Ми не раби? - 5 книг, які варто прочитати в червні

Марк Сидоній Фалкс. Як керувати рабами. – Х.: Фабула, 2019

Щоб зробити свою на диво цікаву та незвичайну книжку більш зрозумілою і доступною для тих, хто не належить до числа римлян, її оповідач, шляхетний римлянин, скористався допомогою доктора Джеррі Тонера, провідного науковця й директора відділу класичних студій у Коледжі Черчилля Кембриджського університету. Тож не дивно, що книжку про рабовласництво в Давньому Римі фахівець із римської історії написав у формі посібника з менеджменту.

Сам оповідач дає поради майбутнім рабовласникам щодо різноманітних ситуацій, пов’язаних із володінням рабами, адже рабовласництво за його часу становило ключову інституцію стародавнього Рима. Воно було настільки важливим, що нікому й на думку не спадало, ніби його може не бути. "Володіти рабами було так само природно, як сьогодні голосувати за консерваторів або за лейбористів, як роз’яснюють нам у книжці. - На жаль, ми не знаємо, що думали про це самі раби, позаяк їхні погляди нікого не цікавили". Таким чином, даючи поради щодо того, як обирати найкращих рабів, як заохочувати їх і коли карати, торкаючись делікатних питань сексу з рабами та нюансів їх звільнення, книжка пропонує читачам подивитися на світ очима античного римлянина, аби зрозуміти, наскільки інакшою була та далека епоха, як разючо вона відрізнялася від нашої.

Володимир Єшкілєв. Унія. – Х.: Фоліо, 2019

У цьому романі відомого івано-франківського автора – розповідь про гетьмана Івана Виговського та зраджені надії спадкової української шляхти, яка сподівалася на достойне місце України-Русі в найбільш модерній з тогочасних держав — Речі Посполитій, про роль православної Церкви у тих подіях, про катастрофу, що спіткала Гетьманську державу після переможної Конотопської битви.

Як і в попередніх романах Єшкілєва, художню реконструкцію доповнює ретельно вивірена "внутрішня енциклопедія" твору, де зібрані маловідомі, а іноді й замовчувані відомості про Гетьманську добу та дотичні до неї події. "Нова сила бродила й пінилися, немов молоде вино, народжувала несамовиті надії та авантажні проекти. В місцях темних і секретних нова сила зустрічала стару — сиву і дику, настояну на хмільних медах та відьмацьких варивах. Змішуючись, ці дві утворювали купаж, сповнений енергії, руху, радісної люті та підприємливого божевілля", — Володимир Єшкілєв про Україну середини XVII століття в історичному романі "Унія", першому з трилогії "Прокляті гетьмани".

Юрій Щербак. Час смертохристів. – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2019

Цей роман - гостросюжетний політичний трилер, дія якого розгортається напере­додні "Четвертої глобальної війни".

По суті, чудова антиутопія, у якій за гротескною формою і фантастичністю ситуацій стоїть реальна масштабність можливих геополітичних подій майбутнього. Будучи написаний вісім років тому, цей твір передбачив чимало трагічних моментів наших днів. Вагомої переконливості твору надає також і та обставина, що автор роману як колишній Надзвичайний посол України у США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі має широкий кут зору на проблематику міжнародних відносин. У своєму романі він щедро використовує цитування таємних документів, які розкривають цинізм і подвійні стандарти гравців світової політичної сцени, і подає своє парадоксальне бачення того, що може статися з Україною і світом у майбутньому. "Час смертохристів" — перший роман із трилогії "Час".

Євгенія Кононенко. Слово свого роду. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019

У цій збірці есе на "родинну" тему авторка, відома своїми гостросоціальними текстами, вибудовує стосунки з власним минулим. І не завжди родичі, які його населяли, були відомими, публічними чи видатними особами, оскільки для оповідачки важливіше те, який вплив вони мали на її становлення і як людини, і як письменниці. І тому хоч іноді оповідки видаються тривіальними, але завжди глибокими і психологічно виваженими, бо авторка звикла докопуватися до істини у всіх питаннях, хоч про жіночі бретельки, хоч про українську мову. Я — за розмови, які наближаються до рівня написання текстів, - звіряється авторка. - Бо варті витраченого часу лише ті розмови, які бодай на йоту наближають співрозмовників до істини. Можливо, не до великої універсальної істини. Але до істини мого та його чи її життя".

Олег Панфилов. Антисоветские истории. – Х.: Фолио, 2019

Історія Радянського Союзу давно стала невід’ємною частиною ідеології: що вигідно знати населенню, а що не вигідно, визначали політики правлячої партії. Радянські підручники історії чітко регулювали кількість і якість знань, що постачалися народу. Ось і сьогодні в Росії з історичною наукою відбуваються дивні і часом страшні колізії: з одного боку, офіційні історики виконують замовлення "партії і уряду", розшукуючи, наприклад, родовід Володимира Путіна, вимальовуючи генеалогію, якої не було, з другого - в Росії з'явилося дуже багато істориків-аматорів, які пишуть праці про "Грузію - гірську Русь" або про те, як росіяни захопили китайську імперію в I тисячолітті до нашої ери.

Автор переконаний: минуть роки - і нікому не потрібні будуть ні підручники, написані в той час, ні багатотомні наукові праці, що вихваляють радянську державу. Вони будуть зберігатися в бібліотеках як пам'ятники пострадянській ідеології, що руйнувала все - від держав до психіки населення, яке відразу ставало великою нацією. Ці підручники стануть свідченнями того, як проросійські діячі районного масштабу намагалися поставити себе на рівні з іншими культурами і державами.