"Фільм жахів, тільки наяву": оборонець Маріуполя Пчела розповів про бої за місто і полон

Нині воїн хоче врятувати ногу, яка через невчасну операцію стала коротшою на 6 сантиметрів. Але найбільше його побажання, чи радше вимога – не забувати ні на хвилину про побратимів, яких вивели у полон, скалічили у бараку Оленівки і не повертають назад в Україну.

Про бойові виїзди у тил противника, життя на "Азовсталі", та як змінилась війна за ці роки Олександр розповів для Еспресо.

"Росіяни погані, безбожні, але не дурні"

У цивільному житті Сашко навчався на психолога, а працював у сфері торгівлі. Але спокійне життя спокою йому не давало. У віці 25 років вирішив, що повинен віддати борг державі і піти служити. Добровольцем долучився до війська у 2020 році. Для служби обрав полк "Азов", який порадив йому батько. Каже, саме такою, як там, і уявляв собі армію. 

"Зі своїм вибором я навіть трішки забарився. Пішов в армію, щоб довести собі, що я на це здатен. Звісно, мама не хотіла, щоб синочок йшов на війну, але потім прийняла мій вибір", – пригадує Олександр.

Ще підлітком розумів, що Росія ніколи не відмовиться від України, як від об'єкту свого впливу, а тому усвідомлював, що буде війна. Просто, зізнається, не уявляв, що вона настільки майстерно обіграна. 

Для нього у 2014-му початок війни був доволі неочікуваним.

"Тепер уже, маючи військовий досвід, бачу, що все було влаштовано й продумано дуже грамотно – через розвідку, ДРГ, малі групи і все решта. Якщо зважати навіть ту роботу Гіркіна, яку він проробив, це – вищий пілотаж, можна сказати. Іронічно, як казав Гіркін, що все могло закінчитись на блокпості, де їх зупинила міліція, коли вони їхали в машині "Нової пошти" під прикриттям. Дали міліціонеру 500 грн і поїхали далі. Вже готувались вбивати міліціонера і довелося б починати все не у Слов'янську, а у передмісті. Відтак було б набагато важче отримати контроль над цим містом. І от власне у цьому іронія, що за 500 гривень ми отримали велику загрозу втрати Донбаського регіону. Це для мене було шоком", – каже Пчела.

Під час подій, коли росіяни без війни забрали Крим, хлопець пішов проситись у Нацгвардію. Його записали і сказали, що кинули в резерв. 

"Лиш тепер розумію, що мене певне психологи зрізали. А я, дурний, повірив. Це такий наркоз для совісті". 

Друга спроба стати військовослужбовцем стала успішною. Як наслідок, повномасштабне вторгнення зустрів підготований і у бойовому настрої.

"У лютому 2022 року наш підрозділ готувався і фактично був у повній бойовій готовності. Росія тоді проводила наймасштабніші навчання на кордоні з Україною, паралельно уся розвідка світу казала, що буде напад. Особисто я не вірив, що ми втримаємось. Пригадуєте, там ходила слава про другу армію світу і все таке. Ми розуміли, що в нас є артилерія, міномети, танки, але в них авіація, ракети. Спершу здавалось, що це гра в одні ворота, якщо вони будуть використовувати весь свій потенціал. Але, як бачимо, вийшло трішки інакше", – згадує воїн.

Якщо росіяни зробили б все по книжці, Олександр припускає, що їм було б набагато складніше. Але окупанти чекали на схвальну реакцію народу, тому якоїсь тактики особливо не дотримувалися.

"Росіяни погані, безбожні, але не дурні. Ця країна всю історію десь воює. В них постійний бойовий досвід, постійно оновлюються бойові методички, а тут вони хотіли захопити цілу державу молодецьким наскоком", – розповідає він.

"Кожен наш бій за Маріуполь був майже епічний"

У Маріуполі, за словами військового, був коефіцієнт втрат один на шістьох або й один на десятьох ворогів. На початку Маріупольської битви, поки були артснаряди, артилерія, міномети, танки, росіяни навіть не могли підійти до міста. І поки був саме такий коефіцієнт, у росіян була паніка. 

"20 тис. військ стягнули під Маріуполь, а до 10 тис. їх лягло. Це великі втрати. Загалом кожен наш бій був епічний. Я свій справжній бій пережив під час рейду в тил ворога. Ми мали чотири "броні" та завдання – прорватися в приватний сектор Маріуполя, де росіяни облаштували командний пункт і склад боєприпасів. У них там стояли танки, БТРи. Це була їхня тилова база, місце відпочинку та передислокації.

О шостій ранку ми прорвалися просто в цей сектор. Летять чотири "броні" повністю забиті десантом і всередині, і ззовні, у всі боки стріляємо, у кожен будинок, у кожне вікно, тому що там повсюди були росіяни. Тобто ми заїхали в повне оточення і за кілька хвилин знищили повністю все – весь особовий склад, який там був, а потім ще наш БТР знищив російський танк.

Я посеред бою відкриваю двері БТР-а, а переді мною – російський танкіст. Не думаючи, просто стріляю, поки він не впаде. Пізніше дізнався, що в нього одночасно стріляли ще з десяток бійців.

Група розвідки чи снайперів убила команду спостережного пункту. Наші брали по 20 гранат на себе й закидували ворога. Це була справжня м'ясорубка. Ну, словом, ми всіх убили і втекли звідти. Оце був для мене перший і такий жорстокий бій з ворогом на відстані 10 метрів. Але в той момент я нічого не відчував – просто працював, як за програмою", – пригадує ті страшні дні військовий.

Каже, ворог у цей час виглядав, як ходячі мішені. А він зрозумів, що сталося, тільки коли вже сіли в машини й відступили. Шок прийшов пізніше разом з усвідомленням – наскільки все було на грані смерті.

Поранення на найкращій роботі у світі

Після чергових ворожих штурмів Олександр зазнав важкого поранення у стегно. Переконаний, що за усіма алгоритмами мав лежати у тому підвалі і стікати кров'ю, поки не з'явиться можливість, щоб до нього пробились бойові медики. Але побратими ризикували своїм життям, аби його вивезти навіть під обстрілами.

"Щоб мене евакуювати, купа людей ризикувала своїм життям. Мої побратими, які там були сказали: "Ні, ми тебе витягнемо. І вони ризикували собою. Вони зробили все, щоб мене евакуювати з тої зони. Навіть, коли я казав: "Пацани, це голяк, я тут маю загинути", а вони не здавались. От в такі моменти залишається надія, віра у людей. Тому це – найкраща робота в світі. В цивільному житті все не так. В цивільному було правило джунглів".

Після поранення Пчела став повністю лежачим. Куля рознесла стегнову кістку на дрібні уламки. Він не міг ворушитись, бо гострі кінці кісточок різали всередині нерви, а страшенний біль паралізував усе тіло. Запаси їжі і медикаментів закінчувались, а щоб втамувати спрагу пили воду злиту з батарей.

"Після евакуації на Азовсталь у бункер з пораненими, просто лежав, як лялечка на спині. Стан був такий, що навіть на "утку" не міг вилізти. На початку ще більш-менш було, кухня працювала, а після якогось прильоту, почалася реально "смута". Багато людей, які опинилися в стані голоду, без цигарок, ліків, чистої води і здорових людей, які б допомагали пораненим. Пили воду, яку спустили з батарей і то не завжди була така розкіш. 

Коли в тебе все добре, тобі легко казати, що ти герой, ти там будеш до кінця. А коли вже страшний голод, люди втрачають людську оболонку, так би мовити, розумієте?", – розповідає Олександр.

Він каже, що у надскладних умовах, люди, буває, розчаровують один одного, а дехто втрачає людські якості.

"Мені у цьому пеклі допоміг вижити напевне Бог, бо залишив поряд людей, які допомагали. Наприклад, побратим, який мене побачив помираючим і зневодненим, пішов кип'ятити воду з батарей, аби я хоч трішки попив. Ходив випрошував антисептик. Нам давали стаканчик води і все – прожив. Ніна, анестезіолог, завдяки їй, мабуть, я й протягнув. Крапельницю мені ставили деякі медсестри, які до нас добігали. Перев'язки робили раз на тиждень. Але ліків не вистачало. Робили за пріоритетністю по типу – якщо зараз не зробиш, згниє. У мене нога не підгнивала, тому я обходився раз у тиждень. Вже коли вийшли у полон у травні, мене відправили у лікарню в Донецьку, нога почала гнити. Якби ще тиждень на Азовсталі пробув, то ногу би втратив", – розповідає військовий.

Зізнається, що йому у полоні пощастило, бо в лікарні потрапив на так званих "мобіків". А побратимам у колонії Оленівки попався спецназ російських внутрішніх військ, які люто ненавидять українців. Через важке поранення Сашка, якого умовно маркували як "червоного" (перебував у важкому стані – ред.), наприкінці червня 2022 року обміняли.

"Це через те, що мені не була надана вчасно допомога і не провели хірургічне втручання у мене неправильно зрослась кінцівка. По довжині не вистачало 6 см ноги, тому я досі лікуюсь і не міг продовжувати брати участь у бойових діях. Крім того, ще й виявили онкологічне захворювання. Як трохи відновився, почав займатись інструкторською діяльністю. Готував нових хлопців, передавав свій досвід та знання. А зараз витягую собі ногу апаратом АЗФ", – каже Олександр.

"Про наших полонених потрібно пам'ятати щодня, щохвилини"

Так само воїн хоче, аби цивілізований світ не забував про тих, хто у полоні ворога залишається і досі, а також про жертв Оленівки. Нині для нього це – пріоритет у його житті, бо він на власному досвіді знає, як це – бути пораненим у неволі.

"Вони там не просто сидять в полоні, а важко поранені – такі, як був я. А дехто навіть в гіршому стані і під страшними тортурами. Якщо три місяці без хірургічного втручання коштували мені трьох років лікування, то що буде з тими, хто пробув у полоні три роки? Вони вийдуть і їм доведеться лікуватися все життя. Це величезне навантаження на їхні сім’ї. Я бачив, що сталося з моєю мамою після мого полону. Вона виглядала, ніби сама була на межі життя і смерті", – пригадує Олександр.

Коли хлопці з Азовсталі йшли в полон, веде далі Пчела, вони вірили в свою країну, вірили у владу, у гарантії, а тому не повинні проходити через це пекло. 

"Там, у полоні, наші люди помирають у муках. І ми не маємо права закривати на це очі. Про це потрібно нагадувати щодня. Кожної хвилини. Білбордами, статтями, телевізійними сюжетами. Кожен громадянин, відкриваючи Instagram, має бачити новини про полонених. Так само не можна забувати про Бучу, Ірпінь, Маріуполь. Але людям цікавіше, що сказав Трамп, чи які вітаміни приймає Маск. Наша справжня перемога – це тріумф української нації над смертю. Ми переможемо тільки тоді, коли зможемо відродити нашу націю. Народжувати дітей. Виховувати їх так, щоб вони навіть не сумнівалися: у нас є тільки одна цінність – наша віра і наша нація", – наголошує захисник.

На фото Олександр (коричневій куртці) із побратимами: Олексієм Коваленком (Брокер), Олександром Дубровкіним (Зумер) Станіславом Ковшарем (Бард, автор селфі). Зумер загинув, тіла Брокера та Барда не знайшли

Тактика росіян не змінилася з часів Другої світової

Олександр каже, що наскільки могутнім не був би ворог, але й він – не всесильний.

"Військова машина Росії все ж таки має свою стелю. Зараз у них дуже великі втрати. Ще під час Другої світової війни німці розробляли методички щодо тактики ведення бойових дій проти кожної країни. Ці методички захопили американці у яких була збірка тактик їхніх ворогів, включаючи СРСР. На основі цього американці моделювали тактику Радянського Союзу у майбутній Третій світовій проти НАТО. Так-от там описувалася стратегія наступу, що складалася з трьох хвиль",– розповідає військовий.

Першою хвилею ставали союзні війська, що приймали на себе основний удар. Потім, наприклад, мобілізовані українці чи білоруси, які виснажували сили оборони противника, прокладаючи шлях для головних сил. А вже третя хвиля – елітні, найкраще укомплектовані російські війська, які заходили на ослаблені позиції ворога..

"Схожий підхід Росія використовує й сьогодні. Якщо перший масований наступ не вдається, вони кидають у бій "мобіків". Це, фактично, гарматне м’ясо, яке проходить швидку підготовку під керівництвом ветеранів бойових дій. Тактика залишається незмінною: мобілізовані військові атакують, виснажують оборону, а потім у бій вступають професійні контрактники та спецназ. Закінчилися мобіки – починається підняття грошової винагороди для нових рекрутів. Ця тенденція чітко простежується: що більше втрат, то вищі виплати за службу. Зараз, коли ресурс мобіків вичерпався, почали брати корейців. Це суто гарматне м'ясо, Росія жорстока і тактика дуже жорстока. Вони розуміють, що без професіоналів війну їм не виграти", – каже Пчела.

Військовий розповідає, що крім людей, противник втратив багато техніки. 

"Це пояснює, чому вони все частіше проводять штурми, використовуючи мотоцикли, квадроцикли, старі автомобілі ("буханки") або віслюків. Їм просто не вистачає якісного транспорту для перекидання десанту до позицій українців", – зазначає Олександр .

Але він наголошує, що варто пам'ятати, що Україна на початку 2022 року втратила дуже мотивованих і сильних людей – справжній кістяк нації. Багато з них загинули, хтось опинився в полоні, інші були важко поранені.

"Якщо від монстра відвернутися – він не зникне"

Воїн переконаний, що якщо хтось хоче чи навіть просто думає, аби здатись, то йому варто згадати, скільки горя принесла нам Росія. 

"Я собі завжди кажу: "Згадай Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Херсон. І якщо людина готова пробачити всім винним в тому, що сталося, розуміючи, що чиюсь дитину зґвалтували, чиюсь дружину порізали на шматки, то мене повертають до свідомості ці спогади.

Це не просто трагедія, це  – урок. Наочний приклад усьому світу, що буде, якщо люди будуть бездіяльними, якщо люди будуть відвертатися від загрози. Це як психологічна фішка у фільмах жахів, коли умовний монстр з'являється поряд з людиною, то вона від страху не повертається до нього. Природний механізм – мовляв, якщо ти його не бачиш, то його нема. Монстр, від якого люди відвертаються, тому що вони бояться визнати, що він існує.

Якщо я пробачу цих людей, якщо не зроблю висновків і не працюватиму над собою, щоб хоча б у майбутньому запобігти такому, я просто не зможу нормально жити. Бо це не просто події з кіно, це реальність. Це не трагедія – це справжній жах. Це фільм жахів наяву, який відбувся не десь в Африці чи на іншому кінці світу, а під Києвом. У центрі Європи. І це плювок в обличчя всьому цивілізованому світу", – підсумував Олександр.