live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Богдан Струтинський - про стан українського театру та сучасне покоління артистів

Керівник Київського національного театру оперети Богдан Струтинський про український театр, сучасне покоління артистів та взаємодію українських та європейських постановників

Сьогодні ми будемо говорити про театр. Про театр загалом і про театр конкретний – Київський національний театр оперети, який очолює Богдан Струтинський, що поєднує там посади художнього керівника і директора. Доброго дня, пане Богдане, і дякую, що прийшли.

Навзаєм.

Отже, Театр оперети. Я пам’ятаю ті часи, коли це був абсолютно мертвий будинок, де проводили трохи не якісь виставки-ярмарки ширвжитку, де взагалі нічого не відбувалося. І от зараз це – Театр. Але мені складно назвати те, що ви створили, Театром оперети. Як ви самі називаєте це жанр? Що це за театр?

Театр оперети - це сьогодні не просто оперета в жанрі, це театр широкого профілю, де є оперета, мюзикл, опера-буф, музично-драматичні вистави. Тобто це експериментальна площадка, яка вбирає в себе все, що зв’язане з музикою, взагалі з мовою театру. Ми не обмежуємо себе: от ставимо тільки оперету. По-перше, сам жанр не має багато яскравих зразків – він обмежується Кальманом, Легаром, Паулем Абрахамом, та й усе.

Ми ж пам’ятаємо античний театр, де були певні правила. А зараз у сучасному мистецтві так багато різних напрямків і жанрів, а назва залишилася, мені здається, дуже часто з минулого.

Я вам хочу сказати, що у мене була мрія перейменувати театр. Просто зробити Музичний театр, як це роблять у Європі. Але коли ми зіштовхнулися з тим, що ми, в принципі, єдині в державі за жанром оперети і маємо статус Національного, то почалися такі юридичні колізії, що ми вирішили нічого не чіпати, а краще реанімувати цей жанр, поняття у людей, міняти їхнє стереотипне мислення по відношенню до самого театру та жанру. І нам це вдалося.

Сучасне покоління артистів. Вам якось вдалося зібрати у вашому театрі і балет, і симфонічну групу оркестру, і співаків, і драматичних акторів. І дуже багато молодих людей. Я пам’ятаю період, коли ще в Радянському Союзі були зірки, яких ми всі знали, а потім був занепад. І занепад цей був пов’язаний із тим, що нам, українцям, здавалося, що в Україні практично нікого немає – всі поїхали десь до Росії, виїхали на Захід і все – мистецтво приречене. І от раптом зараз вибухають театральні постановки, з’являються нові зірки, знімається кіпа фільмів, де ти бачиш гру акторів нічим не гіршу за  європейських. І ти думаєш: звідки всі ці люди взялися? От звідки вони взялися?

Вони тут. Вони тут народилися, вони тут працюють, тут пропагують театральне мистецтво. Знаєте, оця ситуація, коли ввели квоти на радіо, перекрили отой канальчик приїздів зі Сходу, це говорить про те, що українські театри дуже добре піднялися, повірили в себе. І глядач у них повірив. І всі зрозуміли, що саме тут є класні постановки, класні молоді режисери, дуже класні талановиті актори. От якщо ми з вами зараз поїдемо в Європу, якщо брати картину музичного театру – оперного, мюзикльного, оперети – ми приїздимо до будь-якого європейського оперного театру, відкриваємо програмку і 2-3 імені бачимо співаків, які приїхали з України. Причому на перших партіях. Тобто у нас в принципі дуже хороша музична "порода", дуже талановиті люди. І їм треба давати шанс самореалізовуватися. Наприклад, ми в театрі маємо таку політику (і я дуже вдячний нашій команді, яка мене в цьому підтримує і вірить мені), що треба давати молодим, – які мають свіжість, дуже хорошу школу, велику енергію і бажання – самореалізуватися.

А звідки ця школа береться? З Карпенка-Карого (Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, – ред.), з Інституту культури?

Ні, у нас в основному консерваторія. Причому ми постійно все перемішуємо, проводимо конкурси. У нас раз на місяць проходить конкурс, коли приходять молоді люди, прослуховуються.

Я розумію, що ви відійшли від безпосередньо лише жанру оперети, але все ж таки цей ваш жанр дуже специфічний і цікавий. Там же треба володіти і драматичним мистецтвом, і вокалом. І це все одно консерваторія?

Знаєте, для того, щоб отримати вже справжнього актора, треба десь два роки. Він повинен пройти усі ці жорна, різні постановки, пройти через різних режисерів. І тільки тоді ми отримуємо дуже хорошого і якісного артиста, який має добру вокальну школу і володіє драматичним мистецтвом. Якщо ви подивитеся на наших акторів, які більше пов’язані з мюзиклом, музично-драматичними виставами – звісно, це база Карпенка-Карого. У нас працюють дуже багато акторів з Карпенка-Карого.

А який ваш найулюбленіший жанр?

Мюзикл.

Ви скільки мюзиклів ставите в театрі?

Зараз у нас більша частина ставиться мюзиклів. Причому це – світові бренди. Ми працюємо над цим дуже довго, бо це пов’язано з ліцензіями.

Які це мюзикли?

Це "Цілуй мене, Кет", "У джазі тільки дівчата"… Зараз ми ставимо "Скрипаль на даху" – слава Богу ми отримали ліцензію, здійснилася моя мрія, бо я до цього йшов більше трьох років. Ну і якщо подивитися на першу хвилю – це "Моя прекрасна леді" та "Звуки музики", а з бродвейських – оці три.

Коли ми ще мали з Росією якийсь спільний простір, там почало з’являтися багато власних, російських мюзиклів. І у нас в Україні були спроби створювати власний мюзикл. Пам’ятаєте, коли Злотник створив "Екватор", інші спроби молодих колективів? Це перспективно чи не дуже?

Я думаю, що в Україні тільки зараз починається поворот до мюзиклу. Великого мюзиклу, так би мовити "бродвейського", ми в Україні ще років п’ять не поставимо, тому що не маємо на це можливостей. Не маємо можливостей: а) суто авторські права дуже дорогі; б) це має бути спеціальний мюзик-хол, розумієте? Де ти монтуєш одну-єдину декорацію і…

От саме про це хотів спитати. Коли приходимо в якісь театри на Бродвеї, або в Британії, чи Парижі – будь-де в центральний містах, ми бачимо, що там мюзикл іде якийсь довший час. Аж до років у великих містах, де багато туристів, які хочуть на той мюзикл потрапити. "Кетс" ішли більше двадцяти років. А у вас вони йдуть за іншою схемою. З чим це пов’язано?

Ну, ми ж репертуарний театр. І ми продаємо поряд максимум три вистави, потім глядач вже хоче чогось іншого. І складність полягає в тому, що ми демонтуємо декорацію (а вона дуже складна), потім монтуємо іншу. Часом навіть доводиться виходити в ніч, щоб завтра зіграти. Ми зараз граємо по три вистави на день. Це дуже складно. Ми граємо денну виставу, дитячу виставу і вечірню виставу. А між цим ще маємо дитячі квести.

Це все продається?

Продається.

То спрага людей до культури української є високою?

Зараз, дякувати Богу, ми маємо аншлаги в усіх практично театрах українських.

А квиток у вас скільки коштує?

Найдорожчий квиток на деякі наші проекти і 900 гривень коштує.

А середній?

Середній – десь 250 гривень.

А загалом по Україні яка середня ціна? У вас дорожчі квитки, ніж в інших театрах?

Дорожчі.

У нас дуже часто постає це питання. Адже театри утримуються з бюджетних коштів, так? І наводять приклад Заходу, де сходити в театр коштує 60 євро, наприклад. Зрозуміло, що статки наших людей не такі високі, як десь у Відні чи Парижі, але все ж таки, коли в багатьох театрах квиток коштує 25-30 гривень, близько одного євро, то виникає питання: чи справді це ті вистави, що користуються попитом, чи коли квиток там дешевший, ніж у кіно, то люди просто таким чином займають свій вільний час?

Ну, я думаю, що все ж таки це є ринкове поняття. Якщо є попит, то люди ходять і готові платити гроші, хоча стереотип був ще з радянських часів, що театр – це щось дешеве, за нього платити не треба. Пам’ятаєте, профспілки поширювали білети. І цей стереотип залишився. А за кордоном – це дороге задоволення. Ви сказали про 60 євро, а є і по 200 євро квитки. І це нормально. Але сходити в театр – це велика подія. А у нашому випадку є популярність і є попит.

Який відсоток ви заробляєте, а який отримуєте у вигляді дотацій для власного існування?

Якщо подивитися на наш театр, то я думаю, що це десь 25 на 75 відсотків.

Тобто 25 ви заробляєте, а 75 отримуєте від держави?

Так.

І це, як я розумію, непоганий показник для українських театрів?

Так. У нас навіть є перевиконання плану. За минулий рік ми більш як на п’ять мільйонів перевиконали план.

А могли б наші театри бути самоокупними?

Думаю, що ні. Хіба що якийсь дуже невеликий, експериментального характеру, де невелика кількість людей, який не потребує великого технічного забезпечення, обслуговування. Ну ви подумайте: у нас є балет, хор, оркестр, вокальна трупа – тобто це практично чотири різні колективи в одному театрі, розумієте? Зрозуміло, що це потребує якогось утримання.

Ви очолюєте Спілку театральних діячів і, напевно, маєте уяву про те, як відбувається театральне життя в Україні. Ми пам’ятаємо, як це відбувалось у Радянському Союзі: обов’язково був Український театр, Російський театр, у великих містах – Театр юного глядача, Ляльковий. Тобто був певний набір, залежно від величини міста. Були і унікальні випадки, коли в якомусь невеликому місті, як у Білій Церкві наприклад, існував театр ще з часів Курбаса, хоча Біла Церква не є обласним центром.

Що зараз з тими театрами відбувається? Їх підтримує місцева влада чи вони позакривалися? Як вони існують? Чи є там якісь злети? І взагалі, що має бути з театральним життям у такій країні, як Україна?

Я думаю, що зараз в Україні є саме ренесанс українського театру. І є дуже великий підйом. З одного боку, багато відкривається недержавних театрів, відновився студійний рух. З другого – обласні музично-драматичні театри теж на підйомі. Робиться багато постановок, маємо яскраві приклади, коли театральне життя нищить стереотипи, що воно є тільки в столиці. Маємо хороші зразки в Чернігові та Івано-Франківську, дуже цікаві проби в Одесі. І це говорить про те, що український глядач повертається до українського театру за якісним продуктом.

Якщо подивитися на питання фінансуються чи не фінансуються – маємо тут перекос трохи. І я думаю, що і Міністерство культури має до цього долучитися. Коли пішов закон про децентралізацію, а театри були на балансах обласної чи міської влади, то вийшло так, що Мінкульт практично втратив контроль над цими театрами, а підконтрольними йому залишилися тільки національні театри. А місцеві ради чи губернатори стали такими собі "князьками", до яких театр ходить просто випрошувати гроші. А ще є категорійність. І ми маємо, скажімо 1,3 або 2 – категорія, яка має фінансуватися по академічних коефіцієнтах. То губернатор собі думає: навіщо ми будемо платити вам два відсотки, якщо можемо вам теж за законом платити 1,3. І тут йде певне зловживання, і люди розгублені. До мене приходить дуже багато листів про допомогу.

А є випадки, коли реформа місцевого самоврядування, навпаки, допомогла і підняла театр? Це залежить від вибраних людей?

Є. Це залежить від влади, бачення, від розуміння. Є такі приклади. Зокрема, в Івано-Франківську, де, навпаки, піднялося фінансування. Я добре знаю цей край, маю пряме спілкування і знаю, що там дають навіть на матеріально-технічну базу. Але це сьогодні рідкість. Хоча для Києва це не рідкість, київські театри минулого року отримали велике фінансування на поповнення матеріально-технічної бази – понад 40 мільйонів.

Але ми бачили такі приклади, як у Білій Церкві. Я не знаю, в чому там була суть, але протести показували по телебаченню, коли творчий склад театру виходив на протести та страйки.

Ой, оце саме той поганий приклад, коли губернатор і голова облради з’ясовують якісь стосунки, а потерпає мистецтво, потерпає театр. Там дуже складна ситуація склалася. Минулого року їм недодали шість мільйонів на зарплату. Ми ходили до губернатора і якось відбили це питання. Я був прямо в цьому процесі. А цього року вийшла історія дуже проста: їм фінансування спочатку дали, а потім наполовину скоротили. Скоротили наполовину і на сесію винесли питання звільнити керівника – Вячеслава Ускова. І звісно, колектив, який недоотримав фінансування, але не відчував це на собі, бо керівник якось вирішував це питання різними шляхами, то люди повстали за нього. Зараз він виграв суд і його поновили на посаді. І процес пішов далі – театр грає, не зупиняється і навіть активно гастролює по області.

Добре. А якщо говорити про цю театральну справу. Ми з вами говорили перед початком програми, що ви щойно повернулися з Литви, летите в Угорщину, були в Польщі. Українська театральна структура, український театр – він програє нашим сусідам? Театрам угорському чи польському? Я не беру Сполучені Штати чи Францію, чи Британію – я беру сусідів. Чи в чомусь виграє? У чому ми мали б у них повчитися?

Структура – це ми маємо на увазі саму діяльність театру?

Я маю на увазі і діяльність театру, і те, наскільки у нас розвинуте театральне мистецтво.

Зрозуміло. Ну, я ще раз повторю, що ми маємо дуже гарних і потужних менеджерів та акторів. І в принципі, якщо порівняти та зробити хороший фестивальний рух, то Україна ні в чому не буде програвати. Якщо подивитися на наші проекти, коли ми приїздимо за кордон, то ми бачимо реакцію людей, які по 15 хвилин аплодисментами не відпускають акторів. Це говорить про дуже хорошу потребу в українському театрі в Європі.

А яка з ваших вистав найбільше зрозуміла в Європі?

В основному – світові бренди. Це "Циганський барон", якого ми возили до Бухаресту. Це "Бал у "Савойї" Абрахама. Тобто відомі. Можливо, наш національний проект там буде не дуже прийнятий. Хоча, може, якщо повезти "Сорочинський ярмарок", чи якийсь такий бренд, пов’язаний з видовищністю, то вони б це зрозуміли теж. Але мається на увазі сюжет – у нас сюжети не розкручені в Європі. І їх практично ніхто не знає. Якщо говорити про технічне забезпечення, якщо говорити про наше місце сьогодні на театральній мапі, ми є дуже нерозкручені. Європа про нас мало знає. Європа на асоціює з певними подіями: Чорнобиль, війна і так далі. Тому кожний проект, який ти робиш, – це практично якісь твої особисті зв’язки, ти практично першопроходець.

От "Марусю Чурай" ви ставили. Це ж зовсім не оперета.

Ну і класно! Слава Богу!

От чому "Маруся Чурай"? Я знаю, що кілька українських театрів повертаються до цієї теми, до Ліни Костенко. Чому ви вирішили на ній зупинитися?

Знаєте, ми дуже багато зробили. Ми і "Welcome tо Ukraine" зробили. Дуже експериментальний був проект. Ми на музику українських композиторів зробили історію, коли двоє молодих людей знайомляться в інтернеті і продовжується історія кохання. "Маруся Чурай" – це, по-перше, дуже глибинний проект. Він потрібний нам. Потрібний саме для зміни стереотипності театру. І "Маруся Чурай" – це дуже гарна поетична річ. Я думаю, що гімн не тільки поезії Ліни Василівни, але нам вдалося зробити проект, який об’єднав у собі і автентику, і фолк, і велику частку сучасності. І це дуже актуальний проект сьогодні. Є навіть цитати, які ми бачимо як дзеркало сучасного життя України. А художник завжди шукає те, що має бути актуальним. І таким чином виник цей проект. Ми сьогодні взяли такий курс, коли добираємо різних режисерів – і з-за кордону, і з України – з різними естетиками. Для того, щоб розбавити нашу палітру. У нас, наприклад, наступним проектом буде, і вже плануємо на 22 лютого наступного року проект "Біла ворона".

Колись ставили "Білу ворону" в театрі Франка. Це та сама вистава, так?

Ну, це той самий матеріал, але не та сама вистава. Макс Голенко це буде робити, і це буде дуже потужна молода команда, яка не мислить стереотипами, і це добре.

Я вам поставлю трохи провокаційне запитання. І не тому, що хочу підколоти… Але от уявіть собі, що ви були б міністром культури. І перед вами стояло б завдання реформувати театральну сферу. Що б ви робили?

О, цікаво… Я думаю, що на сьогодні український театр потребує більше свободи і потребує чітких правил гри. Тобто, у нас сьогодні "дорожної карти" щодо розвитку українських театрів немає. Є тільки певні обмеження. Я маю на увазі не в художньому плані, а в адмініструванні. Це по-перше. Друге. Я б усе-таки забрав би всю театральну галузь до Міністерства культури і створив би Інститут театру, де б уся регуляторна політика лягла б у цей інститут. Тобто пішов би інституційним шляхом. Третє. Мені видається, що у нас треба створювати оці шоу-кейси для українських театрів. Ми говоримо, що ми їздимо, але ми хочемо більшої популярності. Оце той шлях, коли треба було б створити хорошу європейську біржу, де б приїздили на наш фестиваль, дивилися б. у нас зараз буде така проба на "Карпатському просторі" і спроба буде на нашій презентації, яку ми зробили від Національної спілки, – фестиваль "Гра" – який буде в листопаді місяці.

Зараз перейдемо до цих фестивалів. Але перед тим ще хочу вас запитати про приклади існування театру, які я бачу в Європі. От ви ж були в Гданьську, виступали в гданьському театрі, так? Нове сучасне приміщення. Я, між іншим, коли побачив наш Театр на Подолі, то він трошки нагадав певними формами театр у Гданьську. Їм якось вдалося організувати свою роботу, що засновниками театру можуть одночасно бути і місто, і міністерство культури, і приватна громадська організація, яка цей театр фінансує. Очевидно, керівника призначає місто, а от контроль за репертуаром, за допомогою, за всім іншим здійснюють і інші фундатори, які по суті є засновниками цього театру. Чому в нас неможна зробити таке державно-приватне партнерство за участі комунальних структур. Адже театр відкритий для всіх, і його можуть захотіти підтримати кілька рівнів влади, а ще й просто приватні жертводавці.

Я думаю, що ми можемо це зробити, але знову ж таки – треба вбивати в собі стереотипність. І в першу чергу це має розуміти чиновник. Бо у нас, коли, наприклад, я подаю якусь ідею на Міністерство культури, то вона сприймається не те щоб у штики, але під якимось таким соусом: ой, аби ж чогось не вийшло. Тобто, нам просто не треба боятися. Я думаю, що це треба на законодавчому рівні змінити – що засновником може бути місто, а може долучитися хтось. І ми розуміємо в якому відношенні. Наприклад, утримання театру – адміністративного, технічного, акторсько-художнього складу – тягне на рік стільки-то. Окей, це, припустімо, бере на себе місто. Що стосується нових постановок – можуть брати на себе спонсори і це буде такий от відсоток тягнути. І ми розуміємо, що тоді засновник входить на такий-от відсоток, як повноцінний один із засновників цього театру. Ми не повинні боятися. Я думаю, що це не поламає, а дасть якесь друге дихання. Інше питання, що у нас завжди щось робиться як пролєткульт якийсь: "Долой! Це все погано!" Ні, у нас є дуже багато позитивного, і не треба так мислити і робити щось псевдореволюційне: от зараз усе зламаємо і зробимо щось нове. Дума, все одно треба йти еволюційним шляхом. І така ідея створення так би мовити додаткових спонсорів, вона тільки допоможе.

Ви торкнулися теми фестивалів. Я знаю, що ви їх активно організовуєте. Я знаю їх три, хоча може є більше. Знаю фестиваль оперного мистецтва в Бучі, знаю фестиваль "Карпатський простір" у Франківську, фестиваль "Гра", про який ви згадали. Чому ви за це взялися і яка мета кожного з фестивалів, які ви організовуєте?

Ну, якщо ми беремо "О-фест" – він найстаріший. Йому вже шостий рік пішов. Оперета-опера-мюзикл фест. Він відбувається в Бучі – у літньому театрі та парку, і в Києві – в нас у театрі та на Співочому полі. Ну, по-перше, це дуже якісна культурна дипломатія. Це приближення України – через мистецтво – до тих європейських стандартів, про які ми говорили. Це перше. Друге. Мета фестивалю – створення в перспективі ко-продукції. Наприклад, за результатами "О-фесту" наші актори їздять співати у виставах європейських театрів, а звідти приїздять до нас, співають у наших виставах. Ми зараз, наприклад, маємо два яскраві проекти, коли вистава з Будапешту буде транспортована в Україну.

Вистава як постановка, чи разом з акторами?

Як постановка.

Тобто актори будуть українські, а музика, постановка і все інше – буде з Будапешту.

Звісно так. Тобто це вже така ко-продукція. І це за результатами цієї фестивальної діяльності.

Якщо ми беремо "Карпатський простір", то це фестиваль дуже великих можливостей, який вбирає в себе різні жанри. Це і кіно, і театр, і музика… Причому різна музика. Для класичної є своя локація, для популярної та рок-музики – своя. Це і малярство, і скульптурний форум, який минулого року ми зробили вперше і цього року вдруге зробимо. Причому цього року вже буде у нас два скульптори закордонних, які будуть разом з нашими скульпторами працювати – всього буде десятеро майстрів. Вони житимуть окремо в якомусь райцентрі і цілий місяць творитимуть свої роботи, а за день до закінчення фесту ми їх будемо презентувати в парку Міцкевича. Будуть дитячі локації, буде джаз.

Одним словом, завдання полягає в тому, щоб ми створили культурний майданчик, майданчик для різних комунікацій. Минулого року ми мали круглий стіл "Мистецтво єднає", на який привезли шістьох наших дипломатів і 29 послів. Цього року готуємо круглий стіл з Міністерством освіти, куди привеземо міністрів освіти з восьми країн, два дні буде така панель. Наступного року мрію привезти бізнесменів.

Тобто це певна інвестиція в область, розумієте? Наприклад, за результатом минулого фестивалю за ініціативи мера міста на сесії заснували проект зі встановлення пам’ятників видатним особистостям європейських країн у парку Шевченка. І ми вже відкрили з послом Угорщини пам’ятник Шандору Петефі. Цього року будуть молдавани ставити. Тобто фестиваль – це завжди якась нова якість, новий ключ. Завжди відкриваються якісь нові ворота. Люди знайомляться, люди розуміють, що тут, вибачте, не якась Папуасія, а нормальна, цивілізована і дуже талановита країна. Тому фестиваль для мене – це, в першу чергу, популяризація України. І я вбачаю в цьому дуже великі можливості.

Якщо дивитися на фестиваль "Гра", який ми два тижні тому презентували в УНІАНі, то це те, про що більше двадцяти років мріяли всі українські театри і говорили, що ми маємо створити свою фестиваль-премію. Як у нас є "Київська пектораль", то ми зробили "Гру".

І в чому між ними різниця?

Тут уся Україна задіяна. Це загальноукраїнський фестиваль. Це об’єднання українських театрів навколо одної великої і дуже якісної ідеї. Тобто, коли ми можемо тут цілий тиждень грати вистави, відібрані експертною групою, яка півроку їздитиме Україною і буде переглядати і відбирати ці вистави. Далі. Буде міжнародне журі з відомих режисерів європейського рівня. Таким чином ми прагнемо досягти максимальної прозорості.Тому що "Київська пектораль" видозмінюється і завдяки Діані Поповій вона зараз отримала трошки інше обличчя. Бо так вже до неї, вибачте, ставлення було дуже негативне.

Тож на сьогодні я зібрав дуже хороших експертів, людей, які живуть театром і хочуть щось змінити в українському театрі в позитивний бік. І зараз йде відбір. З 15-го числа вже приймаємо заявки . йде відбір відео, плей-листів. Тобто йде перший етап, коли можна подивитися через записи, але незмонтовані, одним шматком, бо можна таке намонтувати…

Це як за трейлером можна про фільм судити.

Так. Потім йде другий етап – вже прямий перегляд і відбір. І третій етап – це вже власне конкурс.

І коли відбуватиметься цей фестиваль?

У листопаді. Дуже цікаво буде.

Ви багато чим займаєтеся. Якби перед вами стояв вибір: поставити виставу, організувати фестиваль, допомогти Спілці театральних діячів чи створити Інститут театру… Що б ви для себе вибрали?

Мабуть, я залишився б ставити вистави. Тому що коли ти робиш виставу, ти глибоко занурюєшся в цей проект і відпочиваєш. Це дуже складна робота, вона вимагає багато енергії, ти повинен, як сталкер, повести за собою людей… Але це моя стихія. Тому що я, наприклад, у кабінеті директор вбиваю в собі режисера, а на репетиції стараюся пригамувати директора.

Ви зараз намагаєтеся залучити в театр багатьох нових постановників, молодих режисерів та акторів. Але і самі теж ставите. Хочу спитати про вашу роботу. Що з того, що ви за все життя поставили, вам особисто найдорожче як режисеру?

Цікаве запитання… Я думаю, що для мене дуже важливим є проект "Зачарована Десна", який я зробив з Василем Башою, з Володимирм Карашевським. Його презентація була в Центрі Курбаса, а потім він грався в театрі Франка. Для мене він дуже рідний.

Якщо дивитися зараз на проекти в Національній опереті, то я б зупинився на проекті "За двома зайцями", який я теж дуже люблю. Ми його поставили десь у 2011 році, а він досі продається за півроку.

Це, здається, була одна з перших ваших робіт у цьому театрі.

Ну, мої перші роботи там були інші. Я робив спочатку "Мою прекрасну леді", потім "Містер Ікс". Я дуже обережно йшов до оперети, тому що, чесно кажучи, не розумів до кінця специфіку жанру. Для мене була задача – зламати стереотипність, оту заданість, яка існує в опереті. Ми ж розуміємо, що, наприклад, що б там Кальман не писав, усі його роботи мають один-єдиний ключ. Правда, у Легара є одна річ, яка випадає з загального ряду: розв’язку в "Країні посмішок" він зробив драматичною. Але тоді всі сказали: та це ж опера, і страшенно його розкритикували. Та ми пробуємо подавати оперету в іншому ключі. Ми не боїмося. Ми взялися за оперу – "Севільського цирульника" – і теж поламали: друга дія у нас йде сучасна, взагалі в зовсім іншому ключі. І вона дуже добре продається, хоча всі кричали: та ви шо, ви ж не оперний театр, навіщо вам це треба…

Я ще раз хочу закцентувати: ми є музичний театр. Ми маємо такий собі класний музичний бутік, де людина може взяти на будь-який смак те, що вона хоче. І ставити якісь обмеження неможна, це неправильно.

Дякую за розмову.

 

новини партнерів

21 вересня, 2018 п'ятниця

21 вересня, 2018 п'ятниця

20 вересня, 2018 четвер

Відео

Введіть слово, щоб почати