П’ять років арабським майданам: чого вони нас навчили

Ланцюжок арабських революцій почався у Тунісі. І, як інколи помилково пишуть, це єдина країна, де "не почався хаос". Насправді, були й інші позитивні приклади, про які читайте трохи нижче.

Туніс – повстання, прикрашене "нобелівкою"

Так само, як стартовою точкою Першої світової війни умовно вважають постріл Гаврили Принципа в ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружину, стартовою точкою арабських революцій називають самоспалення молодика Мохаммеда Буазізі в місті Сіді-Бузід.

Молодий хлопець вчинив публічне самогубство перед будівлею місцевої адміністрації на знак протесту проти свавілля чиновників, які заборонили йому торгувати фруктами з візка і фактично лишили без заробітку. Історія стала тією жаринкою, від якої запалала вся країна. Приблизно так само в 2013 році побиття "Беркутом" студентів на київському Євромайдані запалило Революцію гідності.

Однією з головних рушійних сил арабських протестів стала проблема безробіття, помножена на корумпованість влади, яку уособлював багаторічний авторитарний лідер. В Тунісі то був Зін аль-Абідін Бен Алі (24 роки правління), в Єгипті – Хосні Мубарак (30 років), в Лівії – Муаммар Каддафі (42 роки) і так далі.

Результатом туніської "жасминової революції" стала втеча президента. Бен Алі живе у вигнанні в місті Джедда, що у Саудівській Аравії. У Тунісі екс-президент і його дружина заочно засуджені до кількох тюремних строків за вбивство демонстрантів, крадіжку і незаконне заволодіння майном.

На відміну від Януковича, Бен Алі після отримання притулку зберігає медійне мовчання і спілкування з журналістами проводить лише заочно через ліванського адвоката. Його дружина Лейла більш активна: у червні 2012 року вона видала у Франції книгу "Моя правда", де розповіла власну версію революційних подій.

За п'ять років Туніс пройшов важкі випробування. До влади прийшли відносно помірковані ісламісти, а в 2013 році сталося кілька політичних вбивств їхніх опонентів з демократичного табору. Це спровокувало нові протести. Шляхом довгих перемовин, які ініціювали профспілки, правозахисники, асоціація юристів та представники бізнесу, вдалось загасити пристрасті, змусити політичні сили домовитись, провести конституційні зміни та демократичні вибори в парламент 2014 року. Зусилля модераторів переговорів – так званого "туніського квартету" – минулого року відзначили Нобелівською премією миру.

"Ніхто не напише революційну баладу, яка б романтизувала участь асоціації юристів у низці зустрічей. Але без юристів, профспілок, громадських організацій, які бажали виконувати нудну роботу громадського суспільства, невідомо, чи була б туніська історія тією історією успіху, якою ми її вважаємо сьогодні", - підсумувала історію "жасминової революції" у виданні Vox колишня юристка з прав людини Аманда Тауб.

Пост-революційний Туніс має мінімум дві серйозні проблеми.

Перша – це тероризм. У 2015 році в країні сталося два кривавих напади на закордонних туристів, скоєних прихильниками "Ісламської держави". У березні бойовики вбили 22 людини в музеї Бардо, а в червні – 38 на пляжі готелів курортного міста Сус. Подібних зухвалих терактів Туніс не знав багато років.

Друга – невирішені економічні проблеми, через які країна досі має багато бідної бунтівної молоді. У січні цього року країною прокотилась чергова хвиля протестів проти безробіття.

Від того, чи вдасться владі вирішити ці дві нагальні проблеми, залежить, чи перетвориться країна на прогресивну державу, чи скотиться в руїну.

Єгипет – революція по колу

Каїрська площа Тахрір стала символом Арабської весни. Українцям подобалось проводити паралелі з власними подіями, особливо зважаючи на те, що арабською "площа" звучить як "майдан".

Президент Мубарак довго боровся за владу, кидаючи на протестувальників поліцію та єгипетський варіант "тітушок" на верблюдах, озброєних дубцями. Армія тримала нейтралітет, і це стало для Мубарака фатальним – він не витримав тиску, зрікся влади, а згодом опинився за гратами разом з двома синами. Зважаючи на стан здоров'я Мубарака, якому зараз уже 87 років, його між засіданнями суду тримають під охороною в палаті військової лікарні.

Більше року пішло на те, щоб провести вибори президента й парламенту. Лідером країни став один з очільників руху "Брати мусульмани" Мохаммед Мурсі, та протримався він при владі всього лише рік. Президент запровадив політику "повзучої ісламізації", намагаючись відтіснити від влади військових та представників інших груп колишніх революціонерів. На фоні нездатності вирішувати економічні проблеми країни, головною з яких, як і в сусідньому Тунісі, є безробіття та бідність, почалась нова хвиля протестів.

"Брати мусульмани" були гарною опозицією, та керувати країною виявились нездатні. Коли протистояння між їхніми прихильниками та опонентами зайшло в глухий кут, владу захопив генерал Абдель Фаттах аль-Сісі.

Мурсі заарештували, протести його прихильників задавили силою. Під час розгону наметового табору в Каїрі загинуло не менше 1400 протестувальників, "Братів мусульман" та їхніх симпатиків жорстко переслідують досьогодні. Більшість їхніх лідерів потрапила в тюрму, загалом же кількість заарештованих сягнула 16 тисяч. З них кілька сотень отримали смертні вироки.

Єгипетська революція зробила повне коло: скинувши одного авторитарного лідера, привела до влади його більш молодого двійника. Символічно, що за часів президентства аль-Сісі з Мубарака та його синів зняли майже всі звинувачення. Натомість активісти, які критикують президента, зараз або за гратами, або залишили країну, констатує автор двох документальних фільмів про єгипетську революцію Чарльз Сеннотт.

І Мубарак, і аль-Сісі – вихідці з середовища військових офіцерів. Армія в Єгипті багато десятків років існувала як "держава в державі". Генералам належить велика частина бізнесу, земель і промисловості країни.

Але "сильна рука" – далеко не все, що потрібно для успішного розвитку. Щоб прогодувати мільйони голодних ротів, країні потрібні дуже потужні темпи економічного зростання. Відбувається ж протилежне. Через теракти значно зменшився потік туристів, інші джерела доходів (Суецький канал, нафтовидобування, сільське господарство тощо) не перекривають дефіцит бюджету.

Майбутнє країни прямо залежить від здатності аль-Сісі забезпечити потенційних революціонерів стабільною роботою.

Лівія – ганебна смерть диктатора

Покійний Муаммар Каддафі намагався втопити революцію в крові, але в результаті загинув сам. Хоча події в Лівії точніше називати повстанням проти лідера джамахірії. Світова громадськість не захотіла його підтримати, коли в Бенгазі в лютому виник альтернативний центр влади, а найбільш войовнича її частина ще й допомогла знищити.

Це не дивно, зважаючи, що Каддафі мав на той час репутацію міжнародного терориста. Його люди у 1988 році підірвали літак над шотландським містом Локкербі бомбою, закладеною на борту. До речі, після збитого над Донецькою областю малайзійського "Боїнга" таку ж саму репутацію в світі має Путін.

Громадянська війна в Лівії тривала вісім місяців. На землі бої вели різнокаліберні групи повстанців, а з повітря армію Каддафі трощила коаліція країн, якою керували британці та французи. США хоча й брали участь у встановленні безпольотної зони над Лівією, не хотіли виконувати роль лідера.

Лівійські повстанці проти Каддафі. Фото: Reuters

Каддафі вбили 20 жовтня 2011 року на околиці міста Сірт, яке до останнього зберігало йому вірність. Офіційно причиною смерті вважається випадковий постріл в голову. Та оскільки результати аутопсії не оприлюднювались, цілком ймовірно, що його розстріляли, закололи або просто забили до смерті.

Однак лівійцям після перемоги над диктатором не вдалось повернутися до нормального мирного життя. Каддафі примудрявся тримати поділену між племенами й кланами країну вкупі під єдиним центром управління. Зараз таких центрів не менше п'яти, кожен з яких контролює свою частку території та намагається відкусити шматочок у сусіда.

Найгірше те, що один з цих регіонів (міста Сірт, Дерна і деякі інші) контролюються радикальними ісламістами, які називають себе частиною "Ісламської держави". На весь світ вони про себе заявили тим, що показово на відео стратили кілька десятків християн-коптів з сусіднього Єгипту. Також Лівія стала транзитним хабом для нелегальних мігрантів на їхньому шляху з Північної Африки по Середземному морю в Італію.

Сирія – сплюндрована земля

Найгірша доля з-поміж усіх країн, які зачепила "арабська весна", спіткала Сирію. Якщо, звичайно, не брати до уваги Ємен, але там революція 2011 року була лише одним з багатьох епізодів регулярних збройних протистоянь між тамтешніми племенами, які ще й постійно роздмухували зовнішні гравці.

Революція в Сирії швидко перетворилась на громадянську війну, яка триває досі та невідомо, коли закінчиться. Сотні тисяч громадян стали біженцями, велику частину країни перетворили на свій "халіфат" відморожені садисти, які назвались "Ісламською державою" та тероризують весь світ.

Асад за прикладом Каддафі почав нищити повстанців танками й літаками, але, на відміну від Лівії, світова спільнота на допомогу не поспішала. Окрім інших чинників, великі зусилля для того, щоб над Сирією не створили безпольотну зону, доклала Росія.

Кремль врятував Асада і в 2013 році, коли сталася жахлива трагедія в Гуті. Хімічна атака на передмістя сирійської столиці призвела до загибелі великої кількості мирних жителів (за деякими оцінками – до 1700 людей). США та їхні союзники, переконані, що це справа рук Асада, націлились на його військові бази ракетами, але не поспішали натискати кнопку "пуск".

Росія несамовито доводила, що це опозиція сама себе отруїла заріном, аби спонукати американців до рішучих дій. Оскільки довіри не було до всіх сторін сирійської війни, американці, а за ними й інші країни погодились, що ідея росіян обмежитись трансляцією серіалу про роззброєння сирійських хімічних арсеналів – гарна ідея. Це було до окупації Криму та війни на Донбасі, коли Росія ще не перетворилась на країну нон-грата.

Та сьогодні, коли обвішана санкціями Росія намагається знову рятувати Башара Асада, її геополітичні претензії всерйоз ніхто не розглядає. Головне питання, яке тривожить світ, – пошук сил, яким можна довірити кермування в Сирії після того, як Асад буде усунутий від влади. Проблема ця дуже важка, але думку Росії з цього приводу слухатимуть в останню чергу.

Йорданія – казка про мудрого короля

Коли згадують про жахіття, які Арабська весна спричинила в Лівії, Ємені та Сирії, забувають кілька країн, де революційні протести призвели до позитивних змін. Гарний приклад – це Йорданія, де правив і досі править король Абдалла II.

У 2011 році країна мала той же набір, що й інші сусіди для початку революції – порожні гаманці, помножені на затикання рота невдоволеним. Натхненні виступами в Тунісі та Єгипті незадоволені станом речей йорданці вийшли на вулиці, вимагаючи зменшення податків та цін, усунення хабарників та крадіїв від влади, змін до конституції.

І як не дивно, випускник британського коледжу та військовий пілот Абдалла II дослухався до народу та обмежив свої владні повноваження. Кілька разів він звільняв прем’єрів, коли ті не справлялись зі своїми задачами. У 2012 році розпустив парламент і оголосив перевибори, які відбулися за більш демократичним законом у 2013 році. Крім того, депутати отримали право обирати голову уряду.

Були знижені ціни на бензин та низку базових продуктів харчування, зокрема цукор і рис. Крім того, людям дали більше свобод. Наприклад, Абдалла II скасував правило, за яким для проведення демонстрації потрібен був дозвіл губернатора.

Марокко та Йорданія стали успішними моделями Арабської весни, переконував свого часу в статті для газети арабської діаспори "Аль-Хайят" журналіст Джамал Хашоггі:

"Вони не стали вдаватися до сили, утисків збільшення безпеки та затримань. Натомість вони трансформували протест та злість Арабської весни в позитивну енергію та примирення між урядом та народом".

Історія арабських революцій не завершена. Але вже маємо приклади того, як дуже по-різному можна скористатись потужною енергією народних протестів.