Андрій Курков: В Україні зараз читають більше українською, ніж російською

Я знаю, що відразу після Майдану ви розпочали нові проекти. Це не тільки проекти літературні, які тривають завжди у вашому житті, а й проекти пошуку нових літературних талантів в Україні. Такі собі «Пісня року» або «Шукаємо таланти», але ті таланти, про які взагалі ніхто не говорить.

Ну не зовсім так. Це проект насправді трошки складніший, і ми вже провели два таких проекти. Ідея була залучати молодих письменників з різних регіонів і місцевих з одного регіону, аби разом їздити по великих селах та маленьких містечках і провокувати й проводити дискусії не тільки на літературні теми, а й суспільні, політичні, соціальні… Перший у нас був такий проект у листопаді-грудні – «Бессарабські діалоги». Три поїздки було, 15 письменників різних. І одночасно проводили конкурс для молодих письменників цього регіону.

Це дуже цікаво, про що ви говорите. Бо мені здається, що у нас і книжок мало видається, і оця українська поличка у книжкових магазинах зазвичай дуже коротка, часом нагадує таке собі гетто… Зараз це змінюється, але письменників у нас справді так багато?

Письменників, насправді, у нас дуже мало. І саме тому книжки, які давно видані, вони ще досі продаються, бо нема чим заповнити ці полички, а люди хочуть українську літературу. Справді, зараз читають більше українською в Україні, ніж російською – це факт, це я знаю по собі, бо у мене, скажімо, роман «Українські гастролі Джіммі Гендрікса» українською продається краще, ніж російською, - на 30 відсотків краще. А це про щось говорить.

І в принципі одночасно, як я казав, ми проводимо конкурс молодих письменників цього регіону. Провели вже в Бессарабії і в Закарпатті, і відкрили нові імена, про які навіть там місцеві письменники не знали.

І де цікавіше? Чим відрізняються ці молоді люди? Ви знаєте, колись, я пам’ятаю, коли я в школі вчився, то в кожному класі було по кілька людей, які писали вірші, оповідання. Цей процес продовжується? Люди справді люблять літературу і люблять писати в усіх регіонах?

Я думаю, всюди люблять однаково. Але справа в тому, що ми поетів не допускали до цих конкурсів. У нас конкурс короткої прози – есей, нарис, новела, оповідання. І що мене здивувало – вперше в такому конкурсі взяли участь угорськомовні письменники Закарпаття. І перше місце отримала дівчина з Берегова, яка пише угорською – Тімеа Шрек, яка викладає угорською мовою у школі для дітей ромської національності, і тепер їй пропонують стипендію в Угорщині.

Вам робили переклад?

Так. Ми домовилися в Ужгородському університеті, і нам зробили дуже хороший переклад. І навіть заступник губернатора Закарпаття нам пообіцяв видати книжки переможців конкурсу. Якщо це вийде, то це буде подвійне свято і для мене, і для них, адже перша книжка в житті – це дуже багато вартує.

Тобто, ці молоді люди, з якими ви працювали в цих регіонах, вони раніше взагалі не видавалися?

Ну, наприклад, оця дівчина, що пише угорською мовою… Жодного тексту українською у неї не виходило, бо ніхто не хотів перекладати, ніхто не цікавився. Там у принципі що відбувається: є власний журнал угорськомовних українських літераторів, про який не знають навіть в Ужгороді. Це в Береговському і Виноградівському районах. І місцеві угорськомовні молоді письменники проводять літературні акції і їздять по селах угорськомовних, влаштовують літературні дискусії, вечори, зустрічі і варяться практично «у власному соку»…

А хто підтримує фінансово цей журнал?

Я думаю, угорська сторона і місцевий середній клас, малий та середній бізнес.

А от у Бессарабії чи Одесі, ви ж там теж проводили свої акції?

У Бессарабії ми їздили по болгарських селах, по гагаузьких селах, молдавських… У старовірів російських були…

І в усіх цих середовищах є письменники?

Не в усіх. А може й в усіх, але не скрізь казали, що є, може ще десь хтось ховається. Але для мене, скажімо, дуже цікаве ім’я зараз – це Віталій Сємьонов. Він з родини старовірів з Вілково. Переїхав вже хлопець до Одеси, працює в кафе – такий собі кулінар, шеф – і пише дуже цікаву прозу. Пише російською мовою, але це така якісна проза, що треба видавати її і пишатися, що у нас такі є автори.

А вас підтримувало Міністерство культури? Отже, ми все ж таки приділяємо увагу діяльності тих меншин, які існують?

Це правда. Наразі все почалося з однієї моєї розмови з паном Кириленком. І тоді він запропонував підтримку. І тепер цей конкурс вже проводився двічі коштом Міністерства культури і за участі громадської організації «Книжковий простір». Але, звісно, письменники, які беруть участь у цих заходах, жодних гонорарів не отримують – оплачується тільки поїздка, транспорт, готелі і перебування.

Потім видається альманах – за підсумками цих ваших поїздок?

Буде виданий. Я хотів на кожний окремо регіон видавати альманах-антологію, але не набирається текстів на одеський альманах – то буде такий собі діалог між Бессарабією і Закарпаттям. Вийде навіть цікавіше, тому що можна буде порівнювати – про що пишуть люди приблизно одного віку, які живуть у двох таких різних регіонах.

Це тим більше важливо, коли Україна підтримує культурне життя в цих регіонах попри всю складність ситуації і часом навіть провокації, які в цих регіонах відбуваються.

Ну, ми мали провокації і на дискусіях – і в Ізмаїлі, і в Берегово…

Як це відбувалося?

Ну, в Ізмаїлі нас місцевий найвідоміший поет, вже похилого віку, звинуватив у тому, що нас відправила адміністрація президента Порошенка агітувати за Майдан. Хоча ми про це навіть не говорили – ми говорили на більш абстрактні теми.

Наприклад, у нас одна з тем дискусії була «Історичний міф – історична правда». Друга тема була «Писати під час кризи та воєнного конфлікту» - звичайно, це вже ближче до політики…

А в Берегово нас зустріли дві групи жінок: одні кричали «Що там ваша влада в Києві робить!», а другі кричали «Заберіть від нас переселенців, бо вони наглі, вони без черги лізуть» і так далі… І потім ми дізналися, що серед публіки були біженці справжні з Донецька,  яким було дуже неприємно. І вони потім до нас підійшли і розповідали, яка там ситуація.

Що там справді є зареєстрованих 134 біженця, але є купа людей, які переїхали з Донбасу з грошима, які не реєструються, бо їм це не потрібно, і які купують там нерухомість і починають себе почувати там хазяями, а це не подобається місцевим жителям і так далі… Тобто ми практично стали приводом, щоб усе це вибухнуло. Але цікаво… Ми дали виговоритися оцим двом групам, а потім продовжили дискусію, і закінчилося все мирно.

Тобто, цей процес як можна назвати? Літературно-політичний? Літературно-суспільний?

Це суспільний процес. І справа в тому, що в суспільному процесі найактивнішу роль можуть грати інтелектуали-гуманітарії. Не обов’язково письменники. Можуть бути там і архітектори, і хто завгодно.

Тобто ви шукаєте оцих місцевих гуманітаріїв, які ближчі до літератури?

Ну так, але на зустрічі приходить практично вся місцева еліта – від управлінців до вчителів – і молодь.

Погляди на те, що відбувається в країні, в Києві, або в загальнонаціональних ЗМІ відрізняються від того, що ви бачили в регіонах?

Я думаю, відрізняються, сильно.

Ми відчуваємо, чим живе країна? Принаймні інтелектуальне середовище країни, але не в Києві, а в регіонах?

У Києві цього ніхто не розуміє. Насправді кожен регіон живе своїм. І є регіони, особливо оці, що на кордонах, які особливо не слідкують за новинами з Києва. Тобто вони живуть власними новинами і власними проблемами. Інколи вони включають новини, які передає Київ, і бачать, що проблем їхнього регіону в цих новинах немає… І вони знову переключаються на місцеві канали.

Це для країни нормально, так відбувається всюди, чи це трошки аномальна ситуація для країни, що будується?

Я думаю, що це аномальна ситуація. Тому що, в принципі, головне – це створити національний інформаційно-культурний простір. За 25 років цього не сталося. Ніколи український культурно-інформаційний простір не накривав усю територію країни. Він тільки доходив там до Харківської області, до Дніпропетровська, Херсон трохи…

В Одесі практично української культури не було. Ми приїхали в село, яке має дві назви – Суворове і Шикирлікитай. П’ять тисяч людей, болгарське село. Після дискусії до нас підійшла пані і сказала, що «ви перші чужі, не місцеві, хто приїхали до нас поговорити взагалі про країну, про майбутнє, про те, що відбувається».

Це цікаво. Тим більше, якщо зважити на те, що за статистикою більшість українців взагалі ніколи не виїздили за межі свого населеного пункту, такі поїздки київської еліти були б надзвичайно важливими.

Ну ми ж не тільки кияни їздили. Їздили зі Львова письменники – Богдан Коломійчук, Галина Крук, Галина Вдовиченко. Їздив Валентин Терлецький з Запоріжжя. Євген Положій з Сум їздив до Закарпаття. Тобто ми так от перемішуємо і хочемо, щоб оця мережа ставала ще багатша. Тобто, якщо вдасться провести третій такий проект з поїздками…

Я називаю це «Діалоги». Були «Бессарабські діалоги», «Закарпатські діалоги»… Наступний я б узяв регіон Буковини, а потім поїхав би на Полісся, на Слобожанщину, на Сумщину. І потім об’єднувати на майстер-класах молодих письменників усіх переможців і фіналістів конкурсів регіональних літератур.

І проводити їх у різних регіонах – щоб люди активні, які пишуть і думають, щоб вони краще знайомилися зі своїми колегами з різних регіонів, краще розуміли різницю між регіонами і мали б бажання про це писати, говорити, далі спілкуватися.

Ми з вами говорили про угорськомовних, російськомовних письменників, а як щодо україномовних? Цікавих і справді талановитих, яких не знають у Києві, ви знайшли?

Їх більшість насправді. І в Закарпатті мене вразила якість текстів, тобто я в принципі був заскочений, як то кажуть. Там є Валерія Зенинець… ну студенти, в основному студенти, але є і люди, які просто десь там живуть, працюють… є такий Юрій Марина, який теж став фіналістом… я не знаю скільки йому років… пише на такій румунсько-українській… бо він румун і живе в румунському селі Солотвине.

А третє місце там поділили… Тарас Ващук – ну це просто геніальний хлопець, ще 35 років йому немає. Він зараз заробітчанин у Об’єднаних Арабських Еміратах, і я дивуюся, чому в нього досі нема книжки. Він мені потім ще прислав свої оповідання – ну це геніальна проза. Валерія Зенинець, я вже казав – це така яскрава закарпатська проза, з закарпатським, я б сказав, лексичним, граматичним ароматом…

Колись, я пам’ятаю, був Кабінет молодого автора у Спілці письменників і видавався альманах «Вітрила», який друкував твори молодих авторів. І який, до речі, як колись говорили, лав путівку в життя багатьом письменникам…

Я теж там видавався.

А от зараз, крім цього проекту, який ви ведете, є щось в Україні по системній підтримці і пошуку молодих авторів з різних регіонів? Так, як це було за радянських часів?

На державному рівні немає, але на приватному рівні є конкурси. Конкурс «Смолоскип», ще кілька конкурсів. Але вони в принципі направлені тільки на україномовних авторів молодих. Тобто нацменшини і російськомовні – вони виключені з цих конкурсів.

Ну, наразі це конкурси приватних видавництв, як я розумію.

Так, і ці конкурси можуть дати книжку, але вони не дають майстер-класів, вони не дають досвіду публічної діяльності.

Ну, тому що у Спілці письменників проводилися діалоги, в Кабінеті молодого автора цим займався Микола Сом, був такий поет. Було багато інших людей, які цим займалися.

Так, я теж ходив до Сома. А ще були літературні семінари в Ірпені… Я чув, що нещодавно теж там проводили якийсь семінар, але це якось непублічно проводилося. Хтось мені сказав, що був семінар для молоді, але як вони відбирають, я не знаю. Та в будь-якому разі: чим більше – тим краще.

Є літературна школа у нас, яку веде такий, я б сказав, дуже активний літературний менеджер Дмитро Стретович. І зараз вона теж з 14 червня по 14 липня буде проходити в Києві, в Харкові, здається, і ще десь. Це лекції і майстер-класи для тих, хто може заплатити трошки грошей, щоб прийти і послухати письменників, задати запитання…

Бачите, в радянській системі, щоб стати письменником, можна було і десь вчитися. Бо був Літературний інститут у Москві, була певна кар’єра автора, який міг спочатку дописувати в якісь альманахи чи журнали літературні, потім міг подавати документи і поступати в Літературний інститут, або на курси… В Україні, до речі, всього цього не було…

Ну, мені здається, що літературну творчість викладають вже в кількох університетах. Я не знаю, може це необов’язковий предмет, але вчать якимось там азам. Але, звичайно, письменників спеціально ніхто не готує. Журналістів, звісно, готують.

Ну, факультети журналістики і за радянських часів були школою для дуже багатьох видатних українських письменників – чи то Бориса Олійника, чи то Загребельного, Василя Симоненка, багатьох інших письменників, які вчилися на факультетах журналістики.

Цікаво, якщо говорити про літературний процес після Майдану, українська література виходить з оцієї ситуації, якої ми торкалися раніше, що вона була в такій собі ситуації гетто? Чи відчувається збільшення інтересу до української літератури і зменшення – до літератури, виданої в Росії?

Так, і я думаю, це процес більш-менш природний. Але головне, що сталося, – змінилася якість і змінилася тематика сучасної української літератури. Насамперед, з’явилася воєнна тематика – батальна проза і батальна поезія. І я думаю, що це вже залишиться в Україні.

Оскільки одночасно з цим процесом конфлікту на Донбасі і російської агресії та окупації Криму – це все, що сталося, воно відсунуло ще далі вглиб історії Другу світові війну. У нас же був величезний шар і української радянської літератури, і російської про ту війну – тепер це все вже такий собі архів, до якого наразі ніхто не хоче лізти.

Але з’явилася нова література – от і Євген Положій з його романом «Іловайськ», і американський журналіст російського походження Сергій Лойко з «Аеропортом», і багато інших текстів. І тепер буде певне відфільтровування – найкраще залишиться. І до цих книг саме з’явився величезний інтерес в Україні, набагато більший, ніж до якоїсь російської, виданої в Росії прози.

Чи можемо ми сказати, що ця війна і остання революція допомагають реальному становленню української літератури як справді самостійного процесу, не як чогось маленького біля великого російського літературного процесу, а самостійного і повноцінного європейського процесу?

Я, чесно кажучи, ніколи не сприймав український літературний процес як маленький біля великого російського. Тому що українська і російська літератури розділилися в 91-му році і одразу. Тобто, що сталося?

Українська зникла, а потім одразу народилася заново в 97-му–98-му році, коли з’явилося покоління молодих дівчат – Ірена Карпа, Світлана Поваляєва, Ірина Старостіна і «прімкнувший к нім» Любко Дереш.

А російська література… Вона собі просто плавно перейшла від літератури перебудови – той самий Кабаков, Пєтрушевская, Людмила Уліцкая, інші – вони перейшли і стали класиками сучасної російської літератури. Тобто там завжди література обслуговувала систему, патріотизм, мала суспільне значення.

Ну щодо Уліцкої, то у неї, все ж таки, дещо іншого типу література…

Іншого, але я не змішую цю групу з отим основним напрямком. А тут у нас українська література була дещо анархічна, тому що держава не займалася культурою, не розуміла в чому цінність національної літератури сучасної.

І от тільки-но зараз сама література почала брати на себе зобов’язання перед суспільством – розказувати, що відбувається в суспільстві, пробувати показати, що може бути, і нарешті, на 25-му році незалежності, торкатися соціальних і політичних тем. Раніше цього майже не було.

Ваші «Діалоги», якщо вони продовжуватимуться, – може варто їх якимось чином перенести до Києва, зробити якісь телевізійні версії цього? Ви бачите для себе тих людей, яких варто було б показувати українцям? Тому що на наших політичних ток-шоу, на наших каналах завжди одне й те саме обмежене коло людей, які зазвичай говорять одні й ті самі речі. Вони вже актори, вони вже відомі.

Звичайно. І не тільки серед тих, хто братиме участь з боку письменників, а й серед тих, хто приходить до аудиторії. Бо одну зустріч в місті Виноградів Закарпатської області місцеві активісти записали на відео і десь вона є на YouTube. І там практично ми зі сцени говорили хвилин 40-50, а потім люди в залі вставали і говорили, і там десь більше години вони свої монологи вели – про те, як вони бачать сучасні українські проблеми, те, що відбувається, майбутнє… Там були такі цікаві виступи, що цих людей теж варто запрошувати до участі в дискусіях на національному рівні.

Дякую. Хочу вам подякувати за цю розмову. Будемо слідкувати за вашим проектом, справді унікальним і надзвичайно цікавим.