Ігор Скочиляс: проголошення Томосу відкриває дорогу до відновлення єдності православної церкви

Зараз ми говоримо про можливість надання Україні Томосу від Вселенського патріарха. І дуже багато дискусій з цього приводу серед людей, які не знають історії, передумов як надання цього Томосу, так і того, що стало з українськими церквами. Як сталося, що Київ, який мав митрополію і був однією з найважливіших східних церков раптом цю митрополію втратив? Який є зв’язок з тією ж Унією, Українською греко-католицькою церквою? Надання Томосу – це політичний акт, чи повернення історичної справедливості, чи це нові виклики, які стоять і перед країною, і перед Церквою?

Це дуже важливе запитання. Тому що, на жаль, в Україні мало площадок для діалогу між експертним середовищем, політиками і громадянським суспільством, а тим більше Церквою. А ця розмова є частиною більшої розмови про те, що є Українським світом і Українською традицією, яка не окреслюється лише сучасними кордонами України. І ця подія, яка сколихнула українське суспільство, привернула увагу до Української церкви та історії християнства, вона є дуже важливою, бо показує дуже важливі тенденції в минулому, сьогоденні і в тому, куди ми рухаємося, яким буде український світ у найближчій перспективі.

Якщо говорити про Томос, який українське суспільство з нетерпінням і трепетом очікує, і я сподіваюся, найближчими тижнями відбудеться проголошення цього Томосу, – він є результатом довгого розвитку української культури та української традиції.

Про що йдеться? Йдеться про те, що від часів Хрещення Русі Український світ, який формувався з Х століття, був світом, який охоплював не лише Україну. Тобто, Київ як новий Єрусалим, Київ як матір городів руських, був центром великого світу. Київ охоплював терени від Білого моря до Херсонесу, від Лемківщини – аж до хребтів Уралу.

Ви це все називаєте Українським світом. Хоча тоді це, очевидно, називалося Русь, і ця Русь була різна. А потім якимсь чином сталося так, що це визначення – "Русь" – у українців вкрали. Як це відбулося? Чи дійсно це Український світ? Чи це якийсь праукраїнський світ, який модернізувався? Звідки  ми ведемо цей Український світ?

Ми цей Український світ ведемо від часів Хрещення Русі. Сам термін "Русь", який має варязьке походження, визначав спільноту, яка жила на території давньоруської держави, або ж Київської Русі. Це термін, який прийшов з Києва і поширився на всю Східну слов’янщину. І так сталося, що цей термін був нами, українцями, призабутий і перейшов на Москву. Фактично, Москва успадкувала, а дехто більш злостиво вважає, що вкрала цей термін. І ми почали цей термі пригадувати значно пізніше. Насправді термін "Русь" означає територію, на якій жили предки сучасних українців – Київщина, Переяславщина, Чернігівщина. Пізніше, коли Київ було зруйновано, цей термін успадкувало Галицько-Волинське князівство. І цим терміном Царгородський патріархат, від якого ми зараз очікуємо Томос, позначав цю територію. І були дві Русі. Була Русь мала, яка охоплювала серцевину цієї держави, так само як греки називали Афіни та навколишню територію "мала Греція", а освоєні периферії – "велика Греція".

Так само досі є "Малопольща" і "Великопольща".

Так. І терени, які охоплювали не сучасну Україну, а територію Залісся, пізніше Московське князівство, називали "Велика Русь". І термін, який означав серединну Русь, був частиною самоназви сучасної української території аж до XVII століття. А в XVII столітті, коли почався московський імперський проект, Москва привласнила і політично означила цей термін, який став частиною модерної імперської ідентичності. А ми, на жаль, цей термін призабули, хоча справжня Русь була в Києві.

Але цей термін з народного життя не відійшов. Ми знаємо, що до початку ХХ століття українці, які жили в Галичині та інших районах Західної України, називали себе "русинами" або "руськими людьми".

Маєте цілковиту рацію. Тому що терміни "Русь", "русини", "русичі" функціонували в різних землях України фактично аж до початку ХХ століття. У Києві, на Лівобережній Україні та Гетьманщині прижився термін "малороси", на Західній Україні – "русини". Галицьке національне відродження зберегло цей термін аж до кінця XIX століття і лише Перша світова війна фактично означила, що виграв проект, який визначав, що ми є українська політична нація. І ми тоді від цього терміну відмовилися, хоча регіональні ідентичності в сучасній Україні, Словаччині, все одно означують частину населення, що ми є русини, русники, і це треба поважати.

Повертаючись до Томосу, – чому він зараз є важливим і як до нього дійшли. Очевидно, Київська митрополія була найбільшим місійним успіхом Візантійської імперії. Це була найбільша митрополія, церковна провінція, яка була золотою оздобою Візантійської імперії. Ця оздоба прикрашала Царгородський патріархат, і з власної волі він інколи б не відмовився від цього дару. І князь Володимир, який прийняв на київських пагорбах хрещення, приніс баптистальний дар, дар віри, від якого Русь просяяла вірою і зародилася культура.

Коли ми зараз говоримо про українську культуру, це є зустріч двох великих традицій – греко-візантійської і слов’янсько-язичницької. І ця модель зародилася саме в Київській митрополії. Вона мультиплікувалася з Києва до Великого Новгорода, до Пскова, до пізнішої Москви, до Суздаля. І саме Київ був тим культурним центром, який продукував культурні сенси і так само їх споживав. Нові віяння та інновації йшли до Києва, а з нього вже поширювалися.

Це про який історичний період ви говорите?

Від Хрещення Русі аж до монголо-татарської навали. Тому що після монголо-татарської навали, очевидно, центр перемістився в інші землі. Але що дуже важливо - це є Київська церква, це є автономна помісна церква, яка отримала свою благодать. Легенда про святого Андрія Первозванного. Це церква помісна і це церква, яка мала свою автономію. Вона була частиною Царгородського патріархату аж до кінця XVII століття. І важливість цієї традиції полягала в тому, що вона забезпечила тяглість розвитку руської, а пізніше модерних білоруської, української і так само російської традиції.

І коли ми зараз маємо дискусію, чи українське традицію перервано, чи український політичний проект починається лише з середини XIX століття, для мене як для історика це питання є анахронічним, тому що ця традиція ніколи не переривалася. І значення церковної традиції київського християнства полягає в тому, що коли в добу Просвітництва, проекту Французької революції, в Європі модерність зустрілася з традицією, то в українських землях, на Східній слов’янщині, ця зустріч полягала в тому, що Київська митрополія, київська традиція, передала цю спадщину, яка забезпечила тяглість від часів Хрещення Русі і на основі якої будувався модерний український політичний проект.

Київська традиція була особливою, тому що в середині XV століття ці шляхи розвитку київської традиції розійшлися. Я своїм студентам називаю дуже важливу дату, яка в українському просторі майже не функціонує: 1458 рік, коли відбувся поділ давньої Київської митрополії на московську і українсько-білоруську. І це був початок творення власної традиції, яка мала зв’язок з Заходом, жила західними цінностями, була частиною західного цивілізаційного кола. А східна частина цієї митрополії, очевидно, була частина, яка розвивалася в межах Московської держави. І татарське іго, східні елементи цієї традиції були дуже важливою частиною цієї ідентичності.

І коли ми зараз дискутуємо про певні відмінності України від Росії, то розуміємо, що початок цьому покладено в середині XV століття, це світи, які розійшлися. Я наведу тільки один приклад. Від 1458 року аж до 1619-го не було жодного євхаристійного контакту чи листування між Київським митрополитом, який сидів або в Києві, або у Вільно, і Московським митрополитом. Тобто була глуха стіна. І перший раз це відбулося 1619 року. Дійшло до того, що московська традиція не визнавала тогочасних українців та білорусів справжніми християнами. І коли хтось перетинав кордон, їх зобов’язували повторно хреститися. І це фактично було аж до кінця XVII століття. Тобто це були два світи, які формально належали до православної екумени, але це були дві культури, що розділилися. Одна обрала східний шлях, а наша і білоруська обрали західний вектор.

У чому ще була різниця між цими культурами, які розділилися? Що означає "вектор"? Була якась різниця безпосередньо в традиції? Чи це просто відсутність спілкування?

Не тільки відсутність спілкування. Але коли ми говоримо про Київ, який створив велику традицію – це не лише український сегмент, а, умовно кажучи, український імперіалізм ранньомодерного періоду, - ця традиція будувалася на обряді, який був зовнішньою маніфестацією ідентичності людини. Другий важливий елемент – це була пам’ять про минуле. Культурна чи історична пам’ять, яка значною мірою різнилася. Є дослідження американського дослідника Едварда Кінена, який показує, що в московських дворах бояри чи князі майже не означували своїх дітей, не називали іменами київських князів. Те, що для Києва було зрозуміло – Ольга, Борис, Гліб, Володимир – практично було незнане для московської традиції.

А які були там імена?

Імена були і слов’янські, але так само багато було татарських. Якщо подивитися номенклатуру московськи бояр, то там майже третина імен було нехристиянських, неслов’янських.

Один з дослідників розповідав у цій студії, що коли Сталін захотів відновити зовнішній вигляд одного з князів (а був такий антрополог Герасимов, який це робив), то монголоїдних рис було значно більше, ніж слов’янських. Здається, йшлося про Андрія Боголюбського.

А якщо говорити про інші відмінності, то дуже велика відмінність – досвід політичної культури і досвід життя в соціумі, який був іншим, ніж у московській Росії. Ну, наприклад, Магдебурзьке право. Московська Русь не мала традицій Магдебурзького права, коли городяни створювали цехи та братства, які були самоврядною громадою.

Ще одна риса політичної культури – відданість державі, в якій вони жили. Яскравий приклад – князь Костянтин Острозький, який повів литовську армію в битві під Оршею у вересні 1514 року, переміг московську армію, приїхав до столиці метрополії, до Вільна, і там сказав, що за перемогу над московською армією офірує дві православні церкви Святої Трійці у Вільні. І церкву Святого Миколая він збудував як вотум – вдячність Богу за перемогу.

Зараз, до речі, сучасні литовці хочуть відновити пам’ятник Костянтину Острозькому в Києво-Печерській лаврі, який там стояв раніше.

І це дуже важливо. Таким елементом були і практики, пов’язані з духовністю та розвитком богослов’я. Яскравий приклад – ідея Унії. Це велика візантійська ідея подолання конфлікту культур, коли не програє ніхто з учасників діалогу. Ми творимо певний консенсус, але жоден з учасників діалогу не відчуває, що він програв. Тобто, це єдність множинності. Традиція Унії, яка прийшла в наші землі з Флорентійської унії, з Берестейської унії, була невідома московській культурі. Це те, що різнило ці два світи.

Це був час переуступлення, як називає це грамота Царгородського патріархату 1686 року. На той час Царгородський патріархат не мав змоги опікуватися Київською митрополією і Царгород прийняв рішення тимчасово переуступити Київську митрополію Московському патріархату до кращих часів. І власне ми сподіваємося, що 2018 року ці кращі часи настали. Потрібно було чекати кілька століть, але ми сподіваємося, що ця подія відбудеться. Вона є нормальністю. Тому що досвід православних церков на Балканах, досвід Польської православної церкви показує, що, наприклад, Болгарська церква чекала Томосу 70 років після звільнення від османського іга. Тож отримання нами Томосу буде дуже швидким, блискавичним.

Усе ж таки українці по-різному ставилися до Унії. Хотілося б запитати про роль Богдана Хмельницького з цієї точки зору і про його повстання. Ми знаємо, що для євреїв він – людина, яка знищувала єврейський народ, для українців – один з великих провідників, пам’ятник якому стоїть у центрі Києва, для поляків – це теж людина, яка їх нищила. Адже Хмельницький і його козаки так само знищували фактично теж українців, але греко-католиків.

Це дуже важливе запитання і дуже болюче. Я належу до тих істориків-гуманітаріїв, які наголошують, що історик, гуманітарій, культуролог має бути не лише критичним, а й відповідальним перед своїм суспільством. І зараз в нашій історії настав такий момент, коли ми повинні досягати загальнонаціонального консенсусу щодо ключових питань минулого. Я сам є греко-католик і знаю, що у греко-католицькому середовищі існує неформальна мовчазна згода на так звану історичну чи культурну амнезію. У минулому є певні болючі точки, які греко-католики не наголошують задля того, щоб ми творили спільне культурне поле, суспільний консенсус. Події Хмельниччини, а я б ще додав події Коліївщини, Барської конфедерації… Зараз було багато ініціатив з цього приводу, але я особисто вважаю, що некоректно було б нам святкувати в Умані ювілей Коліївщини, коли українці вбивали українців.

Але ж це ініціювали представники "Свободи", які у Львові мають свій електорат, значна частина якого – греко-католики.

Це правда і це певний парадокс. Але ми повинні робити дослідження під гаслами "Зцілюючи рани минулого". Ми повинні через історію зцілювати рани минулого і у вічі говорити правду про минуле, тому що правда зцілює і правда визволяє. Це те, що говорив Іван Павло II і що говорили наші попередники. Тому, коли ми говоримо про Коліївщину чи про Хмельниччину, повинні розуміти, що був козацький проект, який не передбачав участь у цьому політичному проекті ані для сучасних греко-католиків, ані для євреїв чи поляків римо-католиків. Це є правда.

Але іншою правдою є те, що події Хмельниччини не призвели до поділу цієї руської чи української та білоруської нації на два сегменти, як це сталось у Сербії. У Сербії модерна сербська традиція в певний період перетворилася на три окремі політичні проекти – мусульманську Боснію і Герцеговину, православний сербський і католицький хорватський. В Україні цього не відбулося. Тому що ця християнська традиція, ця київська традиція, ознаки тотожності, спільний обряд, літургія, мова виявилися тривкішими, ніж певні епізодичні політичні проекти.

Те, чого не було у сербів. У нас, попри підпорядкування чи єдність з різними релігійними центрами, обряд, традиція і мова зберігалися тими самими.

Наші дослідження, а ми вже видали кільканадцять томів серії "Київське християнство", показують, що існували певні культурні коди, які важили значно більше, ніж конфесійні розбіжності. Спільне минуле, спільні практики, спільні гроби, молитви за попередників. Є дослідження, які показують, що греко-католики з правобережної України відвідували київські святині у другій половині XVII стліття, і в одній з церков Києво-Печерської лаври 25% записів про поминовення душ робили тогочасні греко-католики. Тобто кордон між Росією і Річчю Посполитою не був культурним кордоном між двома сегментами руської чи української нації.

А не було такого протистояння, що, наприклад, якщо церква чи монастир контролюються представниками одної конфесії, то інші не можуть туди заходити? Зараз ми бачимо це в сучасному житті дуже часто.

Для домодерної епохи не існувало такого жорсткого конфесійного мислення. Самі поняття – уніат, православний, католик – з’явилися в XIX, а радше в XX столітті. Люди знали, що це люди руської, або ж грецької віри, тобто східного обряду. Політичні кордони не розірвали українську націю. І саме Київська церква забезпечила тяглість і єдність через культурні ознаки, які єднали два береги Дніпра. Роль церкви була визначальною, а зараз ми бачимо, що надання Томосу буде надзвичайною подією в геополітичній історії сучасної України.

Як будуть греко-католики реагувати, якщо це станеться?

Кілька тижнів тому я у Львові був учасником круглого столу за участі православних ієрархів, де мене, як греко-католика і експерта, про це питали. Я сказав, що ми з нетерпінням і трепетом цього очікуємо, це вітаємо, але наголошуємо, що це лише перша точка відліку для пошуку справжньої єдності. Тому що якщо православні об’єднаються, то наступний крок – пошук шляхів відновлення Київської церкви. Це греко-католики і православні. Ми маємо успішний приклад, коли в Північній Америці 1992 року українці – православні і греко-католики – об’єдналися, створили студійну групу Київської церкви і фактично досягли порозуміння в ключових питаннях. Питання зависло тільки тоді, коли треба було завести групу до Києва. У 2000 році, коли почалася підготовка до цих зустрічей, це відклали до кращих часів. А проголошення Томосу відкриває дорогу не лише до відновлення єдності православної церкви, а так само і до великого діалогу між греко-католиками і православними, оскільки великою метою є відновлення цієї єдності, яка була при Хрещенні Русі святим Володимиром.

Ви почали говорити про те, що відновлення правди лікує. Це часто суперечлива теза. Зокрема, коли ми говоримо про українсько-польські стосунки. У нас дійсно існувала формула, яку ще Папа Римський підтримував і пропонував українському і польському суспільству: "прощаю і прошу прощення". І наші політичні про це говорили. І от проходить час і приходить польська влада, яка каже: ні, тільки правда може нас вилікувати, ми повинні все назвати, в усьому розібратися. А все назвати – це значить сказати, що українці винищували поляків і це був геноцид. Ну, можливо були якісь акції відплати невеликі і на тому крапка. Я знаю, що у вашому університеті розпочато проект відновлення пам’яті про тих людей, які насправді стали жертвами цього протистояння і наукової правди про цей період, і збір даних про цей період. Розкажіть, бідь ласка, про цей проект.

З одного боку, це несподівано, особливо для наших друзів поляків, що саме наш Український католицький університет розпочав цей проект. Але в цьому нічого несподіваного немає. Ми всі в Україні, щиро кажучи, переживаємо шок від того, що діється в українсько-польських відносинах, не лише політичних, а й на рівні громадянського суспільства, стосунків між людьми, обміну студентів, наших спільних академічних проектів.

Ми кілька років спостерігали за цим "дев’ятим валом", який нищить цей доробок – починаючи від ідей Івана Павла II і до ідей порозуміння. І ми вирішили включитися в дискусію і запропонувати іншу модель того, як ми можемо говорити про минуле. Наша ідея полягає у двох точках. Перша – ми хочемо вийти з зачарованого кола, коли політично ангажовані історики і різні політичні середовища намагаються змагатися гробами та арифметикою смертей, інструменталізувати історію. Ми вирішили, що досить. Ми починаємо академічний критичний проект, який полягає в тому, що ми хочемо порахувати всі жертви українсько-польського протистояння 1939-1947 років, назвати кожного поіменно, за них помолитися і увіковічнити їхню пам’ять.

Це дуже важливе християнське покликання, наш християнський обов’язок. Як говорив владика Борис Гудзяк, політика не повинна заглушити молитву. На жаль, у діалозі, який зараз ведеться, політика заглушила молитву. А ми знаємо приклади, коли саме УГКЦ була ініціатором різних порозумінь – у Варшаві, на Волині – і Блаженніший Святослав виступав з низкою ініціатив. Друге наше завдання – щоб ми з погляду християнської перспективи подивилися на ці події, почали діалог та вивели їх на рівень християнських церков, хоча б римо-католицької церкви Польщі та УГКЦ.

І ми хочемо результатами цього проекту поставити тверді факти і за п’ять років сказати скільки насправді людей загинуло, наприклад, на Волині. Попередні дослідження показують, що цифри, названі польським Сеймом під час прийняття так званих антибандерівських законів, дуже далекі від реалій. Ми спеціально робимо критичний академічний проект, це проект виключно нашого університету, ми не запрошуємо ані польський ІПН, ані український Інститут національної пам’яті, щоб не зменшилася довіра до нас, і щоб не політизувати цей проект. І ми хочемо за п’ять років поставити на стіл цю статистику. Маємо методику і розуміння того, як це робити, маємо довіру наших міжнародних партнерів і сподіваємося, що ці результати будуть визнані і в Україні, і в Польщі.

Ви кажете, що не запрошували польський Інститут національної пам’яті. Але може можна було запросити когось з представників польської наукової спільноти?

Насправді, ми запросили. Нашу невеличку вже створену групу очолює професор Ігор Галагіда. Він – громадянин Польщі, професор Гданського університету. І тут ми не ділимо на українців чи поляків. Ми запрошуємо фахівців, які можуть реалізувати поставлені завдання. Дуже важливо, щоб була довіра до цього проекту. А інші інституції ми не запрошували, тому що це зменшить довіру і викличе в нашому середовищі непотрібні дискусії. Ми хочемо, щоб хід і результати цього проекту стали частиною загального обговорення. Ми мали прес-конференцію в Києві, публічну презентацію проекту у Львові. Ми запросили представників польського консульства не лише на презентацію, а й на засідання робочої групи. Зазвичай ми такого не робимо, але зробили виняток і один з віце-консулів брав участь у робочих нарадах і міг зрозуміти "кухню" – як можна рахувати жертви і робити це критично.

Але хочу сказати, що мої зустрічі протягом останніх тижнів у Польщі показали заангажованість різних польських політичних середовищ. Зацікавлення нашим проектом показує, що ці маніпуляції, інструменталізація історичної пам’яті в Польщі, справді мають довгу бороду політики. Тому що мої зустрічі – і в Польщі, і в Україні – торкалися питань радше не критично історичних, а особи Володимира В’ятровича, питань того, чи буде здійснюватися ексгумація жертв на Волині, що не є завданням нашого проекту. Тобто, це засвідчує, що ця тема, зокрема Волинь-1943, дуже помітно політизується в сучасній Польщі.

Наш проект хоче зробити дуже важливу річ. Ми хочемо долучитися до інших українських ініціатив і нарешті створити український порядок денний нашої дискусії з колегами-поляками. На жаль, ми втратили цю динаміку на початку 2000-х років. Коли ми були ініціаторами, наприклад, зустрічей Кваснєвський–Кучма, ми мали рівноправний діалог. Зараз – це фактично заперечення і виправдання тез, що виходять з Польщі. А ми хочемо на суспільному і на академічному рівні створити український порядок денний і вести діалог рівний. Думаю, що це увінчається успіхом.

Ви досліджуєте лише українські жертви, чи польські теж? І чи ви досліджуєте лише Волинь, чи і Галичину, про яку чомусь не говорять, але де теж були елементи протистояння, та й інші регіони Західної України?

У нашому університеті була дуже жвава дискусія і ми все ж таки зійшлися на тому, що проект має назву "Жертви українсько-польського протистояння". Ми прийняли принципове рішення, що будуть досліджуватися всі жертви – українські, польські, єврейські, чеські та інші. Але з огляду на те, що українські жертви найгірше досліджені, ми починаємо проект з підрахунку українських жертв, збираючи так само інформацію про інші жертви. Я наведу один приклад. Коли ми зробили моніторинг того, що зроблено у нас щодо Галичини, виявилося, що за всі роки незалежності в Україні не з’явилося жодної статті про українські жертви протистояння в Галичині.

Це правда. Тому я вас і запитав. Ми дуже часто говоримо про Волинь і Волинь є саме для польської сторони певним інструментарієм. А оскільки я сам походжу з Галичини, то знаю від совїх бабусь-дідусів, що там відбувалося, а це ніде не висвітлено.

Проект буде охоплювати не лише Волинь, не лише Галичину, а й так само Холмщину, Надсяння і Лемківщину. Вже створено робочі фокус-групи, які збиратимуть матеріали. Ці матеріали будуть верифіковуватися різними джерелами. Якщо інформація буде сумнівною, ми не будемо її оприлюднювати. Жертви подаватимуться лише з прізвищами, з місцем загибелі, хто організовував ці погроми чи вбивства. Тобто, ця інформація буде дуже прискіпливо верифікована.

Звідки отримується ця інформація?

Джерел збереглося дуже мало. Зокрема, в німецьких та канадських архівах збереглися відомості переписів населення. Німецький перепис зроблено в 1942-43 роках. І ці переписи дають дуже багато. Наприклад, матеріали радянської комісії, яка після визволення України обстежувала наслідки війни, руйнування господарства та жертви, вони не є до кінця вивчені та досліджені. Насправді цих джерел, на нашу думку, достатньо, щоб ми могли дати кваліфіковану відповідь щодо того скільки могло точно загинути цивільного населення під час цього братовбивчого конфлікту. Бо наш проект зосереджується не на мілітарній стороні і не на військовому протистоянні. Ми досліджуємо лише цивільні жертви, і це те, що відрізняє наш проект від інших, що реалізуються в Україні, Польщі чи в інших країнах.

Я розумію, що зарано про це говорити, що ще ведеться дослідження, але попередньо ви робили для себе якісь висновки? Скільки все ж таки було цих цивільних жертв у цей період? тому що польські історики кажуть про 100–200 тисяч лише з польського боку і про значно меншу кількість – з українського.

Я в ці цифри не вірю. Тому що з допомогою критичного методу і джерел, які збереглися, є наша робоча гіпотеза, яка може бути спростована чи підтверджена, що внаслідок наших досліджень та опрацювання джерел буде підтверджено цивільну жертву на Волині в розмірі, скоріше за все, 22-25 тисяч поляків і 6-8 тисяч українців. Це не значить, що саме стільки їх загинуло, це значить, що твердими фактами нам вдасться підтвердити загибель саме такої кількості людей, яких буде названо поіменно. Тому що, на жаль, ані українські дослідження які робилися некритичними методами, ані відоме дослідження подружжя Семашків у Польщі, вони не базуються на критичному методі і озвучені вами цифри – 100-150-200 тисяч – абсолютна більшість з них не мають імені. Тобто це є гіпотетична конструкція, на яку, на жаль, посилаються в Польщі більшість досліджень, які вважають себе науковими.

Ми відкидаємо некритичний підхід як української історіографії, так і польської.