Ще більше крові? 5 книг, від яких вам справді буде страшно

Тож документальна внутрішня напруга, що зростає з кожною сторінкою, сплетіння відвертості й містифікації не залишать байдужими читачів цього "жахливого" жанру, найкращі взірці якого справді можуть налякати.               

Ю Несбьо. Кров на снігу II. Ще більше крові. – Х.: Фоліо, 2019

Головний герой бестселеру про доброго найманого вбивцю-невдаху, продовження якого пропонує харківське видавництва, завжди був невловно схожий на всіх негативно-позитивних персонажів світової класики одразу – він Леона-кілера до Бетмена, не минаючи Квазімодо.

Нагадаємо, що у першій частині цієї історії шеф замовив йому вбивство власної жінки, але бажаного гепі-енду в "ніжного вбивці" не сталося. То що нам приготував вже цього разу відомий норвезький автор детективів, рокер і брокер, якого вперто порівнюють зі Стігом Ларсеном? "Щось мене поторгало. Точніше, хтось. Обережно - не так, щоб розбудити, а лише для того, щоб переконатися, чи є хтось під рясою. Я зосередився, намагаючись дихати рівно. Ймовірно, я ще маю шанс, якщо вони не помітили, що я не сплю. Я сягнув рукою до стегна і аж тут усвідомив, що пістолет — у піджаку, який я повісив на огорожу вівтаря. Як на професіонала, доволі бездарно".

Ієн Бенкс. Осина фабрика. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018

За сюжетом цього роману – найскандальнішого дебюту в англійській прозі останніх десятиліть – відлюдкуватий герой живе з батьком в лісі на околі десь в Шотландії. Їм належить невеличка галявина і частина просіки. На горищі у хлопця склад рогів і колекція фігурок лосів, зроблених з його власного волосся. Також у нього є сарай, де він тримає череп Еріка - загадковий пристрій для зв'язку з божевільним братиком.

Одного разу з лісу вдирається підпалений заживо лось, і тоді все й починається.

"Я дістав з-за пояса рогатку, обрав півдюймовий сталевий снаряд, ретельно прицілився й запустив велику кульку від підшипника по дуговій траєкторії над телефонними стовпа­ми та невеличким підвісним мостом. Із глухим, ледь чутним стуком вона влучила в табличку "Прохід заборонено! При­ватна власність", і я усміхнувся. Це був хороший знак».

Олександр Завара. Гелтер Скелтер. – Х.: Фабула, 2019

…Кажуть, лише на одній цій пісні з репертуару бітлів Radiohead побудували свою ранню кар’єру, що ж до автора однойменного роману "Гелтер Скелтер", то класики в його тексті так само вистачає. Але у тому-то й річ, що навіть класичну модель горору – юнацьку компанію, яка чи то на виїзді в лісу, а чи на дружній вечірці стикається з проявом того самого, метафізично-інфернального зла, він приміщує у незвичне, бо мирне середовище студентського гуртожитку. Зі своїми, звичайно, законами, часом жорстокими, але не настільки щоб ставати сценарієм для фільму жахів. "Атмосфера в чотириста чотирнадцятій панувала майже така, як і того вечора, коли загинув Сергій Знайда. Лячна тиша в коридорі й сусідніх кімнатах навіювала неспокійні думки, і різниця між тодішнім і теперішнім полягала лише в наявності куп сміття, через що гуртожитська кімната скидалася на захаращену туристами печеру". Тобто щоб було ще страшніше, бо страх у цьому випадку панує не на екзотичній для міських мешканців території, де йому, власне, й місце (ліс, підземелля, руїни), а у знайомому, типовому, звичному середовищі. Тому то й не знаєш до кінця роману, чи це потойбічні сили розігралися, викликавши гоголівського Вія з Панночкою, а чи завівся маніяк серед своїх.

Ирина Потанина. Фуэте на Бурсацком спуске. – Х.: Фолио, 2019

До того часу, як у приміщенні театру, про який мова у цьому ретроромані, відбувся сумнозвісний "процес СВУ", залишалося не так вже й багато. Тож поки, за сюжетом, тут заплановано грандіозну прем’єру першого в Радянській Україні "справжнього радянського балету".

"Со всех сторон столицы, нервно заслоняясь от снега или счастливо подставляя ему лицо, оживленно переговариваясь или тихонько нашептывая что-то нежное, толпой, парами или поодиночке почтенная публика пробиралась к Национальному театру оперы и балета. Долгожданная премьера должна была состояться при любой погоде".

Утім, 1930-го року хмари скупчилися не лише в політиці, і довгоочікувана прем'єра затьмарюється вбивством. Розслідувати її випадає абсолютно випадковим людям: театральному критику, тендітній балерині, відрахованому з робітфаку студенту і юній бібліотекарці. Тож така строката команда волею авторки перетворюється  на слідчу групу. При цьому навіть найменша помилка може коштувати кожному з них життя, а шансів дізнатися правду майже немає.

Сергій Оксеник. Вбивство п’яної піонерки. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2018

Слідом за призабутою "Голою піонеркою" - гротескним романом Михайла Кононова, що побачив світ на початку нульових – вийшла українська версія "нашої відповіді" постмодерністському ставленню до радянської історії. І виявилося, що у даному випадку це аж ніяк не кепкування з минулого і не його фантасмагорична інтерпретація, а сповнений іронії та щемкої ностальгії детективний роман.

По суті, у "Вбивстві п’яної піонерки" мова про подвійне розслідування злочину, яке ведуть і дорослі, і діти. За сюжетом, тихе село Варварка стає центром загадкових подій, сплетених у кримінальний клубок, який доведеться розплутувати героям роману. Але за злочином стоїть не лише людина, а ціла радянська система зразка 1950-х років, яка безнадійно загрузла в брехні. Хто ж залишається по-справжньому чесними, то це діти, приречені невпинно дорослішати в непростому, зрадливому світі дорослих.