Міфи антикорупційного суду

Роль репресивних механізмів боротьби з корупцією є низькою. Каральні механізми взагалі серйозно не впливають на злочинність. Після скасування смертної кари не збільшується кількість злочинів, за скоєння яких вона застосовувалася була передбачена.

У країнах, де передбачені жорстокі покарання за корупцію, її рівень набагато вищий, ніж у країнах з м’яким кримінальним кодексом. Те ж саме стосується антикорупційних судів. У країнах, де існують антикорупційні суди, зберігається достатньо високий рівень корупції.

Взагалі, щоб створити вільні конкурентні ринкові відносини замість корупційних, потрібні лібералізація, дерегуляція, прозорі механізми державного управління і поступова зміна суспільних традицій. Треба зруйнувати порочну соціальну змову олігархів з найбіднішими і укріпити середній клас.

Репресивні механізми в цьому ланцюгу антикорупційних реформ займають останнє місце і мають застосовуватися за порушення вже нових правил.

Сам мотив утворення антикорупційного суду є сумнівним. Таке враження, що антикорупційний суд утворюється не з метою боротьби з корупцією, а як репресивний інструмент, з популістською метою невідворотного покарання усіх підозрюваних у корупції, незалежно від доведення вини. Такий зараз суспільний запит.

Тобто, мотив створення антикорупційного суду є політичним, а не правовим. Про це яскраво свідчить ролик. На сек. 50 чітко зазначено, що справедливий вирок – це обвинувальний вирок.

Існує міф про унікальність антикорупційних справ. Є думка, що потрібний особливий захист учасників судового процесу, ресурси, забезпечення і охорона тощо. Антикорупційні справи нічим не кращі за інші. Суддя і свідки в якому-небудь глибокому районі під час розгляду справи поліцейських, які когось катували, ризикують набагато більше, ніж у найгучнішій антикорупційній справі.

Годі й говорити про справи про замовні вбивства, терористичні акти тощо. Безлад у судах під час антикорупційних справ теж залежить виключно від гучності справи.

Наприклад, під час засідання у справі Коханівського безладу було аж ніяк не менше, ніж під час розгляду найгучніших антикорупційних справ. Тому всі ці аргументи на користь антикорупційного суду не переконують. Проблема тут полягає не у категорії справ, а у забезпеченні справжньої незалежності суду, в тому числі фінансової.

Ще один міф – складність справ про корупцію. Його розвіює відомий адвокат Аркадій Бущенко, обраний нині суддею Верховного Суду України. На його думку, здебільшого ці справи прості, за рідкісними випадками. А якщо є складними, то це проблема не стільки суддів, скільки фаховості прокурорів.

Обвинувачення має все розкласти по полицях так, щоб було переконливо для будь-якого судді, а в ідеалі, як в США – для будь-якого присяжного без юридичної освіти.

До речі, розвиток інституту присяжних, зміна законодавства на американський манер і участь присяжних у розгляді корупційних справ є, на мою думку, правильним шляхом розвитку судових механізмів боротьби з корупцією. Про ідею використання суду присяжних для справ цієї категорії йдеться у статті експерта Інституту Майбутнього Тетяни Ющенко.

Запропонована модель антикорупційного суду - це відокремлена від судової гілки влади система. Ця «гілляка» може легко стати  механізмом політичних переслідувань. Людина слабка. Антикорупційний суд буде a priori під тиском жаги суспільства до репресій. До того ж, тиск простіше здійснювати на людей в замкнутій системі.

Немає також ніяких гарантій, що вдасться призначити таких суддів, які будуть справді незалежними. Де гарантія, що їх не можна буде підкупити, або здійснити на них тиск через дітей, або взяти чимось іншим, скажімо, механізмами політичної корупції?

Боротьба з корупцією в Україні використовується, як політичний інструмент. Якщо додати низьку якість розслідувань, постійні порушення правоохоронними органами Конституції України, Європейської конвенції з прав людини і КПК, то антикорупційний суд може перетворитися на останню репресивну ланку в ланцюгу порушень прав людини, такий собі революційний трибунал, чого так прагнуть більшовики-антикорупціонери.

Між тим, вони своїми руками створюють сприятливі умови для того, щоб антикорупційний суд, як замкнутий репресивний механізм, був використаний спецслужбами або адміністрацією президента для знищення політичних опонентів.

Боротьба з корупцією стала популістським політичним інструментом. Було багато законодавчих  ініціатив, як урядових, так і парламентських, щодо заборони суддям відпускати під заставу підозрюваних у злочинах за низкою статей КК.

У Верховній Раді було зареєстровано сім законопроектів на цю тему – №№ 1838, 1871, 2086, 2284, 2330, 2654 і 3066 – щоправда, частину з них відкликано. Але з’явився новий, небезпечний для прав і свобод людини законопроект № 6519.

Скасування застави для осіб, що не вчиняли тяжких насильницьких злочинів прямо суперечить § 3 статті 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практиці Європейського суду з прав людини, який, зокрема, у справі Ілійков проти Болгарії (Ilijkov v. Bulgaria), рішення від 24 липня 2001, §84, встановлює, що система обов’язкового тримання під вартою несумісна із § 3 статті 5 Конвенції за визначенням.

Якщо закон встановлює презумпцію щодо обставин, які стосуються підстав тримання під вартою, має бути, крім того, переконливо доведена наявність конкретних обставин, які переважають правило поваги до особистої свободи. Обов’язкове тримання під вартою також суперечить статті 29 Конституції України, яка визначає, що такий запобіжний захід може бути застосований тільки «у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити».

Були й зовсім маргінальні законопроекти, як запровадження смертної кари за корупцію (законопроект Капліна №2159а). Популізм у боротьбі з корупцією є однією з ознак незрілості і глибокого провінціалізму нашого суспільства.

Юрій Шерех назвав трьох головних ворогів України: Москва, Кочубеївщина і провінціалізм. Якщо з Москвою ми боротися навчилися, то два останніх переважають нас.

Зараз вони проявилися у новому вигляді, коли політики, громадські активісти, волонтери, пересічні громадяни знецінюють одне одного.

Кочубеївщина має новий вигляд – «боротьби з корупцією», коли є нормою, переслідуючи власні інтереси, розпускати чутки, або вкидати у публічний простір інформацію дифамаційного характеру проти своїх опонентів, яку радо підхоплює суспільство і застосовує принцип презумпції винуватості. Втрачають від цього всі гравці, втрачає Україна. Все відбувається, як в старому анекдоті:

- Рабінович, я чув, що Ваша донька – повія!  

- У мене ж син!

- Йдіть тепер доводьте.  

Провінціалізм, містечковість і дріб’язковість, як українського соціуму, так і політикуму просто вражає. Плітки однаково поширюють всі: бабці на лавці і генеральний прокурор, активісти-антикорупціонери і народні депутати, журналісти і волонтери, особи, які вважають себе правозахисниками і правоохоронці з антикорупційних структур, бомжі і співробітники спецслужб.

Немає ніяких бар’єрів, що заважають облити брудом людину, висунути безпідставні звинувачення. При цьому, й ставлення до честі і репутації легковажне. Репутація не є однією з головних цінностей в українській політиці.

Знецінення України впливає на міцність держави, на інвестиційний клімат, на добробут громадян. Така «боротьба з корупцією» завдає величезних збитків державі. 

Усе це викликає неабиякий когнітивний дисонанс з тією величчю духу і солідарністю, який проявив український народ під час Євромайдану і проявляє під час війни за незалежність проти Росії.

Чи помітили ви, наскільки менше поваги стало всередині українського суспільства за останні два роки? Скільки розчарування? Ми мусимо змінити підходи. Відповідальність за свої слова і дії, подолання Кочубеївщини та провінціалізму є ключем до перемоги. 

Автор: правозахисник Борис Захаров, джерело Харківська правозахисна група, оригінальна назва матеріалу "Боротьба з корупцією і знецінення України"