Болівар не витримає всіх?

Про це стало відомо з проєкту документа, який вони спрямували до Брюсселя напередодні зустрічі з керівниками ЄС, запланованої на 17-18 липня. Війна в Україні названа у ньому "конфліктом в Європі", який добре було б "вирішити мирними засобами". Формулювання при цьому настільки розпливчасте, що з нього взагалі незрозуміло, про який саме конфлікт йдеться.

Латиноамериканці натомість пропонують Євросоюзу зосередитися на проблемах соціально-економічному розвитку, захисті природного середовища і… компенсації шкоди, завданої трансатлантичною работоргівлею. А неофіційно їхні дипломати скаржаться, що європейці "вчергове намагаються нав’язати власний порядок денний", демонструючи тим самим зверхність, успадковану від часів колоніалізму. І взагалі — не хочуть визнати свої колишні заморські володіння рівними собі державами-партнерами.

Ображаються, звісно, і українці – ті, принаймні, які цікавляться подіями за межами Європи. Нам взагалі важко зрозуміти, коли інші не поділяють наші почуття. Особливо тоді, коли йдеться про здавалося б очевидні факти – адже росіяни не просто напали на нашу країну, а й щодня вбивають українців, здійснюючи жахливі воєнні злочини. Тим підозрілішою здається відсутність емпатії з боку народів, яких зазвичай вважають аж надто емоційними. Простіше пояснити цю позицію впливом Москви, який в Латинській Америці й справді залишається значним.

Ще кілька років тому, щоправда, українці скаржилися на відсутність розуміння і з боку західних європейців. Про "кремлівські мацаки", звісно, тоді теж не забували. Але побутувало й інше пояснення. Мовляв, мешканцям колишніх метрополій важко стати на бік тих, хто бореться за незалежність або з наслідками колоніального панування. Адже більшість з них все одно ототожнює себе з вчорашніми імперіями. І підсвідомо сприймає українців так само як тубільців своїх власних колоній.

Читайте також: Неочікувані переможці

Звісно, Київ і Львів географічно знаходяться в Європі, але й ірландський Дублін чи, скажімо, баскська Памплона – теж не в Африці. Власне, і чимало кварталів в тому ж Буенос-Айресі виглядають цілком по-європейськи, але це не заважає аргентинцям час від часу згадувати про колоніалізм і імперіалізм без жодної ностальгії.

Чи зникли ці асоціації з початком масштабного російського вторгнення? Важко сказати напевно. Радше відійшли на периферію суспільної свідомості. Самі росіяни, звісно, зробили багато для того, що б їх не сприймали як "одну з багатьох" імперій — кількість злочинів і звірств, якими, здається, окупанти іноді навіть пишаються, якось не спонукає до ототожнення з ними. Та й паралелі сьогодні здебільшого проводять між путінської Росією та Третім Рейхом, який і в Німеччині, не кажучи про Францію з Британією, вважають синонімом абсолютного зла.

В заявах українців теж стало більше посилань на досвід Другої світової, і менше риторики, подібної до антиколоніальної чи антиімперіалістичної. Навряд чи це робиться цілеспрямовано, ми радше намацуємо ті образи та паралелі, які краще сприймаються нашими західними союзниками. Але боротьба з агресією Росії від того не перестає бути боротьбою за незалежність – такою самою, як свого часу вели (та й ведуть) країни Африки, Азії чи Америки – і Північної, зрештою також.

Чому українці не можуть порівнювати лідерів свого спротиву не лише з Джорджем Вашингтоном, але й з тим же Симоном Боліваром?

Фото: Вікіпедія

І справа не лише в яскравій картинці й захопливій "боліваріанській" романтиці. Й не в тому, звісно, що Петлюра теж був Симоном – майбутнього головного отамана назвали на честь апостола, а не революціонера. Між нинішньою Визвольною війною України та війнами за незалежність країн Латинської Америки паралелей навіть більше, аніж здається на перший погляд. А ті, проблеми, за якими стикаються сьогодні українці, насправді можуть бути зрозумілішими їхнім мешканцями, аніж деяким європейцям.

Зрештою, якщо лідери CELAC порушують питання про компенсацію шкоди, завданої трансатлантичною работоргівлею, то Київ зрештою теж може нагадати про кількість невільників, вивезеної з території нашої країни. І не за кілька століть, а за два тисячоліття мінімум – про що нагадує навіть слово "раб" в англійській.

Хоча… Може, у цьому і полягає принаймні одна з причин дистанціювання латиноамериканських лідерів до України й до війни проти російської агресії? Можливо, вся справа у ревнощах? В тому, що Київ перебирає на себе увагу і ресурси, які в "третьому світі" звикли вважати призначеними для них, – жертв колоніалізму та імперіалізму?

Звідси й прагнення оголосити українську боротьбу за незалежність "не такою, як треба" - навіть через визнання нинішньої війни "внутрішньоєвропейським конфліктом" (знову ж таки, з натяком, що європейці за визначенням не можуть відчути, що таке бути колонією). Прагнення, яке із задоволенням підживлює і заохочує Москва.

Читайте також: Пігулки від жадібності

Але якщо це так – то це лише є чергова підстава засумніватися у щирості деяких "борців з колоніалізмом". Бо одна справа, коли метою цієї боротьби є подолання відсталості та нерівноправності, стрибок "із третього світу у перший", як свого часу висловився Лі Кван Ю (яким би не було ставлення до цього діяча і справжніх наслідків оголошеного ним "стрибка"). І зовсім інше, коли "антиімперіалістична боротьба" стає способом життя, рухом без мети, а іноді – навіть підживлює відсталість і нерівноправність, аби зберігалися підстави вимагати тієї ж уваги та ресурсів – нібито для їхнього подолання.

Коли все зводиться лише до розподілу допомоги – її, звісно, на всіх ніколи не вистачає. Якщо йдеться не про боротьбу за свободу, а про транспортування грошей, то Болівар не витримає навіть двох – це ще О. Генрі зауважив. Що вже казати про тридцять трьох. Чи тридцять чотирьох, якщо рахувати з Україною. За всієї поваги до відомого латиноамериканського революціонера.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.