Незалежність України є Божим даром, - Глава УГКЦ Святослав. Спецпроєкт "День Незалежності: світлі люди в темні часи"

Йде третій рік повномасштабного вторгнення РФ. Якщо на початку вторгнення була тенденція, що люди бігли до Бога, приходили з молитвами чи з проханнями, то зараз десь люди не так часто приходять чи менше моляться, можливо, хтось втрачає надію. Ви спостерігаєте щось подібне? І як це пояснити або як людям зберегти те терпіння і надію, які мають бути присутні сьогодні за такої складної ситуації?

Ми, як душпастирі, тримаємо руку на пульсі нашого народу або ще інше порівняння - ми уважно вслуховуємося в серцебиття нашого народу. І можу стверджувати, що справді початок цього повномасштабного вторгнення став для всіх великим потрясінням. Ми всі радикально змінилися. Хоча війна йде вже понад 10 років, але, можливо, так особисто це лихо торкнулося кожного українця, кожного громадянина України лише з тим повномасштабним вторгненням.

Я не спостерігаю якогось, скажімо так, зачерствіння чи віддалення людей від теми вічного, від Бога, навпаки - ми бачимо колосальне навернення.

Багато хто з інших галузей людського знання, медики та психологи, відзначили, що коли почалася війна, то всі людські стосунки обнулилися: ставлення людини до неї самої, до її особистого життя, стосунки між людьми, навіть ставлення до найближчих людей, до держави, церкви - все це перебуває в стані переосмислення. І в тому числі, коли людина шукає Бога або мала вже певний духовний релігійний досвід.

Війна загострила пошук людини сенсів.

Людина питає себе: "Чому це мені сталося, Боже? Де ти є, коли нас вбивають? Як обрати правильну дорогу, орієнтири під час такої великої дезорієнтації?" І це все штовхає людину шукати ці відповіді на такі дуже непрості питання. Ми всі розуміємо, що жодна людина на ці питання не може відповісти. Відповідь може дати лише той, в руках кого лежить доля людини й усього світу. Людина, навіть невіруюча, шукає тих вічних цінностей, без яких її життя немає сенсу. Очевидно, людина, переоцінюючи всі свої духовні й моральні орієнтири, у той чи інший спосіб наближається до Бога і до Церкви.

Хочу вам сказати, в нас є досвід, що певні наші парафії, зокрема, у центральний, східній, південній Україні, помінялися на 100%. 

От є такі громади, де 100% людей евакуювалися, але прийшли нові. Цього року, наприклад, усі наші прощі, паломництва, які ми мали, ми не могли їх організовано проводити, тому що живемо в умовах військового стану, але всі вони були дуже багатолюдними. Люди шукають, люди спраглі Бога, і та християнська спільнота, яка кормить людей справжньою духовною поживою, сьогодні користується величезною популярністю. 

Можу сказати, що український народ сьогодні, в стані війни, переживає якісь такі особливо духовні навернення. Та спрага за Богом особливо є гострою, і всі наші храми переповнені. 

Немає жодного священника, який би відчував себе безробітним. Ми всі справді працюємо на межі наших сил і можливостей, але ми з великою радістю служимо Господу Богу і нашому українському народові.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, фото: sobor.com.ua

Що таке свобода у християнському сенсі, яку дає Христос? Ісус сказав, що "я даю вам свободу". А суть свободи, як тієї Незалежності, яку відзначає Українська держава, - політична, культурна, духовна? Чи як би ви її характеризували? Ми незалежні від чого? Як ретранслює нас оця незалежність, як її пояснити?

Дозвольте мені скористатися цією нагодою та привітати всіх наших читачів з Днем Незалежності України. Цей день сьогодні є особистим святом кожного українця, кожної української родини, тому що ми відчуваємо, що від того, чи ми будем мати вільну, соборну, незалежну державу, залежить наше життя. Питання нашої незалежності, нашої свободи - це питання життя і смерті цілого народу, тому це особисте свято.

Я пригадую, як тоді, коли тільки ми отримали цю Незалежність у 1991 році, в усіх наших храмах 24 серпня спонтанно став духовним днем, майже релігійним святом. Пам'ятаю, що ті перші роки Незалежності, того дня люди відклали все, і перше, що цього дня робили - ішли до церкви молитися. Це якийсь такий був дуже спонтанний рух.

Ця незалежність, в першу чергу, мала духовне значення, і тут є кілька вимірив цього духовного значення нашої державної Незалежності. Перше, ми всі зрозуміли, що Незалежність України є Божим даром.

Ми тоді бачили, як на зорі, коли ця незалежність лише ось показувалося, як сонце, що стає з горизонту, вийшла з підпілля Українська греко-католицька церква і стала начебто цим камінцем, який вдарив по тих глиняних ногах того радянського колосу, і він просто розсипався.

Ми розуміли, що незалежність, наша держава є Божим даром, як відповідь Господа Бога на оці столітні змагання нашого народу, які ми називаємо сьогодні національно-визвольними. А вінцем цих змагань, властиво, було мучеництво Української греко-католицької церкви, зокрема за часів комуністичного режиму. Тому народ дякував. Але цей дар треба було ще втримати. Ми всі побачили, що ця держава, яка народилася після розпаду Радянського Союзу, ще є постсовєцька держава, що свобода - багатозначне поняття, яке має не тільки якісь юридичні чи політичні значення, а й моральне.

В християнській філософії та богослов'ї ми завжди звикли говорити про свободу в подвійному значенні - "свобода від" і "свобода для". 

Говорячи про нашу національну свободу, ми говоримо спочатку про незалежність, це і "свобода від": від поневолення, від тих неоколоніальних зазіхань Москви, які особливо сьогодні проявилися в усій своїй кровожерності під час цього повномасштабного вторгнення. Але це й теж "свобода для", цю свободу потрібно ще правильно вміти використати. Ми як християни багато разів пересвідчилися: якщо свобода це є здатність, можливість чинити добро, якщо цю можливість обирати добро ми використовуємо для злого, тоді ми цей дар свободи легко можемо втратити.

Тому цей період був дуже тяжким, який ми називаємо - молодої незалежної Української держави 1990-х років. Тоді перед нами відкрився шлях переходу від постсовєтської України до справді демократичної держави. Той період був позначений кількома Революціями, коли народ не захотів втрачати свою незалежність, але брав відповідальність за свою свободу. 

Справжня свобода завжди пов'язана з відповідальністю.

І тут показалося, що ми всі дуже хочемо користати з плодів тої незалежності, але брати відповідальність за неї не всі готові. Я думаю, що дуже важлива роль церкви й церков, тому це процес трансформації України. Зокрема, наша церква одразу почала займатися вихованням свого народу, вихованням його гідності та свободи, відповідальності за свою державу.

Я пригадую слова свого попередника блаженнішого Любомира в перших днях Помаранчевої революції, бо дехто у владі казав: "Ось, натовп вийшов на майдани". Вірніше Любомир сказав: "Ні, це не натовп, це відповідальні громадяни, які не тільки здійснили свій свобідний і вільний демократичний вибір, прийшовши голосувати, це громадяни, які готові захищати свій голос".

Блаженніший Любомир, фото: osbm-kyiv.com.ua

А коли сталася подія, яку ми звемо Революція Гідності, ця відповідальність проявилася навіть на вищому рівні, ніж в часи Помаранчевої революції. 

Виховати громадян до усвідомлення своєї гідності - це вже революція. 

Тому цей процес трансформації України від постсовєтської держави до вільної демократичної держави ще триває, як і будівництво суспільства, яке не лише є "вільне від", але "вільне для". Я думаю, що війна, яку ми сьогодні переживаємо, це ще один етап цього процесу. 

Але в мене таке відчуття, що всі ті попередні роки будівництва незалежної України були лише приготуванням до іспиту, а справжнім іспитом, на жаль, стала оця жахлива війна. 

Спостерігаючи, як сьогодні мій народ цей іспит складає, ми всі дякуємо Господу Богу за те, що наші люди, навіть в контексті цієї трагедії, творять політичну націю нового типу. І нашу Незалежність сьогодні по-новому оцінює не тільки звичайний українець, не тільки українське суспільство, але теж світове співтовариство.

Як ви поясните, що спершу протягом понад 30 років величезний вплив на уми українців чинила московська церква. У нас є от і така православна церква Московського патріархату. Однак навіть повномасштабне вторгнення, тисячі вбитих українців, вбитих священників, до речі, з благословіння зброї московською церквою - все це не одразу дало рішення про заборону цієї церкви в Україні. Чому так довго це все не могло розродитися? Чому не могли однозначно поставити крапку? А щодо людей, які позбулися чи позбудуться цього московського слова, як довго їх мучитиме його відсутність? Чи вони, якщо хочуть Бога, то прийдуть до вас чи до інших священнослужителів, слухатимуть слово Боже і все буде нормально?

Бачите, духовне поневолення України почалося відразу, відколи Російська імперія почала крок за кроком колонізувати територію України, починаючи із XVII століття. Історія нашої церкви тут є яскравим прикладом. Крок за кроком, як тільки Російська імперія приєднувала нові українські землі, вона починала нищити нашу церкву. 

І ось остаточне знищення нашої церкви в тодішніх російських кордонах сталося 1839 року.

Очевидно, що тоді Росія намагалася русифікувати цю територію за допомогою різних символів, навіть пам'ятників. Тобто використовувала все, що можна було, для того, щоб утвердити оцю просто вбивчу ідеологію - "православіє, самодєржавіє, народность".

І вже тоді російська імперська влада бачила церкву як інструмент поневолення. Мені це дуже прикро говорити, як людині, яка представляє церкву. Це була така, я б сказав, безсоромна інструменталізація церкви в ім'я імперських інтересів. І тоді, очевидно, та церква, яка навіть втратила право мати свого патріарха, перетворилася на департамент державної машини. Митрополит Андрей Шептицький назвав це "казьонним православієм". Тут, очевидно, було мінімум духовності та релігії, а максимум вєрноподданічеського, такого казьонного, державного контролю над сумлінням мільйонів людей.

Для прикладу, коли це самодєржавіє впало під час Лютневої революції 1917 року, я пригадую, цю статистику - вперше під час Першої світової війни російські солдати на фронті не мали обов’язку іти до сповіді. Бо до цього часу всі мали йти до сповіді й від батюшки отримувати "сертифікат благонадьожності". А тут вперше - царя нема і такого обов'язку вже нема. Тоді у 1917 році перед Пасхою в російському війську пішли до сповіді лише кілька відсотків солдатів, що спричинило величезний обвал можливості цієї церкви контролювати сумління людей. А потім все йшло зі швидкістю снігової лавини, яка просто змела цю церкву вже у більшовицькій революції. На жаль, всі ті наслідки повною мірою на собі відчули українці.

Зокрема, коли Сталін відродив інструмент маніпулювання релігійними почуттями віруючих в Совєтському Союзі, відроджуючи російську православну церкву, однак фактично підім'явши її, тоді вона стала інструментом вже не царського, а комуністичного режиму. 

Як нам було не дивно, я пригадую своє дитинство, бачити православних батюшок з комуністичними нагородами. Тоді єпископи РПЦ отримували державні нагороди за те, що закривали свої власні храми. Ми тоді, діти підпільної переслідуваної церкви, на це дивилися з жахом.

І ось, коли Україна стала незалежною, ця Незалежність почала все ж таки вимагати певних змін. Ми всі сьогодні пам'ятаємо і знаємо термін "декомунізація". Так, він у західній Україні стихійно почав відбуватися, той ленінопад відбувся ще в 1990-х роках. Але, на жаль, центральна, східна, південна Україна жила ще з іншими ритмами. А коли показалося усе неоколоніальне обличчя російської влади й обличчя Московського патріархату в Україні, тоді український народ поставив вимогу щодо декомунізації навіть московського православ'я на території України.

ленінопад, фото: brd24.com

Я не хочу далі входити в аналіз цих процесів, бо мене можуть звинуватити, що я втручаюся у внутрішньо православні якісь події. Але звичайний громадянин України в певний момент собі сказав:"Ну, вистачить. Скільки можна нас дурити?".

І, очевидно, що сьогодні Українська держава відчуває свій обов'язок, зокрема, в умовах повномасштабного вторгнення, дбати про державну безпеку навіть тоді, коли йдеться про загрози для державної безпеки, які виходять із лона адептів московського православ'я в Україні. Тому, я думаю, ми всі повинні бути чесні перед своїм власним сумлінням, перед Господом Богом і перед українським народом.

Як ми справді будемо шукати Бога і хочемо жити духовним життям, то це буде дорогою до звільнення, до свободи, навіть до декомунізації церкви, навіть до тих нових вимог, які сьогодні віруючі українці ставлять до своїх духовних лідерів. Я це можу сказати не тільки про віруючих православних церков, а й про віруючих нашої церкви, протестантів та інших церков. 

Ми хочемо бути вільним народом, і церква, як середовище визволення, тут повинна сповнити свою місію в нових історичних обставинах.

Як людям коротко і просто пояснити, чому московське слово у наших церквах не потрібне?

Повинні наші громадяни України відчути відповідальність за свою церкву. Якщо ви відчуєте відповідальність за свою церкву, тоді та церква зможе помінятись. Я з гордістю можу сказати про активних мирян Української греко-католицької церкви: ми тішимося, що ми як церква  змінюємося, ростемо, шукаємо нових способів, нових форм, як бути церквою, як послужити Богові й людям в новітніх обставинах. Ми тішимося, маючи мудрих, активних, свідомих, відповідальних мирян у нашій церкві, на яких можна покластися.

І сьогодні Українська греко-католицька церква не є якась холодна ієрархічна структура -  це жива мережева спільнота, яка сьогодні охоплює тією мережею присутності багато країн світу. Ми б дуже хотіли нашим досвідом церковного буття поділитися навіть з нашими православними братами.

Не бійтеся. Не бійтеся бути активними. Ваші батюшки не можуть бути вашими рабовласниками. Не раболєпствуйте перед духовними чиновниками. Вмійте бути відкритими, вільними й лише тоді ви зможете змінювати ту церкву, дітьми якої ви себе вважаєте.

Я думаю, що миряни, звичайні православні віруючі, сьогодні можуть бути каталізатором змін у тих церквах.

На жаль, так сталося, що Росія намагалася підім'яти ті пострадянські країни через корупцію. Те саме було і в Україні. Вони вважали, що політична корупція, фінансування різного роду проросійських політичних організацій і рухів, які займалися реставрацією різних історичних, так званих, подій - це був soft power, така м'яка сила, якою вони хотіли наново колонізувати, у тому числі, й Україну.

І тут ми побачили, що Московський патріархат дуже активно почав відчувати себе складовою цієї всієї корумпованої системи. Ми бачимо, що в Росії відбулося злиття корумпованої світської влади та церковної влади, оця симфонія набула таких гидких форм. Злиття престолу і трону привело до кінцевої втрати морального авторитету тої самої церкви навіть в російському суспільстві. І це проєктувалося як модель державно-церковних стосунків для України, ішлося про московське православ'є як державну церкву. І ми бачили, як поводилися московські політики й поводяться сьогодні щодо такого типу церковного буття, зокрема, і в Україні.

Я б хотів, щоб ще сьогодні згадали таку делікатну дійсність -  величезна кількість вірних Московського патріархату відчуває себе зрадженими своєю церквою. 

Я спілкуюся з багатьма з них, і вони відчувають, що той, хто мав бути їхнім батьком, став їхнім ворогом. Той, хто мав дбати про них, остаточно їх зрадив. Це не означає, що ті зраджені, зранені люди відразу будуть чекати іншої конфесії, підуть до одної чи іншої церкви. Я маю тепер такі відчуття, що багато з тих зранених, зболених сердець взагалі відійдуть від церкви. 

Україну може чекати дуже потужна хвиля секуляризації, тобто нового виду безбожництва та атеїзму. 

Точно так, як сталося в царській Росії після повалення царського трону, а разом з тим влади чи сили над людьми російської православної церкви.

Поясніть позицію Глави Римо-католицької церкви, який сидить на Святому Престолі у Ватикані, тому що не всі люди розуміють, чому у нього не така однозначна заява щодо засудження дії Росії? У чому сьогодні складність ролі, яку виконує Папа Римський Франциск? Можливо, ті речі, які ми не бачимо, але він їх теж робить, і вони дуже вагомі та важливі.

Вся складність сьогодні ролі та місії Святішого Отця Папи Римського як Вселенського Архієрея - "як бути проповідником миру в часі, коли починається Третя світова війна в частинках", - це його слова. Тобто, як сьогодні бути тим, який має служити примиренню між народами, коли народи між собою починають воювати. Це й та складність, можливо, певна напруга між локальним і вселенським. Очевидно, багато проблем цілого світу в Україні виглядають по-іншому.

Папа Франциск, фото: gettyimages

Ми сьогодні розуміємо, що примирення між агресором і жертвою можливе лише тоді, коли той агресор зупиниться, коли світове співтовариство його засудить, коли агресор буде змушений відшкодувати завдану кривду. Лише тоді може бути діалог, який колись, сподіваюся, увінчається тим, що ми називаємо загоєнням ран, а відтак примиренням. Тому це все дуже такі складні питання, але давайте залишимо Папу бути Папою, а українці будьмо українцями. Я думаю, що всі все зрозуміють і нас в тому числі, коли ми справді переможемо у тій війні, яку ведемо.

Можливо, це наша така місія - здемаскувати того диявола, який сьогодні накидається на нас, здемаскувати ту Москву, яка сьогодні вже більше не є носієм високої культури, а є носієм новітньої геноцидальної ідеології.

Бо, на жаль, сьогодні світ має таку саму небезпеку, в якій перебував перед початком Другої світової війни. Пригадаємо собі той час у Європі: всі хотіли запобігти ескалації світового конфлікту. Пам'ятаєте Чемберлена (прем'єр-міністр Великої Британії, один з підписантів Мюнхенської угоди у 1938 році про приєднання Судетської області Чехословаччини до складу Третього Рейху), який так тішився тим папірчиком, мовляв, задовольнили апетити агресора і віддали частину якоїсь країни.

Тоді в пересічного європейця Німеччина асоціювалася з високою культурою, філософією, музикою, хоч при владі були нацисти. А потім у кінці Другої світової війни всі з жахом питали себе: "Як це стало можливим, що такий цивілізований, культурний народ допустився до злочинів Аушвіца (один із найбільших нацистських концтаборів, - ред.) і вчинив геноцид проти цілого народу?".

Те саме сьогодні діється щодо Росії, яка після розпаду Радянського Союзу вкладала величезні гроші для того, щоб поширювати ілюзію своєї високої культури. Сьогодні, коли хто-небудь шукає якогось експерта по Росії, завжди наткнеться на адепта, який був вихований на ілюзії величі російської культури. Тому завжди, коли сьогодні чутимуть про Росію, будуть передусім звертати увагу на категорії свого власного ілюзорного мислення, не питаючи себе, що реально діється в Росії.

В Росії реально сьогодні, я б сказав, неоколоніальний геноцидальний режим, який нічого не має спільного з взірцями високої російської культури, з Достоєвським чи іншими так званими класиками російської культури. 

Цієї культури прямо сьогодні більше вже нема. І це певний шок, який, можливо, сьогодні переживає Захід, всі ті, які називають себе експертами.

А наша, можливо, історична роль - все це здемаскувати, попередити світ, закрити його перед цією величезною небезпекою. Тому, я сподіваюся, ми свою роль виконаємо. Ми переможемо, а тоді всі нас зрозуміють.

Я переконаний, що Господь Бог завжди є по стороні того, хто є жертвою несправедливої агресії, що Господь Бог сьогодні є поруч, поруч нас.

Ви сказали, що Бог поряд з нами, однак багато людей запитує сьогодні: "А де Бог і чому з нами це так?". Як Ісуса питали: "Чи батьки його згрішили, чи він? Чому він сліпий?". Так, а хто згрішив? Статті пишуть розумні люди, пояснюють, чому ми "заслужили" цю війну. Щоб ви сказали, бо тут важливо людям розуміти, де Бог, якщо я його не бачив, не відчуваю, і це все відбувається? Чому нам це?

До кінця на це питання ми відповімо, можливо, в кінці історії, коли весь процес відбудеться, тоді ми побачимо все у цілісності. 

Зараз саме християни мають ключ для інтерпретації цієї дійсності. Чому? Тому що ми віримо в страждаючого Бога. 

Не того Бога, який десь там далеко, десь на небесах у своєму царстві, ні. А Бога, який став людиною. Ми віримо в Сина Божого, який увійшов в людську історію, взяв на себе людське тіло і добровільно вийшов на хрест. Тобто сьогодні ми, християни, бачимо страждаючого Христа в стражданнях кожної людини.

Я хочу поділитися своїм таким власним духовним досвідом. Коли я відвідую наших славних хлопців чи навіть цивільних, які зазнали травм внаслідок бомбардування, знаєте, то просто якийсь справді благоговійний трепет перед стражданнями людини в Україні, в яких реально присутній Бог. 

Себе зловив на думці, бачачи ті рани, я кажу собі: "Ісусе це ти. Я бачу тебе у цій людині".

І справді сьогодні Христос страждає в тілі страждаючого українського народу, тому ті болі й страждання нашого Спасителя в тілі страждаючого українця так мотивують християн до діл милосердя, кличуть нас не просто шанувати страждання людини, але захищати людське життя. Тобто це якийсь справді релігійний мотив усього нашого соціального служіння, це те, що ми робимо для захисту порятунку людського життя в ім'я Боже. Це не є якась така звична, я б сказав, філантропія, а це є справді дияконія, тобто служіння Богові через служіння потребуючій людини.

Фото: gettyimages

І цей досвід не тільки мій особистий, але цілої нашої церкви. Ніхто ніколи не питався в наших громадах, в наших парафіях: "До якої ти церкви ходиш? Якою мовою ти говориш?", - коли ми бачили потребуючу людину, пораненого біженця, людину, яка потребує, щоб їй допомогти, зігріти чи, можливо, навіть порадити, як далі їй в житті поступати. А це є секрет стійкості.

Я переконаний, що не абстрактна, але дуже конкретна присутність Бога між нами, зокрема, через його страждання в ранах України, це є дуже-дуже глибокий фундамент для проголошення Христового Євангелія сьогодні в Україні. Саме тому ми кажемо: "З нами Бог".

Бог є завжди у тому, хто страждає.

Є така одна ранньохристиянська проповідь з II століття, то ще з переслідуваної церкви, яка говорить про те, що Христа вбивають в кожному, кого будуть вбивати аж до кінця світу. Христос був присутній і в Йосипі, якого в Єгипет продали. Христос був присутній і в Авелі, якого вбив Каїн у Старому Заповіті. Сьогодні він є присутній у кожній людині, яка є потребуюча, немічна. Тому-то ми читаємо в Євангелії від Матея про Страшний суд. Каже Христос: "Те, що ви зробили одному з моїх найменших, ви мені зробили". Тому ми, християни, знаємо, де є присутній Бог. Ми бачимо його. Ми хочемо послужити Господу Богу і нашому багатостраждальному, але героїчному народові.