Сьогодні Путін вимагатиме у Азарова 30 стратегічних підприємств

Три роки тому я мав зустріч із провідним експертом у галузі енергетики Центру стратегічних та міжнародних досліджень США Едвардом Чоу. Газпром тоді якраз почав бавитись із страшилкою щодо Південного потоку, і я намагався розібратись, чи є в його будівництві бодай якийсь економічний сенс. З уїдливою іронією пан Чоу відповів, що Росія має багатющу історію економічно необґрунтованих учинків.

Справедливість цих слів підтверджують і недавні заяви керівництва РФ. Знижка ціни на газ та 15-мільярдна позика – з цієї серії. Втім, Кремль на тому зупинятись, вочевидь, не збирається. Як повідомляють джерела Espreso.tv, напередодні нинішнього візиту в Москву Миколи Азарова Володимир Путін начебто висловив готовність вкласти ще до $20 млрд. на скупку близько 30 стратегічних підприємств України. Причому йдеться здебільшого про промислові й інфраструктурні об'єкти.

Навіщо переплачувати за підприємства, які будувались для зовсім іншої моделі економіки, чия ефективність виробництва викликає чимало сумнівів і які повною мірою неможливо застосувати для відновлення виробничих ланцюгів радянських часів? Який від того зиск? Прив’язка України? А власне навіщо її прив’язувати? Не будемо влаштовувати Путіну сеанс аматорського психоаналізу. Звісно, не брати до уваги імперські фанаберії російського суспільства загалом та його найвищого представника зокрема не можна. Але й звести все до них – це, щонайменше, звинуватити Кремль у глупоті. Та у виваженості стратегічних рішень Путіну, на жаль, відмовити не можна. Не кажучи вже про те, що раціональне їх пояснення необхідне для розуміння цілей керівництва РФ.

Очевидно, що російські гроші Україні світять лише в разі лояльного ставлення Києва до інтеграційних ініціатив Москви. Митний Союз уже не на часі з причин, серед яких складності затвердження й впровадження Києвом нової зовнішньополітичної парадигми – далеко не головна. МС Росії, Білорусі та Казахстану – це всього лиш проміжний етап у створенні більшого, геополітичного за значенням проекту – Євразійського Економічного Союзу (ЄАЕС), створення якого заплановано на 1 січня 2015 року. Відповідну угоду планується укласти в травні наступного року.

Власне, Азаров і поїхав до Москви в якості спостерігача на засіданні Вищої Євразійської Економічної Ради, яка обговорюватиме хід роботи над документом, а також дорожні карти приєднання до проекту Киргизстану та Вірменії.

Вочевидь, спочатку вся різниця між МС та ЄАЄС зведеться до розширення списку учасників. Однак теоретично це відкриває Києву можливість для підключення до проекту. Чиста софістика: мовляв, ішлося про не вступ до Митного Союзу, а Євразійський – це дещо зовсім інакше.

Москва справді має щодо нього набагато ширші плани – аж до створення Євразійського парламенту, Ради міністрів закордонних справ та Ради з питань освіти, культури та науки, міжнародних інвестиційного банку, арбітражу та комісії з грошової одиниці. Ці органи мають виступати аналогом відповідних структур ЄС і слугувати виробленню спільної зовнішньої, внутрішньої та економічної політики. Питаннями запевнення безпеки ЄАЕС має опікуватись ОДКБ. За словами самого Володимира Путіна, йдеться про «модель потужного наднаціонального об'єднання, здатного стати одним з полюсів сучасного світу і при цьому грати роль ефективної «зв'язки» між Європою і динамічним Азіатсько-Тихоокеанським регіоном». Ключове слово тут – полюс. Полюс сили.

Та чи з’явиться він 1 січня 2015 року? Ні. Аби наддержавне політико-економічне об'єднання ефективно функціонувало, воно має відповідати щонайменше трьом умовам.

1. Ідеологія, прийнятна для всіх країн-членів. В ідеалі, звісно, вони мають її поділяти, але мовчазної згоди, в принципі, достатньо – щоправда, за умови, що такі «терплячі» перебувають у меншості. Вільне пересування товарів, капіталів і людей, або спільний захист від зовнішніх загроз, або відданість монархічному ладу й запобігання революціям – хрестоматійні приклади.

2. Прагматичний та контрольований егоїзм, здатність національних еліт поступитись власними короткостроковими амбіціями заради спільного, нерідко відстроченого процвітання.

3. Паритетна (не обов'язково синонім рівної) участь, що передбачає можливість здобуття "золотої акції" в прийнятті стратегічних рішень найменшим учасником або їх групою.

Жодній з цих умов не відповідає Митний Союз. Не відповідатиме й Євразійський. Тож, за цією назвою ховатиметься щось інше. Втім, слід зазначити, що ця традиція походить ще з СРСР, який також був союзом лише формально. Путін, вочевидь, іде тим самим шляхом. Про те, що він намагається відродити Російську імперію, сказано чимало. Але що стоїть за цією констатацією?

Весь шлях Московії до імперії і далі до СРСР був зумовлений необхідністю виживання держави. Як слушно завважив Джордж Фрідман, на відміну від переважної більшості "ядерних", державотворчих територій, історичне серце Росії ніколи не мало надійного природного захисту – тут нема ані гір, ані потужних річок, ані пустель, хіба порівняно суворий клімат та (колись) ліси. І цей фактор зумовлював її зовнішню агресивність.

Задача розширення до серйозних природних перепон і створення довкола себе максимально широких буферних зон, проходження яких становить неабиякий виклик для логістики ворога й відтягує чималу частину сил вторгнення, визначали її політику протягом останніх п’яти століть. Парадокс у тому, що щоразу реалізуючи цю задачу, Росія наражала себе на небезпеку внутрішньої дестабілізації. Поглинання України, розділи Польщі та завоювання Кавказу – досить красномовні тому приклади.

Максимальною мірою мети було досягнуто після Другої світової війни, коли периметр кордонів СРСР обмежувався Тихим та Півнчіним Льодовитим океанами, Тянь-Шанем, Кавказом, Карпатами, центральноазійськими пустелями, а також Чорним та Каспійським морями. Єдине вразливе місце – глибокий коридор між північними схилами Карпат та Балтійським морем був надійно прикритий сателітами з Варшавського блоку.

Розпад СРСР фактично відкинув Росію до кордонів XVII століття (за винятком Сибіру). Вона позбулася більшості геополітичних «якорів» і буферних зон. А головне – будь-якої можливості повернути їх силовим шляхом. Єдиний шанс на відновлення сфери впливу дає економічна експансія. Та через те, що успіхи РФ на тлі країн Великої сімки досить скромні, єдиним серйозним гравцем лишається видобувний сектор, зокрема Газпром. Наслідком цього став цікавий феномен: комерційні інтереси кількох фінансово-промислових груп повністю співпали з геополітичними інтересами держави, оскільки путінський режим діє в межах тієї самої парадигми агресивного захисту, що й усі російські уряди до нього, за винятком хіба єльцинського. І хоча б тому ситуація не зводиться до якихось імперських комплексів чи синдромів – така історична логіка розвитку російської державності.

Створення Євразійського Союзу, таким чином, цілком вписується в логіку створення поясу буферних зон довкола Росії. Втім, про подальше їх поглинання у традиційному імперському сенсі наразі вже не йдеться. Це занадто дорого й занадто неефективно. Все зведеться до фінансового контролю, ресурсних маніпуляцій та прав власності на державотворчі галузі економіки. Яскравим прикладом того, як працює ця схема, може слугувати Вірменія, яка фактично опинилась на балансі РФ, і, хоча значно меншою мірою, Білорусь.

Проблема, однак, полягає в тому, що партнери РФ по союзу прийняли правила гри рівно настільки, наскільки їм це вигідно – як з точки зору запевнення власної безпеки й стабільності режиму, так і з огляду на російські капіталовкладення, які дозволяють підтримувати економіку на плаву без шокових реформ і серйозної модернізації. Ініціативи Москви, які суперечать їхнім інтересам, вони з більшим чи меншим успіхом і за підтримки зовнішніх гравців саботують. Тож у результаті все зведеться до спроби консервації «м’якого підбрюшшя» Росії.

Але навіть це майже нездійсненна задача. З огляду на відсутність чітких механізмів ротації еліт у провідних країнах союзу, їхня неминуча зміна зовсім не буде безболісною. До певної міри розвинута договірна база ЄАЕС може зберегти інтереси Москви. Та які шанси, що страховка у вигляді контролю над ключовими галузями економіки буферних «союзників» спрацює в перехідний період?

Та повернімось до України. Відповідь на питання щодо доцільності участі Києва в інтеграційному проекті з вельми обмеженим функціоналом очевидна. Проблема в тому, що втягування в Євразійський Союз навіть із короткочасних тактичних міркувань навіть у не надто віддаленій перспективі сильно послабить конкурентні можливості української економіки як через її консервацію, так і через непереборний економічний егоїзм усіх учасників цього об’єднання. А про статус контрольованої метрополією.буферної зони, яку в разі чого можна банально злити, годі й згадувати.