Сергій Жадан: Донбасофобія шкодить Україні

Чи ти відзначав річницю перших протестів на Майдані?

Я не є прихильником річниць. Це був більше момент для підбиття підсумків.

І які ж вони?

Ми дозріли. Люблю порівнювати останній Майдан із тим десятирічної давнини. В першу річницю помаранчевої революції домовився зустрітись на Майдані із журналістом. Підходили до нас тоді різні люди. Хоча минув лише рік від часу великої ейфорії, говорили тільки про зрадників і розчарування.

Зараз теж про це говорять.

Так, але інакше. Без істерії, без дитячих образ, без нарікань, що всі нас знову обдурили.

А не обдурили? В Києві чую, що якби не рішучість звичайних людей, то війну давно вже програли б.

Це правда, невідомо, скільки протрималася б армія без допомоги волонтерів. Люди хочуть конкретних і радикальних змін, а їх поки що вводиться небагато. Та найважливіше – це те, що ми досі маємо вплив на процес, котрий відбувається. Цьому треба віддати належне.  Десять років тому про ще один Майдан говорилось із сарказмом. Зараз перспектива наступної революції сприймається як щось невідворотнє. Протягом цього року люди занадто багато втратили, щоб в майбутньому собі простити.

Після помаранчевої революції ледь не усе хороше мало префікс «євро-» . Були євродвері та євровікна. Сьогодні Європа вже так не зачаровує.

2004 року більшість проєвропейських ідей обмежувалася власне "євроремонтом". Якісь популістичні гасла, за якими не було жодної конкретики чи глибокого сенсу. Сьогодні ставлення до Європи є досить скептичним. Коли на Майдані доходило до першого насилля, коли з’являлися перші жертви, вбивства, ми чекали на допомогу з боку Європейського Союзу. Потім навесні, коли анексовано Крим. Тоді можна було вирішити конфлікт мирним шляхом. Та всі чогось побоювалися і яка-небудь діяльність виявилася спізнілою. Зараз Україна перебуває в стані війни з Росією. Частина європейських політиків вважає, що це не стосується решти країн ЄС. Залишають нас сам-на-сам з агресором і окупантом. Тим часом європейські лідери стараються вести переговори з Путіним, дбають тільки про власні економічні інтереси. Вважаю, що це все може зле завершитись. І не лише для України та Росії.

Відчуваєш втому після цього року?

Ні, але бачу її в інших. Це почуття емоційного виснаження висить в повітрі, починає все сильніше на нас тиснути.

З’являються сумніви, а чи було воно того варте?

Якраз стосовно цього сумнівів немає. Це була революція гідності. Звісно, зараз ми задумуємось, чи на довго ще нашим людям вистачить сил. Але це нормально. Не можна постійно жити на емоційному піднесенні. Найважливіше це те, що люди не втрачають віри й надії. Вони будуть і далі боротись.

Коли ти зрозумів, що війна стане частиною повсякденного життя?

Відколи в Харкові щодня можна бачити, як проїжджає військова техніка. Йдеш вулицями і бачиш одягнені в форму, озброєні  загони. Що більше з’являлося солдатів, то більше на вулицях було української символіки, яка, як мені здається, діє на людей заспокійливо, переконує, що поки в твоєму місті майорять прапори, воно залишається частиною однієї країни і війна не може прийти на вулиці й площі.

Дуже ілюзорна гарантія.

Згода, але люди за будь-яку ціну відганяють чорні думки. Хочуть нормально жити, ходити на роботу, навчатись. Вірити, що завтра до твого міста не увійдуть танки окупанта.

Якраз щодо цього солдати й мають претензії. Вони бачать, як помирають їхні товариші. А коли повертаються додому, застають там нормальне життя, наче нічого не відбувається.

А що інші мали б робити? Вистачить, що виконують свої щоденні обов’язки, сплачують податки, підтримують військо й переселенців. Живуть в країні, не відвертаються від неї. Це є найважливіше. Ця війна дуже дивна й штучна, її нам усім нав’язали. Телебачення показує зруйновані будинки, падаючі снаряди, і разом з тим – хоч складно це собі уявити – люди й далі щоранку йдуть на роботу. Продовжують жити своїм життям.

Хочеш сказати, що страху немає?

Парадоксально, але страх майже не відчувається. Проте зникло відчуття легкості й безтурботності. Особливо в Харкові, де я живу. Це прифронтове місто. За кількасот кілометрів триває справжня війна. 

Недавно почула, що в Україні зараз живеться як в Ізраїлі – з постійним відчуттям загрози. 

В Києві щохвилини хтось «заміновує» метро. Та це тільки погрози. В Харкові доходить до терористичних атак. Постійно чути про вибухи чи знешкодження якоїсь диверсійної групи. Але всі міста з усіх сил стараються жити нормальним життям. Не бачив, щоб люди внаслідок загроз змінювали свій звичний ритм. Немає декадентського відчуття трагедії. Те, що відбувається, ми сприймаємо як складні часи, а не як кінець світу.

Як люди опановують свої емоції?

Існує значна консолідація. Розуміємо, що аби витримати і гідно вийти з цієї ситуації, ми повинні триматись разом. Тому так багато осіб допомагає військовим, пораненим чи переселенцям.

Чому в Харкові не повстала сепаратистська республіка? Адже починалось все подібно до того, як в Донецьку.

Харків відрізняється від Донецька суспільно й ментально. Тут міліція повела себе порядно. Сепаратисти теж займали будинки державних органів, але їх звідти виганяли. Коли б не позиція міліції, напевно, зараз ми б жили в якійсь "народній республіці".

Кому сьогодні вірить Харків: російському чи українському телебаченню?

Спочатку Харків був байдужий. Більшість мешканців залишалась осторонь. Зрештою, подібно було на всьому Донбасі. Війна торкнулась усіх і кожного. Розгравалися сотні родинних драм. Знаю багато родин, котрі поділились  - брати ставали по різні сторони барикад. Але сьогодні більшість людей в Харкові усвідомлює, що Донбас захопили ніякі не сепаратисти, а російські військові.

Чи є такі, хто й досі підтримують Путіна?

Є. Трапляється, що хтось починає розповідати про фашистів, про київську хунту, і лякати, що як прийде Путін, то розправиться із нами всіма. Та люди вчаться бути обережними. З’являються нові навички. Сьогодні, всідаючи до потяга, намагаєшся делікатно дослідити, які політичні погляди має попутник, що сидить поруч. Бо якщо уважає, що російська агресія є виправданою, - цього достатньо, щоб перервати розмову і пересісти до іншого вагону.

Все частіше говорять про те, щоб віддати той Донбас заради святого спокою. 

Це говорить донбасофобія. Дехто з центральної та західної України вважає, що Донбас – це втрачена територія, що тамошні люди ніколи не будуть солідарними з рештою держави.

Останні вибори це, мабуть, і показали. Люди голосували там за проросійських кандидатів.

Донбас не є рівномірним регіоном, його не можна прирівнювати до решти. Причини цієї війни не є ані національними, ані культурними, ані навіть політичними. Головною причиною є бідність. Туди, де є біда й страх, приходить агресія. А де є агресія, там людьми легко маніпулювати. Тут люди ішачили на олігархів. Ба більше, вони тих олігархів підтримували. Бо вбачали в них якусь безпеку, певну гарантію необхідного мінімуму. Але, наприклад, в тому районі, де мешкають мої батьки, сепаратистів не підтримують. Ніколи там не було жодного псевдореферендуму, там розміщена Національна Гвардія. Знаю багато людей, що і в Донецьку, і в Луганську виходили на демонстрації з українськими прапорами, отримували за це. Якщо ми віддамо Донбас, ми їх зрадимо.

Говориш так, бо походиш звідти. Ти став адвокатом, що захищає Схід.

Я народився в Старобільську Луганської області. Провів там щасливе дитинство, люблю ті місця. Повторюю, що донбасофобія шкодить Україні. Варто поглянути, як багато бізнесменів з Харкова їздить сьогодні на своїх дорогих авто з приклеєними українськими прапорцями. Ще до Майдану, небагато з них знало, що вони є українцями.

Але сам сказав, що Харків – інший. Крім того, знаю, що на порядку денному стоять конфлікти між місцевими та переселенцями із Донецька та Луганська.

З переселенцями складно зараз розмовляється. Вони носять в собі гіркоту та злість. Намагаються тим ділитись, хочуть, щоб їх вислухали. Розраховують на розуміння. Але в Києві мало кого цікавить, що вони в домі завжди мали прапор України. Вони стають жертвами стереотипного і фальшивого поділу на Донбас і решту країни.

Вони хочуть повертатись до себе?

Більшість сумує, але говорять, що не повернуться. Цієї миті не мають куди. Сьогодні там нічого немає. Немає з ким розмовляти і немає про що.

Що може зробити поет під час війни?

Те, що й завжди: писати. Якщо сьогодні інтелектуали втратять почуття реальності, це буде останній крок в напрямку до цілковитого хаосу. Відмовитись від книжок, котрі читаємо, від поезії, яку слухаємо, від мови, яка нас формує, - це наче відвернутись від самих себе, від права на той простір, де ми живемо. Майбутнє цієї країни – це не лише укріплений кордон, то також впевненість, що наша культура все ще належить нам. Невідомо, скільки ще триватиме ця війна і як позначиться на нашій свідомості. Проте коли вона завершиться, хотілося б сказати, що в найбільш складну мить поети не мовчали.

"Wprost"