Як вбити громадянську активність

14 жовтня 2014 року Верховна Рада ухвалила закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення кінцевих вигоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів» за номером 1701-VII, який набрав чинності 25 листопада. Серед іншого, цей закон зобов’язує кожну юридичну особу приватного права вносити у Єдиний державний реєстр інформацію про кінцевого вигодоодержувача та структуру власності засновників.

Зокрема, це стосується і громадських  організацій, які мали подати держреєстраторам відомості про своїх бенефіціарів у строк до 25 травня 2015 року.

Для довідки: Ч.5 статті 166 прим.11 Кодексу про адміністративні правопорушення в редакції закону 1701:  «Неподання юридичною особою державному реєстратору передбаченої Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” інформації про вигодоодержувача (вигодоодержувачів) юридичної особи – тягне за собою накладення на керівника юридичної особи або особу, уповноважену діяти від імені юридичної особи (виконавчого органу), штрафу від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».  /5100 – 8500 грн. станом на сьогоднішній день/

Автори закону, що «процедура проста – організаціям буде треба лише подати реєстраторам набір додаткових відомостей про себе за формою, розробленою Міністерством юстиції».

На практиці виявилося, що процедура щодо громадських організацій прописана вкрай заплутано, не враховано безліч випадків (наприклад, коли засновники вже давно не належать до організації та з ними не має контакту; засновники вийшли (виведені) із складу ГО тощо) але і сам держреєстратор виявився повністю не готовий до  цієї процедури!

Для прикладу, до чого призводить недолуга законотворчість  «під гранти» та прийняття законів «за прискореною процедурою»  наводжу статтю Анастасії ЗАКОМОРНОЇ (сайт ПолітКом), яка на практиці зіткнулася з неефективністю цього закону!

Все б нічого, нібито і намір у держави правильний – знати, які саме фізичні особи є засновниками тих чи інших підприємств та організацій, хто у кінцевому результаті отримує прибутки і дає вказівки ТОП-менеджменту юридичних осіб для виведення грошей з країни за кордон й відмивання їх «у темну» за законами інших країн. Однак держава встановила своїм підприємствам та громадянам нелюдські та допотопні (у порівнянні з технологічними можливостями ХХІ століття) умови подачі такої звітності, чим дала «зелене світло» для процвітання корупції. І реальна історія із життя нашої громадської організації – наглядний тому приклад.

Пролог. Членам нашої невеличкої громадської організації із ЗМІ стало відомо про необхідність для юридичних осіб подати до ДРС до 25 травня 2015 року заповнену реєстраційну картку (форму 4, затверджену 10 квітня 2015 року Міністерством юстиції України), в якій має бути розкрита інформація про засновників і учасників юридичної особи, в інакшому випадку юридична особа ризикує отримати штраф у розмірі від 5,1 до 8,5 тис грн. Відомо це стало лиш у п’ятницю, 15 травня 2015 року, тобто за 10 календарних днів до кінцевого строку. Постійного юриста у нас немає, оскільки ми – неприбуткова організація й провадимо свою діяльність на волонтерських засадах. Тож довелося розбиратися, як заповнювати цю картку і що це взагалі таке. Ми вирішили зателефонувати на гарячу лінію ДРС, щоб уточнити деякі аспекти щодо нашої організації. На тому кінці слухавки підтвердили необхідність подавати таку інформацію про громадські організації, й з урахуванням усіх інших запланованих справ заповнити реєстраційну картку вдалося лише наступного дня. З думками, що ще є більше тижня часу, ми спокійно чекали понеділка, щоб піти подавати затребувану державою форму 4.

Оповідь. Але не все сталося, як гадалося. Прийшовши до Відділу ДРС у Печерському районі міста Києва о 8:30 ранку понеділка, 18 травня 2015 року, стало очевидно, що вже сформувалася черга приблизно на 200 осіб. Запитавши у людей, які вже були під стінами державного реєстраційного органу, як ця черга займається і чи є шанс потрапити до Реєстратора сьогодні, було отримано відповіді, що це «жива» черга, яка займається зранку, й на день проходить приблизно 120 осіб, тому сьогодні стирчати немає сенсу – краще прийти завтра з першим метро, зайняти свою чергу, й тоді є шанс подати форму 4. Наївно довірившись таким порадам людей із черги, ми з колегою (з іншої громадської організації) пішли зі спокійними душами займатися іншими корисними справами.

За цей час із коментарів перших осіб нашої держави, наданих ЗМІ, стало відомо, що подавати реєстраційні картки відтепер можна не лише до того Відділу Державної реєстраційної служби, в якому була зареєстрована юридична особа, а й до будь-якого іншого у нашому місті. Зрадівши такій новині й подумавши, який же молодець прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк, що запровадив таку новацію, ми з колегою вирішили, що оскільки один з нас живе у Дарницькому районі столиці, то займе чергу до ДРС у Дарницькому районі, а інший – піде, як і планувалося, займати чергу у Печерський район. Тож ми зробили по довіреності на подачу документів до ДРС від імені кожної з наших юридичних осіб на нас обох, – хто перший потрапить, той і здасть.

Отже, прийшовши з першим промінням сонця о 04:30 під стіни ДРС у Дарницькому районі, де вже десяток людей чергував під будівлею, я побачила, що на скляних дверях ДРС з внутрішньої сторони були приклеєні 9 аркушів з переліком прізвищ у черзі. Таким чином, нічого іншого не залишалося, як записатися під номерами 678 та 687 для обох. Черга розповіла, що перекличка відбувається о 13:00, хто не приходить на перекличку – того викреслюють зі списку. Саму ж перекличку проводить така сама людина із черги, яка взяла на себе ініціативу. Однак проблема ще у тому, що час від часу у сутичках, що виникають від нервування людей, списки можуть бути викрадені, пошматовані або взагалі знищені, тому їх краще сфотографувати. Окрім того, з’ясувалося, що із п’яти спеціалістів, які приймають реєстраційні картки, лише один спеціаліст приймає інформацію про юридичних осіб з інших районів. Більше того, усі відділи ДРС приймають реєстраційні картки лише з 09:30 до 13:00 щодо юридичних осіб з усіх районів і з 14:00 до 16:00 щодо юридичних осіб лише зі свого району, при цьому одна людина може подати інформацію не більше, ніж про три юридичних особи. Раптом з’явилася людина, яка запропонувала подати документи сьогодні і без черги за 800 грн.: зайти разом у час після обіду й подати документи.

Мій колега тим часом пішов до ДРС у Печерському районі. І його там теж чекав список. Тож, записати наші прізвища йому вдалося лише під номерами 320 і 321. На цей раз черга повідомила, що відмічатися необхідно кожен день принаймні один раз: або о 8:00, або о 13:00 та або о 14:00, а спеціалісти ДРС не розподілялися на тих, хто приймає свій район й хто приймає усі інші райони. Однак, знаючи про пригоди під іншими відділами ДРС, ми вирішили слідкувати за своєю чергою в усі обумовлені часи доби. У цьому районі також діяли «посередники», які за 250 грн. обіцяли подати документи без черг.

За кілька днів слідкування за чергою в двох районах ми дізнавалися від людей, яким вже вдалося потрапити до Держреєстратора, про неправильність заповнення карток. Наприклад, одній жінці ДРС відмовила у прийнятті документів через те, що в реєстраційній картці у рядочку з назвою вулиці вона написала «вул. Московська» замість «вулиця Московська», а іншій жінці відмовили у реєстрації через те, що вона заповнила номер офісу у клітинках з рівнянням по лівому краю, а не по правому.

Нарешті у четвер, 21 травня 2015 року, черга до Відділу ДРС у Печерському районі почала підбиратися до наших номерів. Однак, до 13:00 потрапити не вдалося. Люди, які мали подати документи щодо юридичних осіб з інших районів розійшлися до завтрашнього дня, що логічно. І тут хтось із черги почав бунт, щоб викреслили усіх, кого немає під дверима у цей час.

Розуміючи, що мій колега стоїть зараз на перекличці біля Відділу ДРС у Дарницькому районі й фізично не може бути присутнім зараз на перекличці під стінами Відділу ДРС у Печерському районі, я почала захищати його інтереси діалогом з присутніми. Окрім того, я логічно запитала у пані з черги, якій довірили списки, що робити людям, які мають подати чужий район, а отже не зможуть зробити це з 14:00 до 16:00, невже їх викреслять з черги? На що отримала відповідь: «Так! Хай їдуть у свій район і подають там! Чого ми маємо панькатися з ними?!» Тут підключилася інша жінка: «Так! Викреслити! Я так стояла і мене викреслили, то чому тобі тут поблажки робити! Йди перезаписуйся у кінець черги! Чому усі записані вже 1600 осіб мають йти тобі на поступки?!»

Виходить, що людина, яка хоче подати реєстраційні картки щодо юридичної особи, зареєстрованої у Печерському районі міста Києва та щодо юридичної особи з іншого району – стає заручником ситуації: реєстратор не приймаю, а черга хоче скоріше здихатися когось у списку попереду.

Мені стало так образливо від цієї несправедливості й від скотського відношення чиновників до своїх громадян, що я не витримала і заплакала на виду в усіх присутніх. Від сорому мені стало ще образливіше. І тут почали у голову лізти думки: а якби я була вагітною, наприклад, на -му місяці, і мені оце так довелося недосипати, недоїдати, стояти у спеку у черзі й відбиватися від оскаженілих й морально змучених людей, які б почали на мене кричати і штовхатися, – де гарантія, що я б не рознервувалася й не стався викидень?! Від такої думки  мені стало ще паскудніше на душі й у мене почався нервовий зрив.

І тут я вловила себе на думці, що ще недавня позитивна думка про пана Яценюка змінюється розчаруванням і жагою подати на нього до суду за такі знущання над своїм народом. Невже в еру новітніх технологій, в століття розвитку комп’ютерів та інтернету, не можна було створити онлайн системи прийому реєстраційних карток, як це зроблено, наприклад, у Швеції?!

Раптом до мене підходить жінка із черги, яка кричала про необхідність мене і подібних мені викреслити зі списків черги, і каже до мене розплаканої: «Якщо хочеш, щоб вас не викреслили із черги, то ночуй тут під дверима із ксерокопіями списків до завтрашнього ранку! Переночуєш – зможеш потрапити!» Решта черги мовчазно дала свою згоду на таку «поблажку».

Що мені залишалося робити? Я погодилася. Видзвонила колегу, бо одній залишатися вночі на вулиці було страшно.

Тут почався другий етап тортур. По-перше, дуже складно вистояти ніч після активного дня, сповненого стресом. В цю ніч я відчула себе безхатчинком на твердій лавці, що продувається вітром. По-друге, на вулиці вночі холодно і страшно. По-третє, немає можливості справити свою природню потребу – сходити в туалет. Єдиним виходом стало піти до відділку міліції, який знаходиться поруч, з проханням відвідати їхню вбиральню. Звісно, я знову згадала «незлим тихим словом» пана Яценюка, який, напевно, спить собі солодко у ліжечку під ковдрою вночі.

Ледь дочекавшись ранку й відкриття Відділу ДРС у Печерському районі, я все ж таки змогла потрапити до реєстратора. Однак, він повідомив мені, що не може прийняти реєстраційні картки щодо громадських організацій, тому що це юрисдикція Районного управління юстиції. Моя щелепа відпала до самої підлоги! Невже, коли я телефонувала на гарячу лінію ДРС й консультувалася щодо подачі реєстраційної картки щодо громадської організації, мені не могли повідомити про це одразу?!

Більше того, зранку у п’ятницю, 22 травня 2015 року, стало відомо, що увечорі напередодні депутати проголосували за подовження термінів подачі цих реєстраційних карток на чотири місяці та за можливість для юридичних осіб, у яких бенефіціари і ТОП-менеджмент є одними й тими ж особами, не подавати в обов’язковому порядку таку звітність. Знову ж таки питання: чому було одразу по-людськи не поставитися до справи? Навіщо було катувати чергами громадян? Невже лише коли влада відчуває, що народне невдоволення ось-ось дійде до точки кипіння, робляться кроки-поступки, щоб не скинули з трону?

Висновок напрошується сам по собі: нашій країні конче необхідно змінювати совковий метод звітування бізнесу перед державою й зменшити комунікацію між підприємцями та спеціалістами державних органів влади.

(повна версія на сайті «Політком»)