Сирійський фарс "гангстера" Путіна та українські ризики

Одразу після зустрічі в Нью-Йорку Володимира Путіна і Барака Обами Кремль заявив про рішення використати Військово-повітряні сили Росії для проведення військової операції на території Сирії. З 30 вересня російська авіація здійснила більше 60 бойових вильотів для завдання авіаударів по радикальному угрупованню "Ісламська держава", а 3 жовтня Міністерство оборони Росії навіть пообіцяло посилити інтенсивність авіаударів російської авіації по визначених об'єктах.

При цьому варто звернути увагу на такі нюанси. По-перше, Кремль здійснює операцію без підтримки США, але з погодженням вести безперервний обмін інформацією з Білим Домом. Надзвичайно важливим моментом є фактичне відновлення взаємодії військових РФ і США, що було припинено після захоплення Росією Криму. Додатково варто зазначити, що це нівелює негативні згадування Росії у виступі американського президента на Генасамблеї ООН та надає Кремлю козирів для подальшого бомбування населення РФ спотвореними інтерпретаціями подій. По-друге, Кремль знищує не тільки анонсовані об’єкти "Ісламської держави", але й завдає шкоду опозиції  президента Сирії Башара аль-Асада (яку підтримує Вашингтон), та й мирних мешканців, що опиняються у наближеній до об’єктів зоні.  

 На перший погляд дії Кремля у Сирії є абсурдними та вкрай ризикованими – найперше з огляду на високу ймовірність перенесення активної фази терористичного протистояння на територію Росії. Але розрахунки Кремля – грати на підвищення ставок з метою вирішення одразу низки питань.   

Перше – посилити власну переговорну позицію щодо Заходу і стати на один рівень з США. Примусити визнати хазяїна Кремля як лідера світового рівня. У найкращому випадку – привести ситуацію до нового розподілу світового порядку, як під час Ялтинської конференції.

Друге – продемонструвати Європі і світові, та й Україні у тому числі, здатність до ведення безконтактної війни. А, отже, пропонувати Заходу вибір – співробітництво з урахуванням інтересів РФ чи поглиблення конфронтації. До останнього Кремль демонструє готовність на тлі дуже помітних коливань Заходу. Момент обрано вдалий. В США змінюються пріоритети, та ще й у 2016 році передвиборча кампанія. Президент Обама, який вже отримав Нобелівську премію, хотів би уникнути суттєвих проблем взагалі. ФРН зацікавлена відновити колишні відносини з Росією, посилити свої позиції першого гравця в Європі за умов незручних і скоріш за все не результативних для Олланда виборів у Франції в 2017 році. Дуже показовою стала відверта незацікавленість американського президента до проведення у Нью-Йорку зустрічі з "нормандцями" у трикутнику Меркель-Олланд-Порошенко.

Звісно, третім, не менш важливим фактором присутності РФ у районі Близького Сходу є необхідність збереження важелів впливу на нафтовий ринок. На тлі падіння цін на нафту цей пункт може стояти й вище вже означених.

Врешті-решт четвертим завданням є перенесення центру уваги від України – при чому на умовах вимушеного погодження Заходу до спільного з Росією розв’язання важливих питань міжнародних відносинах. Захід послаблений не тільки підготовкою до виборів у США і Франції та відсутністю консенсусу (якщо не сказати, прихованим суперництвом між США і лідерами у  Європі). Але й справжньою глобалізації проблеми біженців, яка ближче українсько-російського протистояння. Та яку Путін натякає розв’язати пришвидшенням стабілізації ситуації у Сирії.

Власне кажучи, й сама промова Путіна на Генасамблеї ООН та його зустріч з президентом США вже свідчать, що Захід дозволив Путіну повернувся на світову арену і черговий раз провалив ідею ізоляції кремлівської верхівки. Тобто ще раз продемонстрував свою слабкість. Хоч формально формат зустрічі з Путіним був не таким, якби хотілося кремлівському авантюристу, а обміну «сирійського питання» на «українське» не відбулося.

Але в цілому сирійський фарс, який є найбільш ризикованою частиною стратегії Путіна, поки що вдається. Для України тут виникають нові ризики. Передусім вони позначаються підвищеною мотивацією Меркель і Олланда принести Україну у жертву через «замороження» конфлікту в Донбасі та надання Кремлю преференцій у нав’язуванні свого бачення організації майбутнього життя регіону – шляхом формування в середині України російського конклаву. Симптоматичними стали спроби цинічного проштовхування антиукраїнського «плану Мореля» (що передбачає проведення виборів на окупованих територіях за українськими законами, але під контролем бойовиків, амністію для них та надання особливого статусу) та заклик міністра економіки Німеччини Зігмара Габріеля  скасувати антиросійські санкції.

Фахівці з міжнародної політики справедливо припускають можливість розвитку ситуації навколо Донбасу у такий спосіб, коли Захід не визнаватиме і формально засуджуватиме окупацію частини території на сході України та анексію Криму, але водночас практично нічого не буде робити. Це сумні передбачення, але частина цих результатів є наслідками дій та рішень української влади, рейтинг якої суттєво знижується не тільки в середині країни, а й серед західних прихильників, які мають стосунок до прийняття рішень. Відверто кажучи, з’явилося чимало передумов для нової "Мюнхенської угоди".

Звісно, є й події, які здаються безперечними успіхами. Припинення вогню та сумної статистики загибелі українських вояків. Є рішення про відведення озброєнь калібром до 100 мм та жваве обговорення виведення російських військ з території Донбасу. Президент Порошенко встиг навіть позначити, що наступним кроком стане "очищення від окупантів" Криму. Але не потрібно бути провидцем, щоб побачити гру Путіна. Сьогодні просто інтереси щодо зменшення напруження на сході України на певний час співпали, тому Кремль готовий до консервації війни. А не до припинення, - про це свідчать і будівництво військової бази біля українського  кордону, і тиск на Мінськ з метою отримання легітимного дозволу на створення у Біларусі свого опорного пункту. Не має сумніву, Путін, як справжній гангстер, намагатиметься «віджати» Україну у Заходу. Тому ейфорія передчасна.

Що робити Києву? Як і раніше, усе майбутнє залежатиме від нас, українців. Не допустити фейкових виборів, незалежно від обіцянок Кремля. Підключати громадянське суспільство там, де слабкі державні інституції не здатні йти на рішучі дії (як блокада Криму). А головне, провести реальні реформи замість імітації, створити  потужну професійну армію та дієві несилові механізми боротьби із зовнішнім агресором.

І завжди пам’ятати: щоб бути справжнім гравцем на світовій арені, Україні потрібно передусім стати сильною.