Софі Лорен у Чорнобилі, привиди в хаті та пародія на сучукрліт – 5 книг "осіннього" чтива

Василь Шкляр. Спів Божої пташки. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2020

Початок цього роману – ліричний і драматичний водночас – нагадує нам про те, що не все у нас з недалекого трагічного часу обдумано і розказано. Звісно, "чорнобильська" тема – надто широка і складна, будучи обговорена, здавалося, у всіх жанрах, але у цьому романі мова про те, як жилося у ті часи різним людям, не з плакатного чи агітаційного середовища, а творчим, живим, небайдужим до самого життя, а не лише до його чергових "перегинів". Адже офіціоз мовчав про все. "Стареньке запорошене радівце у Стаховій хаті шкабарчало Хазановим і Жванецьким, хрипіло Висоцьким, нагадувало про широку гласність, і якби сталося щось страшне, то, певна річ, припинило б зубоскальство та співи й сказало б, що так і так, біда, людоньки добрі, велика біда, і давайте насамперед рятувати діток, вони ж не винні, що старі пеньки довели нас до вселенської катастрофи". За сюжетом, у цей самий час, звільнившись з видавництва герой оповіді лишає дружину, вродливу Софі Лорен, як називав він її десять років тому, і їде в село писати сценарій, а вже звідти, рятуючи сина – до Одеси. Загалом пристрасті, що киплять довкола, нагадують про той трагічний час, коли "реактор" і "радіація" були у всіх на устах, а в крамницях бракувало горілки, щоб загасити тривогу. Утім, автору вдалося розповісти про це нестандартно, яскраво, цікаво, нагадавши, як недаремно значить у передмові до роману Михайло Слабошпицький, про визна­чення прози як мистецтва слова.

Андрій Любка. Малий український роман. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020

Ця невеличка книжка - чудовий роман-пародія на зазвичай грандіозний проект назвою "Велика українська література", втілений свого часу в багатьох творчих потугах, які завершилися у нульових хіба що "Малою Українською Енциклопедією Актуальної Літератури" (МУЕАЛ), укладеною Володимиром Єшкілєвим. Натомість "М.У.Р." Андрія Любки - на противагу не менш вікопомному "Мистецькому Українському Рухові" 1940-х – це весела, дотепна, кумедна і зухвала розповідь про те, як живуть сучасні письмаки. Точніше, один з них, такий собі типаж невизнаного генія, який за стилем письма і буття одночасно нагадує Василя Герасим’юка часів "Нічних кіосків-93" і Юрка Іздрика періоду «Подвійного Леона», до якого автор цих рядків писав передмову, тому знає, про що каже. "Я, відомий у багатьох навколишніх гастрономах і цілодобових кіосках поет, - починає з похмілля свою розповідь герой, який вирішив одружитися, - декламатор віршів у потемках купе потягів дальнього слідування, ревний гріхо-католик, майстер медитативної лірики, надія вітчизняного письменства (принаймні так вказано у Вікіпедії, хоч це й написав я сам), розпластався на постелі і вмираю".

Сергій Дяченко, Марина Дяченко. Вовча сить. – Х.: Фоліо, 2020

Основна ідея роману нагадує одночасно "Колгосп тварин" Джорджа Орвелла і "The Animals" гурту "Пінк Флойд", в яких суспільство було поділене на соціальні групи тварин: овець, вовків, свиней і собак. Тож, з одного боку, мало що може бути безглуздішим за цивілізацію розумних овець, крім, звісно, чергового авторського експерименту, а з іншого, маємо цілком дієвий проєкт. В якому вівці живуть, будують ферми і міста, винаходять маячки, щоб захищатися від вовків. Щоправда, подальшому процвітанню і цивілізації можуть все ж таки загрожувати вовки, які прийдуть знову і почнуть жерти отару. Але, якщо зважити, що поруч - така спокуслива людська цивілізація, яка в обмін на твою власну вовну обіцяє чимало гараздів - захист, їжу, порятунок твоїх дітей... Однак за усе це, можливо, доведеться через кілька поколінь заплатити й розумом. Чи багато хто обере такий шлях? Чи не постануть ті, кого не вдасться переконати? І хто почне виживати по-людськи - борючись не на життя, а на смерть із сірими хижаками... Окрім "Вовчої ситі", до збірки також увійшли повісті "Бастард", "Горіла вежа" та кіноповість про слов'янську султаншу Роксолану "Оксамит і сталь".

Наталія Матолінець. Керамічні серця. – Х.: Vivat, 2020

За сюжетом, зустріч героїв цієї книжки сталася випадкова. Канре - служка без надзвичайних вмінь, Жаррак - спадкоємець одного з наймогутніших родів чаротворців. Країною шириться смертельна хвороба, із південного кордону погрожують війною, на півночі снують змови - і саме на тлі цього їхні долі переплетуться. Тож цей роман - сповнена магії історія, яка розгортається на тлі епохи раннього модерну. Але на перше місце тут стає людяність, яка дається героям важкою ціною. Чи повстануть вони проти жорстокої соціальної нерівності, адже у Франі пригноблюють усіх, хто не володіє чаром? Ризикнуть вступити у битву з часом чи вимушені будуть йому підкоритися? У будь-якому разі авторка обіцяє, що ця книга буде дещо несхожою на решту її творів, а описаний у ній світ - місцями некомфортний, незвичний, але не менш захопливий. Письменниця працювала над романом два роки, і вже тоді вписала в сюжет епідемію, через що історія вийшла досить актуальною.

Наталка Малетич. Привид, який не міг заснути. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2020

За сюжетом цієї історії, у покинутому будинку на околиці міста живе собі привид. Чи багато ми знаємо популярних історій про привидів? І саме таких, що не налякають, а розважать дітей? Вони були у пригодах Малюка і Карлсона, у "Банді піратів" і "Мисливцях за привидами»". Натомість цього разу, головний герой – симпатичний привид, з яким можна дружити - страшенно самотній, оскільки довкола немає людей, яких можна було б навідати увечері. Загасити нічну лампу тому, хто заснув з книжкою, вкрити дитину ковдрочкою. А потім, повернувшись додому, солодко спати цілісінький день. Привид втратив сон, відколи усі його сусіди виселилися. Проте одного разу все змінюється. Адже в будинок-з-привидом переїздить молода сім’я з дівчинкою…