Страх і ненависть в українському селі. Чому варто дивитись фільм "Припутні"

Особисто я вважаю, що комедія «Припутні» – один з найкращих фільмів незалежної України. Хоча б тому, що там дуже добре грають актори, а це, знаєте, рідкісне діло для вітчизняного кіно. Втім, одразу на початку мушу написати попередження для людей, яким стрічка не сподобається категорично. Це неодмінно трапиться, якщо ви:

1. Не любите суржик та лайку;

2. Вважаєте, що село – колиска української духовності;

3. Не хочете дивитися правді в очі і розуміти, які ми з вами монстри.

Є ще і третя група глядачів, яких «Припутні» вже встигли обурити. Як на мене, вони просто не зрозуміли концепції стрічки, у той час як автори не змогли чітко її пояснити. «Припутні» назвали «житєйською» комедією, але що це значить, хто його зна. Якби на плакатах написали щось на кшталт «трагікомедії», можливо, питань би виникло менше.

Режисер Аркадій Непиталюк вирішив показати долю стражденного українського народу трішки по-новому. Не у чистій драмі, а у драмі, загорнутій у комедію. По-перше, самі українці часто нарікають, що, мовляв, годі депресуху знімати. По-друге, такий спосіб реалістичніший та цікавіший.

Читайте також: 9 нових українських фільмів. Там є, що подивитись

Глядачам не говорять про щось просто в лоба, а показують буденні ситуації. Наче нормальні, наче справді смішні, але, якщо зазирнути глибше, то розумієш – нічого нормального і смішного у цьому немає. Власне, як і в житті. Тому різні звинувачення на кшталт «автор прославляє насильство над жінками» – то повна нісенітниця.  

Історія наступна: мати з донькою збираються у село Припутні до своєї баби Зіни. Вони проспали єдиний автобус і мусять їхати на таксі. Таксист – теж головний герой. Він – хамуватий, дикуватий та агресивний тіпочок у треніках. Його звати Юра і він закоханий у вчительку, про яку буде окрема мова.

Так ось, Юра привозить наших двох дівчат до бабці, і тут розгортається справжнє шоу, яке ви, можливо, і самі колись бачили наживо. Три покоління жінок, які роблять усе, аби іншим жилося гірко та важко. Мати калічить доньку, донька калічить онуку і така історія триває століттями.

«Що я це байстря привела у світ – то це ти все винувата», «Шо ти вопше про мене знаєш?», «Я це село з себе вимиваю-вимиваю, а воно все-одно кізяком смердить», – ось це і є типові фрази нашої сільської трагікомедії.

І усе це справді має дуже комічний вигляд. Саме цю особливість режисерові і вдалося показати. Бабця і мати сваряться, а онука знімає це все на телефон і регоче, мовляв, от скажені бабиська. Лишень уявіть двох колоритних жінок, які кидаються одна в одну смачними фразами і влаштовують скандал через страшенні дрібниці.

Але насправді ці дрібниці дуже важливі. От вийшла баба у село в старій хустці. А є ж у хаті нова, чому вона її не одягає? Що люди скажуть? Що донька матері і хустки купити не може – це ж сором який.

Бо «що люди скажуть» – це наріжний камінь українського сільського буття. Аби люди нічого не сказали, матері вмовляють своїх доньок не йти від чоловіків, які їх регулярно товчуть. З тієї ж причини люди часто не заявляють у поліцію про злочини. Дівчина, яка випадково вагітніє від одруженого чоловіка, боїться про це розповісти навіть найближчим.

За ось такими кумедними сварками стоять зламані долі. І це у «Припутнях» дуже добре показано. Аркадій Непиталюк зобразив українське село зовсім не таким, яким його намагаються описати пафосні агітки різного штибу.

Українське село – це пекло, саме у тому сартрівському сенсі. Французький письменник говорив, що оточуючі стають для тебе нестерпними, коли ваші стосунки з ними зіпсовані та болісні.

Українське село – це невелике, замкнене середовище. У ньому панують правила, які не можна порушувати, навіть якщо від них усім погано. Життя людей визначають забобони, за якими фігурка садового діснеєвського гномика перетворюється на відьмака, якого треба викинути геть із хати.

Чи не єдиний вихід з цього прокрустового ложа – забухати. Такий герой теж є у «Припутнях» і лише він має свободу сказати: «А срав я на село».

Між тим, режисер стверджує, що негативних персонажів у його фільмі немає. Є просто нещасні люди, які поводяться як дикуни, бо їх так навчили, бо так вони живуть і нічого іншого не бачать. Бо ж «Припутні» – село глухе, автобус туди їде раз на день, а мобільний зв’язок треба ловити, вилізши на машину.  Ось така колиска української духовності.

До речі, про духовність. Персонаж, який начебто відрізняється з усіх – це вчителька. У неї закоханий таксист Юра, але вона не відповідає йому взаємністю. За твердженням самого героя: «Думаєш, шо ти – афігєнна сталічна інтєлігєнтка, а я – грязний ніжинський жлоб?».

Вчительку звати Христина, вона живе у гуртожитку разом із нашими попередніми героїнями, які звуть її «задроченою Крістіною». Вчителька перебирає з високоморальністю і перетворюється на так звану «духовку». Вона нарочито строга, старомодна, без почуття гумору, її екскурсії дітям – нудні та невеселі, вона дозволяє собі переправляти співбесідника. Мовляв, не «поняла», а «зрозуміла».

Якраз такий снобізм і виникає на противагу жлобству. Як на мене, що те, що те – однакове зло, а вихід – якраз у свободі, якої нашим з вами героям так бракує.

Наприкінці ще раз повернуся до форми цього фільму. Багато глядачів, які вже встигли лишили відгуки, справді заплуталися і сприйняли «Припутні» як чисту комедію, без глибших сенсів. Це порівняння буде коректним лише частково, але чимось ця стрічка мені нагадує «Того самого Мюнхаузена». Марк Захаров теж показував трагічне через комічне і, вочевидь, був трішки точнішим у своєму висловленні. Спроба ж Аркадія Непиталюка справді ризикує стати неправильно зрозумілою. 

Автор: Лєна Чиченіна - арт-оглядач телеканалу Еспресо