"Я думала, окупація не буде тривалою. Але вже минуло 10 років"

"Чалівське ядро"

В окупації Криму, за різними оцінками, брали участь понад 70 тисяч російських силовиків. За даними представника ГУР МО (української розвідки) Вадима Скібіцького, кадрових військовослужбовців було не менше ніж 12 тисяч, але більшу частину склали співробітники МВС, ФСБ, МНС та інших силових структур. У лютому 2014 року в Криму перебувало понад 20 тисяч українських військовослужбовців (дані за книжкою "Крим за завісою. Путівник зоною окупації" у pdf).

У законодавстві України зафіксовано дату початку російської агресії - 20 лютого 2014 року. Ця ж дата зазначена на російських медалях "за повернення Криму" (на фото нижче). 

І хоча всі ключові події відбувалися пізніше, у Сімферополі, де російські спецслужби намагалися встановити контроль над кримським парламентом, перші проросійські мітинги почалися в Севастополі.

Саме в цьому місті мітингувальники "проголосували" за призначення севастопольського бізнесмена, громадянина Росії Олексія Чалого на посаду "народного мера" Севастополя.

"Заколотники оголосили про намір установити контроль над правоохоронними органами влади в місті, закликали на допомогу Росію, розпочали запис добровольців у "загони самооборони"", - згадують автори книжки "Крим за завісою. Путівник зоною окупації".

Журналістка видання "Проект" із Севастополя Катерина Рєзнікова в цих мітингах участі не брала — у професію прийшла вже після початку російської агресії і перебувала в декреті з двома маленькими дітьми, але впевнена, що Чалий інвестував багато зусиль у те, щоб Крим став російським.

"Його знали як власника компанії "Таврида-Електрик". Його знали як мецената, як людину, яка багато робить для міста. Чесно скажу, до 2014 року це взагалі не відчувалося як якась токсична історія, як просування якихось кремлівських наративів. Але він із натхненням прийняв анексію Криму і вивів на площі людей, які пішли за ним абсолютно щиро. Безумовно, був і кістяк людей, які отримували за це гроші", — повертається в пам'яті до лютневих подій Резнікова.

За її словами, у Севастополі у багатьох людей було російське громадянство і всі вони готові були фінансувати необхідні Москві спецоперації. Вона згадує про інтерв'ю з Олександром Аненковим — колишнім заступником міністра транспорту Росії, який оселився в Криму, володів земельними ділянками, готелем і поромною переправою. У ньому політик зізнавався, як безкоштовно возив поромною переправою військових для захоплення Криму.

"Спілкуючись пізніше з людьми, які оточували Чалого, я з'ясувала, що активні збори його організації почали проводити ще у вересні-жовтні 2013 року. І в цій організації були явні "прокремлівські заводили" на кшталт російського політичного діяча Ольги Тимофєєвої", — розповідає журналістка.

Фото: Катерина Рєзнікова. Фото Андрія Григор'єва

"Чалівське ядро" сформувалося з особистих і ділових контактів призначеного мера Севастополя, впевнена Резнікова. Ці люди працювали на нього на "Тавриді", співпрацювали з ним в інших бізнес-проєктах (В'ячеслав Горєлов, Михайло Чалий, Ігор Соловйов), брали участь у його музейних і краєзнавчих проєктах (Катерина Алтабаєва, Тетяна Щербакова), або в медіа, яке фінансує Чалий, — як Сергій Кажанов.

Так, перед захопленням парламенту Криму Кажанов запропонував соратникам "зідзвонюватися з усіма проросійськими організаціями" і "організувати спільну акцію з російськими прапорами".

"А на місці виробимо план дій. Сімферополь живе окремим життям. Вони республіка. А наші соплежуї звикли кланятися Києву. Потрібно зробити величезний плакат — "Севастополь увійшов до складу Росії". І з ним вийти на Нахімова", — пропонував Кажанов у листуванні, яке має у своєму розпорядженні Еспресо.

Ольга Тимофєєва у відповідь запропонувала йому звернутися по допомогу до Лаврова і Путіна: "Ми повинні переходити в наступ".

Наприкінці січня 2014 року Чалий створив громадську організацію "Республіка Севастополь". В інтерв'ю російському державному агентству ТАСС за три роки після анексії Криму Чалий розповів про своє звернення до депутатів і президента України, яке назвав "Лист 69" — через кількість однодумців, які підписалися. У ньому він вимагав відмовитися від створення асоціації з ЄС.

"Я розумів, що вони [українські політики] не поступляться, але я думав, що ми таким чином дамо шанс Російській Федерації розіграти свою карту", — відверто говорив "народний мер".

Правозахисник Володимир Чекригін теж застав початок окупації в Севастополі. На анонс мітингу 23 лютого він спочатку "навіть не звернув уваги".

"[На порядок денний] ставили якесь дурнувате питання. Не було такого: "Приходьте, будемо вирішувати долю міста" або щось глобальне. Просто черговий мітинг, які проводили десятки разів. А потім дізнаєшся, що в місті обрали народного мера — Чалого. Я про нього до цих подій дуже мало чув", — розповідав Чекригін.

Активіст зазначив, що на проросійський мітинг він не ходив і був упевнений, що нелегітимні вибори мера в Криму і в столиці України ніхто не визнає. Тим більше, що в Севастополі не була передбачена посада мера, а був голова адміністрації.

"Вони [сепаратисти] скористалися цим. Сказали: "Давайте відновимо справедливість! Чому Україна завжди позбавляла нас можливості вибрати мера?", — поділився Чекригін.

Він також намагався підтримувати контакти з українськими військовими. З іншими активістами Євромайдану, які жили в Криму, вони намагалися оперативно реагувати на новини про захоплення військових частин, щоб стати там живим щитом.

"Була ілюзія, що військові не будуть стріляти в цивільних. Але коли сталося захоплення штабу Чорноморського флоту, вони [сепаратисти] нагнали багато цивільних людей, по яких було видно, що це якісь козаки, байкери. Стало зрозуміло, що військові нас чіпати не будуть, а нас, під виглядом місцевого населення, розірвуть незрозумілі люди", — згадує правозахисник.

26 лютого

Поки в Києві боролися за повалення Віктора Януковича, а в Севастополі вже проходили проросійські мітинги, у Сімферополі не припинялися мітинги на підтримку територіальної цілісності України. Наймасштабніший був 26 лютого, коли кримські депутати планували проголосувати за відділення Криму від України.

Фото: Ельвіна Сейтбуллаєва. Фото надано автором

Журналістка Ельвіна Сейтбуллаєва знімала ці події. У лютому 2014 року вона працювала журналістом на кримськотатарському телеканалі ATR і паралельно співпрацювала з центральними українськими каналами.

"Я приїхала до парламенту. Там уже був мій колега Шевкет Наматуллаєв. Виходив у прямий ефір і розповідав, що відбувалося. За кілька годин біля Верховної ради Криму зібралося понад 10 тисяч кримських татар, приєдналися українці. У руках тримали українські та кримськотатарські прапори. Лунали гасла "Крим — це Україна". Атмосфера була неймовірна", — згадує журналістка.

Коли стало відомо, що не зібрався кворум і депутати не провели сесію, всі учасники мітингу розійшлися, але пізно ввечері Ельвіні повідомили, що танки з триколорами їдуть у бік Сімферополя. Для підтвердження надіслали фотографії. До ранку кримський парламент і Радмін було захоплено, і вони перебували під повним контролем російського спецназу.

"Ми приїхали на роботу в Сімферополь. Нас зібрали в редакції, дали всім завдання. Я поїхала висвітлювати захоплення Ради Міністрів. Над будівлею вже висів російський триколор, усередині перебували російські військові, але вона була оточена кримською поліцією. Серед поліцейських був знайомий із мого села. Він заборонив наближатися до будівлі — військові можуть відкрити вогонь. Було відчуття ніби знімають фільм, а ми — глядачі", — згадує Ельвіна.

Мітинг біля будівлі Верховної Ради Криму журналіст Осман Пашаєв спостерігав у режимі онлайн по телевізору. У лютому 2014 року він був редактором корпункту кримськотатарського телеканалу ATR у Туреччині і знімав для телеканалу та інших медіаподії на Майдані. За його словами, вся увага тоді була прикута до загиблих на Майдані, але у людей "зріло передчуття чогось дуже нехорошого" в Криму.

Він розповідає, що "легітимні" спроби захопити кримський парламент у Сімферополі були двічі: 21 і 26 лютого, але під тиском проукраїнських сил у Верховній Раді та Меджлісі кримських татар потрібні Москві політичні рішення не ухвалювалися.

"Здавалося, що вже тоді, 26 лютого, було потиснуто руки і надійшла гарантія, що ніхто не буде проводити незаконний референдум. Вночі, о 5-й ранку, мені зателефонували мої керівники телеканалу ATR із Криму. Повідомили, що захопили Раду міністрів, Верховну Раду", - згадує Осман.

27 лютого журналіст на добу прилетів до Криму. Привіз бронежилети для журналістів одного британського телеканалу, яким допомагала його колега — Еміне Джеппар.

"Поки їхав у бік Мар'їно в Сімферопольському районі — додому, до родичів, на мене нахлинули підліткові спогади, коли я бачив схожі події в Гудермесі та інших чеченських містах. І хоча в Сімферополі начебто не було війни, але ось це нагнітаюче відчуття мороку від міста мені запам'яталося. 28-го я встиг вилетіти до Києва — до того, як аеропорт Сімферополя, як і будівлі Верховної Ради та Радміну, захопили "зелені чоловічки"", - зазначив Осман.

28 лютого 2014 року в Києві відбулося засідання РНБО України у зв'язку з початком російської агресії в Криму. Тодішній голова СБУ Валентин Наливайченко повідомив керівництву України про те, що Сергій Аксьонов і Володимир Константинов взаємодіють із військовими Чорноморського флоту РФ, а військовослужбовці та правоохоронні органи порушують присягу Україні. Аеропорти і транспортна інфраструктура півострова були заблоковані переодягненими російськими військовими.

Фото: Російські окупанти без опізнавальних знаків у Криму у 2014 році. Фото надано автором

Наступного разу Осман Пашаєв потрапив до Криму за тиждень — 5 березня. Тоді літаки ще літали, але рейси часто скасовували. Осман прилетів літаком української авіакомпанії. Зняв квартиру поруч із будівлею Ради Міністрів, зібрав невелику команду, заснував медіапроєкт Crimea Open Channel і планував висвітлювати події в Криму. Усі, з ким Пашаєв спілкувався раніше, кого знав особисто — прес-секретарів чиновників, представників місцевих ЗМІ, колишніх однокурсників, — несподівано стали змінюватися, і він хотів це задокументувати.

"Цей страшний перехід поступово відбувався в тому числі серед тих, хто серцем був проти Януковича. Мене стали звинувачувати, що я займаюся українською нацистською пропагандою", — зазначив Осман.
Коли Осману відмовили в оренді квартири, де вони працювали, журналісти поїхали в готель знайомих у Ялті. Там вони перебували у квітні та на початку травня.

"Української армії в Криму вже не було, кримські татари продовжували влаштовувати публічні акції вздовж доріг. Найдовше український прапор висів на будівлі Меджлісу кримських татар на вулиці Шмідта", - каже Осман.

Журналістка Ельвіна Сейтбуллаєва вперше бачила російських військових та їхню техніку, але роботу вирішила не кидати. Разом зі знімальною групою їздила у військові частини — спершу в селі Перевальному Сімферопольського району, а потім у Новофедорівку в Сакському районі. Журналістів туди не пускали.

"За словами військових, більша частина перейшла на бік Росії, тому що їх заманювали хорошими зарплатами і лякали подіями на Майдані. Ті, хто відмовлявся і зберіг вірність своїй державі, змушені були їхати", — переказує вона розмови з військовими.

Під час зйомок одного з бліц-опитувань населення Ельвіну схопили люди у військовій формі разом з оператором і хотіли вести в "штаб самооборони". Журналісти показали прескарти, і їх відпустили.

"Страху не було. Було редакційне завдання, і його потрібно було виконати. Паралельно з основною роботою ми ділилися матеріалами з колегами з центральних каналів, щоб донести інформацію, що Крим захоплюють озброєні росіяни", — розповіла Ельвіна.

Фото: Акція кримчан проти окупації.
Фото надано автором

"Референдум"

1 березня Сергій Аксьонов звернувся до президента РФ Володимира Путіна і попросив сприяння "в забезпеченні миру і спокою на території півострова". 6 березня 2014 року Верховна Рада Криму, яку контролювали російські спецслужби і спецназ, звернулася до Путіна з проханням включити Крим до складу Росії як її суб'єкт. Ще через десять днів — 16 березня на півострові провели загальнокримський "референдум".

Журналістка Ельвіна Сейтбуллаєва поїхала працювати в Бахчисарай і проїхалася зі знімальною групою кількома виборчими дільницями. На вході до кожної будівлі стояли озброєні люди.

"Референдум проходив під дулами автоматів. Людей майже немає, у приміщенні так звана комісія з бюлетенями. Будь-хто міг прийти і проголосувати стільки, скільки він цього хотів, не було обмежень. Хтось забув паспорт. Члени комісії говорили: "Нічого, ми віримо вам на слово". Усі ці порушення відбувалися на наших очах", — розповідає Ельвіна.

Меджліс кримських татар закликав увесь народ бойкотувати референдум. Жінки та чоловіки зібралися того дня в мечетях і голосувати не пішли.

Володимир Чекригін із Севастополя теж не планував голосувати, але прийшов на виборчу дільницю заради інтересу. Він був останнім, хто прийшов по бюлетень на дільницю. У Чекригіна не було з собою паспорта, але виборчу комісію це не збентежило: йому видали бюлетень на підставі посвідчення з заводу, де він працював. Не стали перевіряти і прописку.

"Я написав на бюлетені: "Слава Україні, смерть ворогам!". А потім мене по виходу з-за ширми зустрічає делегація і каже: "Це ж історичний момент! Ну покажіть, що ви за Росію!". І я ось думаю: "[Що буде,] якщо я зараз розгорну ось це все?". Запитав: "Що?" і поклав бюлетень в урну", — сміється Чекригін.

Фото: Бюлетень із надписом "Слава Україні" на фейковому референдумі в Криму в 2014 році. Фото надано автором

Офіс комуністичної партії

Журналіст Осман Пашаєв зміг пропрацювати в Криму недовго. 18 травня 2014 року його і всіх журналістів проекту Crimea Open Channel затримали на площі Леніна в Сімферополі кілька озброєних людей із загонів самооборони. Про затримання вони встигли повідомити колег.

"Найстрашніше, що через мене затримали ще кількох людей, які пішли за мною в клоаку аксьоновської самооборони на Кірова, 26. Це був офіс комуністичної партії. Мене не дуже сильно били, тільки кілька разів по ногах", — згадує Пашаєв.

Осман вважає, що від тортур у будівлі на вулиці Кірова його врятувала миттєва реакція українських журналістів і політиків.

"Я стояв обличчям до стіни більше чотирьох годин і чув по голосу, що дивитися на нас приходив Дмитро Полонський — він потім став міністром інформації Криму. З нами працював бойовик Самвел Мартоян і його люди, які тоді виконували брудну роботу. Але нас передали далі - у тимчасовий на той момент відділ поліції на Футболістів. Це була динамічна шоу-програма, знаєте, три години з тобою розмовляє один, потім інший. Змінюються вони, міняють тебе по кімнатах, хтось починає кричати і залякувати, хтось вмикає доброго поліцейського з посмішками і м'яким голосом", — розповідає Осман.

Під час цього затримання журналіст і його команда позбулися всієї особистої та робочої техніки. Захищати його приїхали адвокати Еміль Курбедінов і Тейфук Гафаров, але від послуг останнього Пашаєв відмовився.

"В офісі компартії, а потім у так званому відділі поліції в нас відібрали все: мобільні телефони, роутери, планшети, з яких ми стрімили, дві відеокамери. Одна належала телеканалу "Інтер", одна наша — мені її колега віддав для роботи", — перераховує Пашаєв.

Формальним приводом для вилучення стали фотографії в одному з телефонів Пашаєва вбитих людей на Майдані. Він жив поруч — на Михайлівській, тож випадково виявився одним із перших журналістів, який ці тіла побачив.

"Через ці фотографії Османа хотіли притягнути як свідка у кримінальній справі про "вбивство Беркута на Майдані". Журналісту видали повістку і відпустили.

Фото: Осман Пашаєв. Фото Громадського радіо

"Повістку я не підписав, але вони викликали понятих. Наступного дня я мав з'явитися до Слідчого комітету РФ на вулиці Треньова — як свідок. Я розумів, що в мене невеликий часовий люфт. Ми вп'ятьох сіли в машину і поїхали в бік адмінкордону. Адвокат Еміль Курбедінов чекав нас біля СК. До червня у росіян не було електронної системи на кордоні і такого контролю, як зараз, можливо тому нас швидко випустили. Коли я опинився в Херсонській області — видихнув. Подзвонив Емілю, що ми поїхали, і все", — розповідає Пашаєв. Пізніше він відкрив інше медіа про Крим і назвав його UA South.

"Крим повністю окупований"

До травня 2014 року ООН згорнула багато своїх проектів у Криму і зафіксувала, що майже 10 тис. жителів Криму виїхали в інші частини України, здебільшого в центральну і західну частини. Серед них були журналісти і правозахисники.

"Влітку вже вимальовувалася картина, що Крим повністю окупований. Не було українських військових, не було українських медіа. На півострові йшла масова примусова паспортизація. Київський час перевели на московський", - розповідає Ельвіна.

Російські документи журналістка вирішила не брати і прийняла рішення виїхати до Києва. Влаштувалася на український центральний телеканал "Інтер". Їй запропонували поїхати ближче до Криму — до Маріуполя, недалеко від міста йшли воєнні дії.

"Тоді мені хотілося розповісти, що воюють усі і зокрема кримчани. Тому, коли приходила до військових, завжди запитувала, а хто тут із Криму? Так познайомилася з морпіхами з Криму, з військовим із Перевального. Я не була вдома з 23 серпня 2014 року. На той момент я думала, що окупація не триватиме роками. Але вона триває вже 10 років", — із сумом констатує Сейтбуллаєва.

Правозахисник Павло Чекригін виїхав із Криму у вересні 2014 року і став співпрацювати з "Кримською правозахисною групою". За словами Чекригіна, якби на момент початку окупації люди з проукраїнськими поглядами в Криму змогли б об'єднатися, "все могло б скластися по-іншому", але подальше його перебування на півострові було небезпечним.

Катерина Резнікова залишалася в Криму набагато довше за своїх колег — її робота, більшою мірою, була непублічною.

"Я знала, що мій телефон прослуховують, що деякі мої кроки відстежують. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення в місцевих телеграм-каналах з'явилися публікації, де називалося моє ім'я, де писали про те, ким я працюю. Я розуміла, що це загроза, але прийняла рішення залишатися в Криму", — пояснює журналістка.

Однак плани змінилися 24 лютого 2022 року. Катерина прокинулася о четвертій годині ранку від шуму літаків, що злітали з місцевого аеродрому:

"Аеродром розташований далеко від мого будинку, але, коли злітають штурмовики, цей гуркіт поширюється на все місто. Я дочекалася, поки мої рідні спокійно виспляться — це був останній такий ранок у Криму. І усвідомила, що, коли спецслужби та місцеві проросійські активісти оговтаються від шоку початку повномасштабної війни (ніхто до кінця в неї не вірив), вони будуть ще активніше працювати з такими, як я. Ми протягом кількох хвилин ухвалили рішення покинути Крим".