Свині солов’їні, забуті труси й котики вербальні - 5 книжок, які формують особистість

Ґюстав Лебон. Психологія натовпу. – К.: Арій, 2024

У наш складний час дуже важливо не стати безсловесною жертвою пропаганди, правильно розставивши пріоритети і визначивши життєві цілі. Здається, книжка Ґюстава Лебона "Психологія натовпу" цілком до цього надається. Адже як було донедавна? "Ми народилися тут, щоб пасти свині", - віршував у 1990-х Володимир Цибулько, і це була констатація "стада", до якого українців нібито споконвіку прирікала історія. "У нас і свині солов’їні", - додавав поет, і це вже було "пропагандистське" виправдання такого українського існування. Натомість "Психологія натовпу" відомого французького психолога, соціолога, антрополога та історика хоч і була опублікована ще 1895 року, але досі актуальна. Вона стала розділом соціальної психології, яка досліджує закономірності поведінки та діяльності людей у соціальних групах, і саме її автор уперше сформулював закони поведінки організованого натовпу. Іноді не дуже для того натовпу компліментарні. "Мушу, однак, пояснити читачам, чому в моїх дослідженнях я доходжу іноді абсолютно інших висновків, аніж це можна було б очікувати, на перший погляд; я вказую, наприклад, на вкрай низький розумовий рівень натовпу, включаючи сюди навіть зібрання обраних, і водночас я все-таки заявляю, що було б небезпечно торкнутися організації цих зібрань". Хай там як, але наразі мова йде про раптові соціальні зміни, спричинені діями великих груп людей. Автор намагався показати те спільне, що є між станом речей і закономірностями у психології мас. Релігія як спосіб впливу на народні маси, вплив пропаганди на настрої юрби, способи навіювання масам будь-яких, навіть згубних і руйнівних, ідей — це лише деякі з геніальних і водночас цинічних прозрінь Ґюстава Лебона. Він передбачив важливу роль натовпу в "наш час", а також схарактеризував методи впливу на нього.

Філ Джойс, Шарлотта Сіллз. Навички в гештальт-терапії. – К.: Видавництво Ростислава Бурлаки, 2024

"Уявіть, що ви - клієнт, який приходить до вас, психотерапевта, на роботу, - починають свою розповідь автори цієї книжки. -  Візуалізуйте всі види й звуки, які ви відчуваєте, коли підходите до дверей. Увійдіть до кабінету так, ніби ви є клієнтом". Пригадується, батько автора цих рядків саме так і робив: заходячи до кабінету лікаря, він у першу чергу дивився на його взуття, і якщо з-під стола визирали брудні черевики, негайно виходив. Слід визнати, робити це доводилося часто. Тому не дивно, що "Навички в гештальт-терапії" Філа Джойса та Шарлотти Сіллз являє собою збірник секретів майстерності, необхідних для успішної практики: терапевти почуваються невпевнено в таких основних аспектах якісної практики, як перша зустріч із клієнтом, оцінка рівня ризику для клієнтів, діагностування в процесі терапії, тілесна терапія, роздільна здатність етичних проблем тощо. "Те, як ви облаштуєте та підготуєте кімнату, в якій будете працювати, справить велике враження на клієнта, - ніби згадуючи авторового батька, наголошують автори. - Так само стиль вашого одягу і рівень його офіційності вплине на думку клієнта про вас і про консультування. Ці деталі будуть важливим повідомленням про вас як про особистість і терапевта, а також складуть уявлення про те, як ви маєте намір поводитися з клієнтом. У цій книзі постійно наголошується на тому, що терапевтичний досвід будується спільно – це означає, що те, як ви поводитеся з клієнтом, впливатиме на те, як клієнт поводитиметься з вами, і навпаки". Що ж до самих авторів книжки, то перший із них, Філ Джойс, — тренер, супервізор, психотерапевт і консультант, а також головний викладач на магістерському курсі з гештальт-психотерапії в лондонському Інституті Метаноя, а Шарлотта Сіллз — психотерапевтка, викладачка і супервізорка транзакційного аналізу, а також запрошена професорка Міддлсекського університету. Будемо сподіватися, що, крім цікаво написаної книжки, черевики в обох вичищені так само бездоганно.

Деніел Сіґел, Тіна Брайсон. Я поруч. Як залученість у життя дитини впливає на її особистість. – К.: Наш Формат, 2024

Книжка, що допоможе сформувати надійну прив’язаність дітей до близьких дорослих, – це відповідь на найпоширеніше питання батьків: що найважливіше я можу зробити, щоб мої діти стали успішними й комфортно почувалися в житті? Як підказує дослідження "Я поруч" Деніела Сіґела і Тіни Брайсон – засновника-співдиректора Дослідницького центру усвідомленості в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі і директорки мультидисциплінарної клінічної практики The Center for Connection  – для цього потрібна не власна ідеальність, сотні посібників про виховання, дорогі садочки й розвивальні гуртки. Важливіше - бути поруч і якісно проводити з дитиною час. Але, звісно, не як у тому мемі, де хлопчик питає батька, чому той грається з ним в кубики тільки тоді, коли п’яний. Тому не дивно, що автори, перетворивши власну батьківську мудрість, що ґрунтується на дослідженнях нейробіології та глибокому співчутті до потреб дітей, на концепцію "я поруч", уточнюють ситуацію, пропонуючи компоненти, з яких складається якісна присутність: захищеність, помітність, підтримка і впевненість. У книжці вони розповідають про кожен складник, що допомагає побудувати здорові та приязні стосунки з дитиною й нарешті відчепитися від себе. Адже всі батьки неідеальні, але є ті, що поруч, підтримують, люблять, захищають. І саме вони створюють умови для надійної прив’язаності й здорового розвитку дитини. "Захищеність - антитеза загрозі, - нагадують автори. - Це також перший крок до міцної прив’язаності: піклувальник допомагає дитині бути захищеною, а отже дитина відчуває захищеність. Відчуття захищеності виникає з фізіологічного досвіду безпеки для нервової системи і породжує глибоку довіру. Це уможливлює оптимальний розвиток і життєстійкість перед лицем випробувань. І все це починається з того, що піклувальник послідовно надсилає дитині послання: "Я поруч. Я тебе захищу. Я тебе оберігатиму, і ти будеш у безпеці".

Майя Тульчинська. Я забула труси. – К.: Creative Women Publishing, 2024

В людей, які вважають, що фемінізм - це погане слово, а також у всіх, хто страждає на клінічні вади почуття гумору, нестачу іронії та хронічну серйозність, ця книжка може викликати непоправні розлади картини світу! Адже "Я забула труси" Майї Тульчинської - це смішний путівник життям Звичайної Української Жінки. "Смішний, бо ми, жінки, часто намагаємося сміятися, коли нам боляче, - уточнюють видавці, - а надто коли стикаємося з несправедливими очікуваннями або приниженням тільки через те, що народилися в жіночому тілі. Сміх для нас є терапією, він допомагає нам іти по життю, незважаючи ні на що: народжувати і виховувати дітей, турбуватися про себе, будувати стосунки з чоловіком, робити кар’єру. Це наша пігулка, яка допомагає пом’якшити біль. Сміх — це наш захист, коли на очах мали б з’явитися сльози". Тож у своїй книжці Майя Тульчинська - колумністка, авторка блогу "Доступно і просто про моду і стиль" - пише про мізогінію, про місячні, про синдром самозванки, про нерівність у суспільстві так, щоби ми від душі посміялися над цим і щоби цей сміх дав нам сили змінити власне життя та життя інших жінок на краще.  На сторінках цієї книжки ви неодмінно впізнаєте себе й близьких собі жінок. Чому? "Бо доросле жіноче життя — підказує авторка, - це цілодобовий забіг по пересіченій місцевості на підборах, з дітьми на руках, рюкзаком побутових обов’язків за спиною і портфелем професійних компетенцій у зубах. А до того ще бажано — з ідеальною фігурою, модною зачіскою, м’яким голосом і безтурботною посмішкою, коли навколо все палає, вирує і перевертається догори дриґом. І шансів на успіх найбільше у тих жінок, що звикли робити десять справ одночасно й усі на "відмінно", тримати в голові мільйон фактів і причинно-наслідкових зв’язків, зберігати концентрацію, навіть коли чують кільканадцять "маааам!" на секунду, і не втрачати волю до перемоги, навіть програвши сто разів поспіль. У тих, для кого будь-які програші — це тренування перемог".   

Марія Козиренко. Коти. Такі, як ти. – Х.: Ранок, 2024

Отже, наразі про виховання не ділом, а словом – розповіддю, читанням, вербалізацією образів і навпаки – їхньою візуалізацією у добрій казці "Коти. Такі, як ти" Марії Козиренко, за що у книжці відповідає художниця Женя Птиця, чиї чарівні акварелі прикрашають гнучкі й стрункі, веселі й серйозні сюжети. В яких – наче котики вербові на гілці – повсідалися дотики вербальні – доброї науки, ніжності, милосердя. Пухнасті герої книжки - кошенята Чубчик, Мурчик і Розумчик — такі непосидючі! Зовсім як маленькі хлопчики й дівчатка. І не дивно, адже світ такий розмаїтий та досліджувати його так цікаво, про що свідчать відповідні розділи книжки. "Чому коти не їдять вишень", "Молочна історія", або ось такі "Непрохані хвости": "Раптом у небі загриміло. Кошенята сховалися глибше в будку. Чорна хмара вкрила небо, і почалася справжня злива. "Здається, нам треба перечекати дощ тут. Ми ж не повинні мочити шерсть і лапки", - сказав Розумчик. Брати погодилися. Рипнула хвіртка. Повз будку прогупали людські кроки, а до будки підійшов пес Рудольф. Він теж не хотів мокнути під дощем. Аж тут! Три пари переляканих очей дивилися на нього просто посередині будки. "Гав-гав-гав! – вигукнув пес із несподіванки й обурення. Він нікого в гості не запрошував. – Що ви тут робите?" – "М-м-ми… - зважився заговорити Розумчик, - ховаємось від дощу. Вибачте, що ми без дозволу залізли до вашої будки, пане пес". – "Гм… Гав-разд… Можете перечекати дощ тут. Тільки посуньтеся, мені теж не подобається мокнути". Котики всілися скраєчку і пустили Рудольфа додому. Пес виявився не страшним і не сердитим".