Закони 16 січня вересня …чи крайня необхідність

Закони 16 січня вересня
…чи крайня необхідність

Михайло Савчин,
д.ю.н., проф. Ужгородського національного університету
радник Голови Конституційного Суду України (2008 – 2010)

В українських вузах вельми погано викладають право воєнного стану чи то військове право (martial law), або його майже не викладають. Тому й пишуться такі закони, як «закони 16 вересня», які вже прирівняні блогосферою до «диктаторських законів» 16 січня.

Водночас сьогодні відбувся паралельний процес ратифікації Верховною Радою і Європейським Парламентом Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Тому ці події слід розглядати у взаємозв’язку та перебігом АТО на крайньому Сході України.

Саме у цьому контексті слід розглядати «закони 16 січня вересня».

Я люблю читати наше законодавство, бо мені видається, що завше наші законотворці стають на одні й ті ж граблі – як правило, закони страждають відсутністю притомного алгоритму впровадження його положень в життя. Вони страждають якимось роздвоєнням. З одного боку, пишуть вельми казуїстичні закони, як от виборчі закони, що відкриває широкі двері для владної сваволі. І це завжди підтверджують результати всіх виборів.

Або кидаються у другу крайність – розпишуть певні права чи повноваження, а яким чином вони здійснюються, то лем святий Петро[i] чи Марія Повчанська[ii] знають.

Закон про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької і Луганської областей прикметний тим, що він набуває чинності із відкладальною умовою. Такою умовою для дії положень названого закону є додержання вимоги протягом місяця з дня його оприлюднення учасниками терористичних організацій звільнити заручників, добровільно здатися українським властям разом із зброєю, боєприпасами та іншим військовою технікою і спорядженням, звільнити захоплені будівлі та приміщення тощо.

Прикметно, що законодавець припускає, що члени терористичних організацій ДНР-ЛНР добросовісно помиляються у своїх суспільно-політичних поглядах, а тому вони не можуть вчиняти такі злочини, як державна зрада (стаття 111 КК), оскільки вони як би реалізують право на самовираження чи самовизначення. Мабуть, йде мова про остаточне оформлення життєвого цілепокладання індивідів, гештальт яких склався ще цілком у радянському дусі або в дусі поваги до імперських цінностей.

Також презюмується, що названі індивідууми не можуть перешкоджати законній діяльності Збройних сил України та інших військових формувань (стаття 114¹ КК). Отаке от.

Так само законодавець припускає, що учасники цих угрупувань можуть «добросовісно помилятися» стосовно своїх життєвих цілей і в стані афекту чи то цілком свідомо вони не вчиняють таких складів, як мародерство, насильство над населенням у районі воєнних дій, погане поводження із військовополоненими (статті 432 – 434 КК), пропаганда війни (стаття 436 КК), пропаганда неонацистських поглядів (стаття 436¹ КК), розв’язування та ведення агресивної війни (стаття 437 КК), порушення законів та звичаїв війни (стаття 438 КК) тощо.

Виходить така собі сіра зона інфраправа чи то навіть неправа.

Власне, я припускаю, що на умовній території, назвемо її Східна Скіфія (бо юридична техніка закону явно кульгає навіть стосовно термінів) потонула у своєрідній антифеодальній революції.

Адже така революція мала б мати у своїй основі певне ленне право. Дійсно, елементи сюзеренітету-васалітету у Східній Скіфії були присутні, оскільки для того, щоб відкрити якусь невеличку справу для підприємця необхідно було отримати дозвіл від людей клану Януковича – Ахметова. Ця заповітна парочка знаменна тим, що вони не побудували жодного притомного бізнесу з нуля, а набрали власності шляхом «віджиму», себто гангстерськими методами.

Держава, яка ніколи не вела притомної регіональної політики і ніколи не поновлювала місцевого самоврядування після його остаточної ліквідації Нікалаєм Палкіним (скасування магдебурзького права в Києві 1843 році), ніколи не викликала у Східній Скіфії якихось сентиментів-симпатій. Тому місцеве населення, підігріте російською пропагандою, зустріло будь-які кроки нової влади в Києві у штики.

Тому теза «Почути Донбас!»^ТМ є закликом про поновлення певної форми ленного договору. І Закон про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей виступає такою своєрідною спробою – спробою вирощення української Вандеї.

Такий режим особливого правоположення місцевого самоврядування триватиме протягом трьох років з дня оприлюднення цього Закону. На такі випадки взагалі то мало діяти притомне законодавство про воєнний стан або у перспективі про стан облоги (тобто на випадки коли є загроза територіальній цілісності в окремих місцевостях України). Однак сьогодні в нас так ще і не оголошено воєнного стану, хоча потенціал Закону про боротьбу з тероризмом вичерпав себе з огляду на відверту військову агресію з боку Російської Федерації, військові підрозділи вже беруть активну участь у військових діях на Донбасі.

Конституція України не передбачає особливих режимів управління територіями, окрім особливостей місцевого самоврядування у містах Києві і Севастополі (нині анексованого) та в умовах воєнного і надзвичайного стану. Тому такі виключення із конституційний засад територіального устрою є сумнівними.

Закон про особливості самоврядування як мантру повторює про особливості здійснення влади в умовній Східній Скіфії, відсилаючи до підзаконних актів, Це не сумісно із обов’язком держави забезпечувати права і свободи людини, винятки із здійснення яких можуть визначатися лише законом, переслідувати легітимну мету і не посягати на сутність їх змісту (трискладовий тест).

Закон говорить про самовизначення у мовних правах, але воно й так достатньо гарантовано міжнародними договорами та законами України; на державу накладаються відповідні соціальні зобов’язання стосовно територій, які не контролюються київської владою; визначаються основні напрями транскордонного співробітництва.

Однак ці положення зазначеного Закону неможливо виконувати на практиці, оскільки в нас відсутнє притомне законодавство, яке чітко регулювало процедури вирівнювання розвитку громад і регіонів та здійснення транскордонного співробітництва. Для здійснення транскордонного співробітництва взагалі має діяти чіткий контрольний механізм, оскільки таке співробітництво передбачає кооперацію і відносну самодостатність громад, чим явно не славляться відповідні райони Донбасу і тим більше – прикордонні територіальні одиниці Російської Федерації. І взагалі, поняття єврорегіон чи транскордонне співробітництво і Російська Федерація – це є своєрідний оксюморон.

Ну а положення цього Закону про добровільні загони міліції мені дещо нагадує про спробу кодифікації правил поведінки кондотьєрів.

Насправді, що ж відбувається?

А відбувається болючий процес зламу останньої імперії у Європі – Московської держави (бо елінізована форма назви цієї країни є банальною крадіжкою). Ми не знаємо достеменно предмет торгів Януковича із Путіним протягом серпня – листопада минулого року. Але без сумніву, що це був той же шантаж з боку Московії, який застосовувався нещодавно до окремих країн ЄС, так і до ЄС у цілому.

Далі. Слід констатувати, що ми лише на шляху формування справжньої, боєздатної Армії. Це може служити стримуючим фактором для Президента Порошенко щодо оголошення воєнного стану. Стосовно цих обставин та мотивації дій занадто мало інформації.

В Україні пробуксовують, а по суті, не здійснюються реформи, насамперед, судова реформа, лібералізація економіки з паралельним повнокровним запусканнями ринкових інституцій, а також територіальна реформа. Але об територіальну реформу обламав зуби у свій час Шарль де Голль, який на референдумі у 1968 році не отримав у її підтримку достатньо голосів, що спонукало його піти у відставку.

Слід наголосити, що в Українській держави немає поки що інституційної пам’яті щодо відстоювання національних інтересів, яке ґрунтується на традиціях дипломатії, розвідки і контррозвідки, якісному законодавстві та високому рівні судочинства. Навіть сам Конституційний Суд веде себе дивним чином, адже суддею-доповідачем у справі про конституційність закону про поновлення довіри до судової влади є особа, щодо якої Європейський суд з прав людини встановив, що ухваливши вирок з кримінальної справи вчинила низку порушень Європейської конвенції з прав людини. Та що тоді вимагати від звичайного судді Бахмутівського райсуду, га, братці?

Відстрочення Зони вільної торгівлі України із ЄС хоча дає вигоди, але все ж таки має більше негативу – сам факт ЗВТ є спонукальним чинником реформ, які в рамках інертної системи можуть бути запущені завдяки зовнішньому фактору.

Загалом Україна при умові проведення реформ може стати вагомим політичним гравцем, бо для цього є достатньо ресурсів – інтелектуали, космічна, авіаційна, машинобудівна промисловість, аграрний сектор, а також і природні ресурси та перехрестя шляхів.

Звісно, в рамках розподілу сил становлення України я самостійного суб'єкта змінює акценти. Але для цього має бути рішуча політика держави. Водночас свобода політичного маневру України залежить від її потенціалу, і відтермінування ЗВТ і це підтверджують і посадовці ЄС свідчать про непростий фон у зовнішній політиці, зокрема про тяжіння Московської держави і далі діяти гангстерськими методами.

Тому на слід просто грамотно розпорядитися власними ресурсами.

А це значить – і ухвалювати компетентні рішення.

Тому і для цього ці роздуми – для демократичної комунікації.

Для компетентности влади.