5 книжок про те, як (не) треба дивитися на цей світ - огляд Ігоря Бондаря-Терещенка

Бен Б'юкенен. Хакери і держави. Кібервійни як нові реалії сучасної геополітики. – К.: Наш Формат, 2024

Якщо вас цікавлять історія кібервійн та найвідоміші у світі хакери, технології стратегічного шпіонажу і контррозвідки, механізми шифрування, вразливості систем безпеки та практичні навички протидії кіберзагрозам, тоді "Хакери і держави" Бена Б'юкенена — книжка, яку ви так довго шукали. І так само тоді ви згадаєте, як вірус StuxNet зламав комп’ютерні системи і стримав уряд Ірану від створення ядерної бомби, а також як загадкове угруповання, попри потужну охорону, дістало арсенал хакерських інструментів Агентства національної безпеки США, а вже пам’ятні блекаути через злам української електромережі у 2015 та 2016 роках всі пам’ятають без будь-яких книжок. Але навряд чи всім відомо, що все це стало можливим завдяки поширенню зброї хакінгу, оскільки сьогодні держави та приватні компанії ведуть бої не тільки на землі, в морі й у повітрі. Кіберпростір, подібно до суднохідних шляхів у морях XVIII століття, став цілим всесвітом для жорстоких конфліктів військових, найманців і флібустьєрів із різних куточків світу. "Насправді росіяни не спрямовували свою підривну операцію, яка швидко отримала назву NotPetya, проти якоїсь однієї конкретної цілі, - нагадує автор,  професор Школи дипломатичної служби Джорджтаунського університету. - На відміну від попередніх кібератак, які були направлені проти одного об’єкта, однієї компанії чи навіть енергомережі одного міста, ця атака була невибірковою і масовою. Російські хакери наділили код атаки здатністю створювати копії та поширюватися. У цьому сенсі він був схожий на Stuxnet, але, на відміну від нього, не містив механізмів верифікації цілей, які б обмежували його потужність. На меті було заподіяти повсюдної шкоди. На відміну від WannaCry, чиє поширення могло бути випадковим, за NotPetya, безсумнівно, стояв намір. Атака нагадувала бортовий залп, який завдав шкоди всім, хто веде бізнес в Україні, і всім, хто платить податки Українській державі. Запущений напередодні свята Дня Конституції, він не був схожий на жодну бачену раніше кібератаку". Таким чином, перед нами одна з найкращих книжок про інформаційну безпеку, опублікованих у цьому столітті, - легкодоступна, жорстко аргументована, з надзвичайно добре підібраними джерелами.

Луїджі Ейнауді. Роздуми про Європу. Вибрані статті про суспільство, економіку й політику. – К.: Лабораторія, 2024

Автора цієї книжки – одного з батьків-засновників Італійської Республіки – також вважають одним із тих людей, які стояли біля джерел формування Європейського Союзу. Що ж до "Роздумів про Європу" Луїджі Ейнауді, то в ній автор підносить індивідуальність, ініціативність і прагматизм. А ще описує соціальну політику в Італії, питання монополій, конкуренції, митних зборів, соціальне/пенсійне/медичне та інші види страхування, кількість дітей в родинах. Але найголовніше - намагається застосувати реальну відповідність між ідеалом свободи та конкретним вільним суспільством з економічного та комерційного погляду. Символічно, що передмову до українського видання написав Андреа Канджіні, генеральний секретар Фонду Луїджі Ейнауді, і в ній він зауважує щодо сьогоднішньої війни:  "Український народ вийде з цього страшного випробування сильнішим, а ми, які не є українцями, можемо бути знищені. Ми, італійці, ми, європейці, ми, західні люди, не українці. Ми, які можемо дозволити собі розкіш вважати, що війна ця нас не стосується. Тому видання в Україні праць визнаного батька ліберальної та проєвропейської думки має не тільки велике символічне значення, але й конкретну практичну функцію". Так само автор книжки зауважував щодо двох попередніх війн: "Перша світова війна стала кривавим проявом інстинктивного прагнення Європи до об'єднання; але оскільки через безсилу Лігу Націй досягнути європейської єдності було неможливо, проблема відразу ж постала знову... Неправда, що обидві великі світові війни були спричинені економічними причинами. Той, хто вміє правильно рахувати, ніколи не повірить, що якийсь народ, навіть переможний, може отримати від війни якийсь результат, окрім зубожіння, злиднів, духу ненависті та помсти, що породжують своєю чергою нещастя і приниження. Насправді ж обидві останні великі війни були війнами громадянськими, а точніше, війнами релігійними, і такою ж буде і третя, якщо, на нашу біду, ми таки спричинимо її, довівши діло знищення до завершення".

Джон Берджер. Про погляд. – К.: Ist Publishing, 2024

Естетика погляду в цій збірці текстів британського арткритика та письменника насправді трохи шовіністична. Особливо, якщо зважити на програмний для animal studies есей "Навіщо дивитися на тварин?" (1977), в якому автор пише про тривалу історію стосунків людей і тварин. Бо наразі описаний людський погляд, а як щодо ставлення до нас самих тварин? Пригадується, після довгого споглядання свого господаря, який поруч друкував черговий нарис, піддослідну жабу в оповіданні Джеральда Даррелла знудило залишками коника. Таке вже вона склала враження про людину. Якщо ж серйозно, то, крім згаданого "тваринного" есею, у збірці "Про погляд" Джона Берджера є ще два розділи з 22 текстами (1966-1979), написаними переважно для щотижневого журналу New Society (Велика Британія), об'єднаними в цьому виданні під назвами "Застосування фотографії" та "Прожиті миті". Автор викладає власні роздуми під час читання книжки С’юзен Зонтаґ "Про фотографію", пише про Авґуста Зандера, Пола Стренда та воєнну фотографію, про відносини між тілом і ландшафтом, розглядає живопис Курбе, Мілле, Тернера, Бекона, Маґріта та інших, — налаштовуючи в цих текстах погляд критика, що дивиться на мистецькі твори минулого з перспективи свого часу й увиразнює зв'язки та розриви між особистими досвідами й історією. Наприклад, у випадку з фото Джакометті, на якому за тиждень до смерті відомий мистець переходить вулицю на Монпарнасі, неподалік своєї майстерні. Руки запхані в рукави, плащ натягнутий на голову на кшталт чернечого каптура. Пожмакані штани, старі черевики, не розраховані на негоду. Автор, зауважуючи, що людина на фото нагадує жертву катастрофи, нагадує про те, як змінюється статус мистця після його смерті. Звісно, після того, як він стане уславленим і відомим на весь світ, про ці побутові подробиці ніхто навіть не згадає. Натомість фото зафіксувало саме той момент, тобто складний період завдовжки з життя, з яким художник увійде у вічність.

Амаль Ель-Мохтар, Макс Гледстоун. Так програють війну часів. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2024

Ясна річ, з часом краще не жартувати, але так уже ведеться в історії літератури, що будь-які сюжетні ігри зрештою відбуваються саме в цій системі координат. Іноді з часом навіть воюють, удаючи, ніби вбивають його, займаючись більш важливими справами, але він цього не пробачає. І тоді війна буває програна – наче у книжці Амаль Ель-Мохтар і Макса Гледстоуна "Так програють війну часів". То як же це відбувається? Коли насправді не воюють, незважаючи ні на що, а читають листи ворога, виявляючи, що він зовсім не ворог… Так, за сюжетом серед попелу світу, що гине, Червона агентка Управління знаходить лист від Блакитної - найкращої агентки Едем. Червона вирішує не знищити лист, а прочитати його і навіть відповісти. Таємне спілкування між ворогами спочатку сповнене вихваляння та насмішок, але з часом воно перетворюється на щось більше. Щось важливе. Таке, що може змінити минуле й майбутнє. Хоч відбувається все, додамо, в часі, коли дві ворожі організації - тоталітарне Управління під керівництвом Комендантки й Едем - одночасно світ і його верховна істота-праматір - розв’язали Часову війну. Їхні агенти, Червоні й Блакитні, мають рухатись часовими нитками і змінювати хід історії так, щоб створити ідеальну для себе версію майбутнього. Тож виявлення вищезгаданого "листовного" зв’язку Червоної і Блакитної означало б смерть для кожної з них. Адже війна триває - і хтось повинен перемогти в ній, наче в шаховій партії, чи то пак епістолярному романі, в якому шар за шаром розкриваються складні сенси та заплутані причинно-наслідкові зв’язки.

Ірина Пустиннікова. Карпати. Коротка історія мандрів. – К.: Локальна історія, 2024

У цій книжці нас запрошують у подорож Карпатами сторічної давнини, коли місцеві санаторії, які за радянських часів мали вигляд занедбаних селищ, ще славилися як найкращі європейські курорти, і де, якщо хочеш, то маєш "голодний ретрит у лічниці доктора Тарнавського, а хочеш - збираєш гриби у прохолоді лісів, як це робив Іван Франко". Українська аристократія хоч би й в особі прабабці автора сих рядків, яка в його радянському дитинстві носила скромну хустку і їздила на старому велосипеді, у ті славні буржуазні часи каталася на конях з молодими кавалерами, лукаво позираючи з-під вуалі. Що ж до авторки цієї книжки, яка мешкає у тих самих подільських краях, то вона теж обрала жанр подорожі в часі, ностальгійної мандрівки та екскурсії по місцях колишньої слави, де те саме село Заліщики було відомим не лише тим, що в ньому ходив до музичної школи поет-дисидент Степан Сапеляк, а завдяки своїй європейській курортній славі з пальмами на березі Дністра. Хай там як, але в книжці нас одразу попереджають, що маршрут такий: "У Трускавці п’ємо "Нафтусю", відтак потягом "Нарти-дансинґ-бридж" прямуємо до Славська, оминаючи єгерів баронів Ґредлів десь в околицях Сколього, набуваємося з гуцулами в Жабйому, підіймаємося на Говерлу, перед тим підживившися наїдками на полонині Заросляк. Десь поміж тим можемо пограти в теніс у Микуличині чи потаборувати з пластунами поблизу Осмолоди. Хто забажає підлікувати нерви, то гріх оминути лічницю Тарнавського в Косові. Якщо пощастить, то перетнемося з Іваном Франком чи Михайлом Коцюбинським у Криворівні. Повертаючись додому, неодмінно прихопимо зі собою ементалю з полонини Квасівський Менчул". До речі, там десь неподалік ще Гнат Хоткевич мешкає, тож можна завітати й до нього, поки він зі своїм гуцульським театром до Харкова не поїхав…