оператором стрічки. 

Доля фільму насправді складна, щоб не сказати жахлива. Його практично не бачили глядачі, на фестивалях його критикували за примітивну моно-озвучку, а найчастіший коментар авторського колективу - щось на кшталт “Щоб зрозуміти цей шедевр потрібна неабияка підготовка, адже це анти-Голівуд”. 

Що ж, це визначення, а також той факт, що фільм було заборонено в Росії, уже доволі жирні плюси на користь того, щоби знайти та переглянути цей український артхаус. 
 

7. “Донбас”, реж. Сергій Лозниця (2018)

А от про “Донбас” Сергія Лозниці також можна сказати, що це кіно не для всіх, однак з іншої причини. “Донбас” - складна драматична стрічка, коротка назва якої прямо вказує на тему, однак навіть не натякає на складну та цікаву структуру, повну авторських знахідок. 

Не дивно, що Лозниця отримав за цю стрічку спільного виробництва України, Німеччини, Франції, Нідерландів та Румунії - приз за найкращу режисуру у програмі «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. 

Так, багатьом українським патріотам не дуже імпонує політична позиція Лозниці, а деякі репліки взагалі підштовхують запідозрити в ньому консерву. Так, з фільмом пов’язано кілька тупих скандалів щодо участі неблагонадійних російських акторів та труднощами з отриманням української озвучки. 

Однак на цій основі ігнорувати фільм, попри всі його безумовні досягнення, було би глупством. 

 

6. “Атлантида”, реж. Валентин Васянович (2019)

“Атлантида” Валентина Васяновича - іще один фільм про Донбас, і цього разу маємо справу з футуристичним артхаусом на межі із сучасним мистецтвом найвищого штибу. Цей фільм вже точно відлякає любителів Голлівуду, але якщо ви цінуєте Тарковського, Вирипаєва чи фон Трієра - вам сюди. “Атлантида” вже має дуже переконливу фестивальну історію, однією з вершин котрої є перемога у номінації “Горизонти” сімдесят шостого Венеційського кінофестивалю. 

В Україні фільм відзначив Шевченківський комітет, вручивши головну премію країни режисеру Валентину Васяновичу та художнику-постановнику Владлену Одуденку. 

Вражає атмосфера цього кіна: випалена, мертва після війни земля і паростки життя на спустошеній території. Повторюся - це фільм про Донбас, і його дія розгортається у дві тисячі двадцять п’ятому році. 

Ну як “дія” - це слово тут насправді не те щоби дуже доречне. Фільм - неймовірно статичний та естетичний, операторська майстерність автора кінокартини Валентина Васяновича тут випереджає режисерську. Хоча й це суперечливе твердження раджу оцінити вам самостійно, а про враження написати у коментарях.    



5. “Мої думки тихі”, реж. Антоніо Лукіч (2019)

Якщо бути зовсім справедливим, то фільм Антоніо Лукіча “Мої думки тихі” - серед моїх персональних фаворитів у цьому списку. Я його люблю не лише суб’єктивно, ну сподобалася мені ця абсурдистська історія про пошуки рахівського крижня - але й за низку крутих досягнень, що додають йому ще більшої цінності в моїх очах. 

Ну по-перше, він пречудово поєднує хорошу фестивальну історію, а отже це серйозний фільм, та непогані як на українське кіно касові збори, а отже він зумів стати популярним. 

А по-друге, за ним мені уявляється те українське кіно, якого ми дуже довго чекали - нормально фінансоване, якісно зроблене, затребуване на міжнародному ринку та улюблене у нас.

Ну а по-третє, рівень акторської гри Ірми Вітовської-Ванца та Андрія Лідаговського переконують, що зовсім скоро українське іронічне кіномистецтво знатимуть далеко не лише за постаттю Володимира Зеленського. Так, це був сарказм.     

4. “Земля блакитна, ніби апельсин”, реж. Ірина Цілик (2020)

Останні років сім українська документалістика бурхливо проживає період розквіту. Один за одним з’являються маленькі та великі шедеври, а фестиваль “Докудейз” вже став обов’язковою програмою для багатьох освічених людей України. 

Надія Парфан, Юрій Грицина, Богдан Кутєпов, Остап Костюк, Роман Бондарчук та багато-багато інших режисерів — документалістів роблять в Україні стрічки світового рівня та систематично представляють їх на крутих фестивалях, або й викладають в Youtube, отримуючи сотні тисяч переглядів. 

Випадок Ірини Цілик тут дуже показовий. Її фільм “Земля блакитна, ніби апельсин” став сенсацією на супер-авторитетному кінофестивалі у Санденсі, а сама Іра Цілик отримала нагороду за кращу режисуру в категорії світової документалістики. Далі були премії міжнародного цюрихського кінофестивалю, фестивалів у Більбао, Рейк’явіку та інших містах. 

Чому ж міжнародна спільнота так високо оцінила це документальне кіно? Адже воно - це сам гуманізм, воно - про намагання жити повноцінним людським життям у той час, коли в нього вривається війна. 

Це фільм про сім'ю, яка живе в так званій «червоній зоні» Донбасу, де вже шостий рік тривають воєнні дії. Обстріли тут не припиняються. Але, попри всі труднощі, 36-річна героїня та її четверо дітей намагаються зберегти свої захоплення, маленькі родинні ритуали, та ще й зняти самотужки кіно про своє життя під час війни. 

3. “Меніни”, реж. Ігор Подольчак (2008)

Фільм Ігоря Подольчака “Меніни” не зовсім справедливо, на мою думку, не потрапив до рейтингу 100 найкращих українських фільмів, укладеного Довженко-центром, тому його високе місце - в якомусь сенсі, данина його винятковості, на жаль, часто ігнорованій. 

Сценаристом та режисером-постановником фільму став відомий український художник, Ігор Подольчак, і таке авторство сильно вплинуло на результат. Винятково естетично вартісна, хоча й складна для сприйняття та далека від розважальності, кінострічка “Меніни” особисто для мене була чимось на кшталт культурного вибуху. 

У тому далекому дві тисячі восьмому році, мені, вихованому на фільмах Муратової та Іллєнка, Параджанова та Миколайчука - саме ця стрічка здалася свідченням остаточного відродження нашого кіно після темних десятиліть. І як виявилося, я не помилявся - далі були нові й нові прекрасні фільми, про чимало з яких я вже розповів. 

А що стосується Менін, то сюрреалістична атмосфера цієї стрічки сплетена із унікального підходу до звукового антуражу, новаторських прийомів підбору зображальних засобів та чисто мистецької візії автора, який вирішив сказати своє вагоме слово в кіно. Ігор Подольчак та команда справилися з цією задачею блискуче, і чимало кінокритиків та вдала фестивальна історія “Менін” підтверджують мою тезу. 
 

2. “Настроювач”, реж. Кіра Муратова (2004)

Місце Кіри Муратової в українському кіно - особливе. В уже згадані мною темні часи дев’яностих та початку двохтисячних кожен її фільм гарантовано ставав найкрупнішою подією року в українському кінематографі. Кожен - цінний по-своєму, кожен - з особливою історією та долею, і у режисерській колекції Кіри Муратової таких цінних фільмів - кілька десятків. 

“Настроювач” - мабуть, це той фільм, з якого я радив би почати знайомство з фільмами цієї класичної для світового кінематографу української режисерки. Традиційно для Муратової, фільм знятий в Одесі, і його блискуча акторська команда, в основі якої Ріната Літвінова та Жорік Делієв, ще більше занурює нас у атмосферу пострадянського південного міста та його мешканців. Я сказав пострадянського, а не українського? Упс… 

Насправді Кіра Муратова - безумовно, українська режисерка, авторка саме українських фільмів, як і Сергій Лозниця. Нехай її фільми озвучені не українською мовою, нехай у них немає акценту на тому, що дія відбувається в Україні. Однак що, ви дійсно вважаєте, що для того, щоб бути українським режисером, треба неодмінно знімати фільми про Степана Бандеру, Романа Шухевича або Симона Петлюру? Хм, ну то раджу вам подивитися фільми Олеся Янчука, думаю, вам може сподобатися. 





1. “Плем’я”, реж. Мирослав Слабошпицький (2014)

Тепер про перший рядок рейтингу, найкращий український фільм незалежності, і не лише на мою думку. У фільмі Мирослава Слабошпицький “Плем’я” оператором є вже згадуваний Валентин Васянович, тож ви можете сміливо вважати цей факт знаком якості стрічки. Але й без цього фільм по праву - на чільній позиції нашого ТОПу. 

Стрічка ця - дійсно особлива, при чому в світовому контексті. “Плем’я” - фактично перший фільм у світі, знятий без єдиного промовленого слова, виключно українською жестовою мовою. При цьому ефект поглинання цілковитий - у фільмі немає субтитрів, або закадрового голосу. 

Кінофільм “Плем’я” вийшов у прокат у десятках країн та був представлений на понад ста кінофестивалях світу, де отримав понад 40 нагород, серед яких Європейський кіноприз і три призи Каннського кінофестивалю. Так, це непросте, емоційно важке фестивальне кіно, якісний артхаус світового рівня, яким може пишатися Україна. 

Але це не просто фільм з багатьма медальками та лавровими листками на афішах. Це людяне і красиво зняте складне кіно, варте вашої уваги та емоційних переживань. Кіно, що не залишає байдужим нікого.