Чому Захід не може визнати, що Україна перемагає

Матеріал Еліота А. Коена, радника держдепартаменту США з 2007 по 2009 рр., професора для Theatlantic.

Коли я відвідав Ірак під час активних подій 2007 року, я виявив, що загальноприйнята думка у Вашингтоні зазвичай відставала від подій в полях на два-чотири тижні. Щось подібне робиться й сьогодні. Аналітики та коментатори неохоче заявляють, що російське вторгнення в Україну заблоковане, а війна зайшла в глухий кут. Ба більше, імовірніше, що українці перемагають.

То чому ж західні аналітики не можуть цього визнати? Більшість професійних дослідників російської армії спочатку передбачили швидку і рішучу перемогу росіян; потім стверджували, що росіяни зупиняться, навчатимуться на своїх помилках і перегрупуються; потім прийшли до висновку, що росіяни насправді працювали б набагато краще, якби дотримувались їхньої доктрини; і зараз схильні бурмотіти, що все може змінитися, що війна ще не закінчена і що цифри грають все ще на користь Росії. Їхня аналітична невдача буде лише одним із елементів цієї війни, який варто вивчати в майбутньому.

У той же час аналітика української армії у нас - досить езотерична спеціальність, і тому Захід, як правило, ігнорує прогрес, якого Україна досягла з 2014 року, завдяки важко здобутому досвіду (війна на Сході) та великій допомозі у підготовці Сполучених Штатів, Великобританії, Канади. Українські військові виявилися не тільки вмотивованими та добре керованими, але й тактично вмілими, об’єднавши легку піхоту з протитанковою зброєю, безпілотниками та артилерійським вогнем, щоб неодноразово перемагати набагато більші російські військові формування. Українці не просто захищають свої опорні пункти в міських районах, а маневрують з них і між ними, дотримуючись твердження Клаузевіца, що найкращий захист – це щит від добре спрямованих ударів.

Небажання визнавати те, що відбувається в Україні, частково пов’язане, можливо, із захищеністю, яку вчені відчувають до свого предмета (навіть якщо вони ненавидять його з моральних мотивів), але більше з тенденцією робити акцент на технологіях (у росіян є декілька хороших моментів), кількості (де вони зараз переважають, хоча лише до певної міри) і доктрині. Російська армія залишається в деякому сенсі дуже розумною, і інтелектуали можуть занадто легко захоплюватися елегантним тактичним і оперативним мисленням, не звертаючи увагу на практику. Але війна безапеляційно все перевернула. Наприклад, більшість сучасних армій покладається на сильний кадровий склад унтер-офіцерів. Сержанти стежать за збереженням транспортних засобів і керують тактикою загону. Російський сержантський склад сьогодні, як і завжди, слабкий і корумпований. А без спроможних сержантів навіть велика кількість технологічно складних транспортних засобів, розгорнутих відповідно до переконливої   доктрини, в кінцевому підсумку будуть зламаними або покинутими, а війська будуть піддаватися засідкам або розбиватися під вогнем.

Однак найбільша перешкода Заходу дивитися об'єктивно і йти на шляху до успіху полягає в тому, що за останні 20 років ми звикли думати, що наша потужність і позиція в стагнації, неефективна чи некомпетентна. Настав час вийти за межі цього й розглянути факти, які ми бачимо.

Доказів того, що Україна виграє у цій війні, багато, якщо лише уважно поглянути на наявні дані. Відсутність російського прогресу на лінії фронту – це лише половина картини, хоча це й затьмарюється картами, які показують великі червоні краплі, які відображають не те, що контролюють росіяни, а райони, через які вони пройшли. Провал майже всіх десантних ударів Росії, її нездатність знищити українські ВПС і систему протиповітряної оборони, а також багатотижневий параліч 40-мильної колони постачання на північ від Києва є натяком. Втрати росіян приголомшливі — від 7 000 до 14 000 солдатів загинули, залежно від вашого джерела, що означає (використовуючи практичне правило про співвідношення таких речей), щонайменше майже 30 000 забрали з поля бою пораненнями, захопленням або зниклими безвісти. Така загальна кількість становила б щонайменше 15 відсотків усієї сили вторгнення, достатньої для того, щоб зробити бій більшості підрозділів неефективним. І немає жодних підстав думати, що темпи втрат зменшуються — насправді західні спецслужби повідомляють про нестабільну кількість російських втрат — тисячу в день.

Додайте до цього тактичні помилки, які постійно повторюються, які можна побачити на відео навіть аматорам: транспортні засоби скупчуються на дорогах, немає піхоти, яка прикриває фланги, немає тісно скоординованого артилерійського вогню, немає підтримки зверху з боку вертольотів і панічна реакція на засідки. Співвідношення знищених транспортних засобів 1:1 до тих, які були захоплені або покинуті, свідчить про армію, яка не бажає воювати. Вражає неспроможність Росії зосередити свої сили на одній або двох напрямках атаки або взяти велике місто. Так само, як і масові проблеми в логістиці та технічному обслуговуванні, ретельно проаналізовані технічно кваліфікованими спостерігачами.

Російська армія залучила до бою більше половини своїх бойових сил. Та за цими силами стоїть дуже мало. Російські резервісти не мають жодної підготовки (на відміну від Національної гвардії США або ізраїльських чи фінських резервістів), і Путін пообіцяв, що наступна хвиля призовників не буде відправлена, хоча навряд чи він дотримається цієї обіцянки. Чеченські допоміжні війська зазнали серйозних ударів, і в будь-якому випадку вони не звикли до загальновійськових операцій і не підходять для них. Внутрішнє невдоволення було придушене, але вибухає, коли сміливі люди протестують, а тисячі молодих людей, які управляють технікою, – втікають.

Якщо Росія бере участь і у кібервійні, то це не особливо очевидно. Російські підрозділи радіоелектронної боротьби не відключили український зв'язок. Пів дюжини генералів загинули через погану шифровку сигналу або коли відчайдушно намагалися поправити жахливу ситуацію на передовій. А ще негативні показники з іншого боку — жодної української капітуляції, жодної помітної паніки чи розвалу підрозділів, і мало дорогоцінних місцевих квіслінгів (норвезький колоборонат), а великі русофільські риби, такі як політик Віктор Медведчук, мовчать осторонь. З’явилися повідомлення про місцеві контратаки українських військ та відхід російських військ.

Висвітлення не завжди підкреслювало ці тенденції. Як стверджував Філіпс П. О’Браєн з Університету Сент-Ендрюс, фотографії зруйнованих лікарень, мертвих дітей і підірваних багатоквартирних будинків точно передають терор і жорстокість цієї війни, але вони не передають її військових реалій. Говорячи найрішучіше: якщо росіяни зрівняють місто і вб’ють його мирних жителів, вони навряд чи знищать його захисників, які будуть робити надзвичайні та ефективні речі з-під уламків, щоб помститися загарбникам. Тобто, зрештою, те, що росіяни робили у своїх містах з німцями 80 років тому. Більш твереза журналістика — The Wall Street Journal виділяється в цьому відношенні — була виваженою та аналітичною, пропонуючи детальні репортажі про відомі битви, як-от знищення російської батальйонної тактичної групи у Вознесенську.

Більшість коментаторів занадто вузько ставляться до цього конфлікту, представляючи його як виключно між Росією та Україною. Однак, як і більшість воєн, її ведуть дві коаліції, які ведуть переважно, але не виключно, громадяни Росії та України. У росіян є кілька чеченських допоміжних військ, які ще не продемонстрували значної ефективності (і які рано втратили свого командира), вони можуть отримати також деяких сирійців (які ще менше зможуть інтегруватися з російськими підрозділами) і знайти половинчастого союзника в Білорусі, чиї громадяни почали саботувати її залізничні лінії, і чия армія цілком може підняти заколот, якщо їх попросять вторгнутися в Україну.

Українці також мають свою допоміжну армію, близько 15 000 іноземних добровольців, деякі, ймовірно, нічого не варті чи небезпечні для своїх союзників, але інші цінні — снайпери, бойові медики та інші спеціалісти, які воювали в західних арміях. Що ще важливіше, вони мають за плечима військову промисловість таких країн, як Сполучені Штати, Швеція, Туреччина та Чехія. Щодня в Україну надходять тисячі одиниць сучасної зброї: найкращі в світі протитанкові та зенітні ракети, а також безпілотники, снайперські гвинтівки та весь бойовий набір. Більше того, слід зазначити, що Сполучені Штати володіли чудовими розвідданими не лише про настрої Росії, а й про її наміри та реальні операції. Члени розвідувального співтовариства США були б дурними, якщо б не поділилися цією інформацією, включно з розвідкою в реальному часі, з українцями. Судячи зі спритності українських ППО та розгортань, можна припустити, що вони насправді не дурні.

Розмова про глухий кут приховує динамічність війни. Чим більше ви досягнете успіхів, тим більша ймовірність того, що ви досягнете успіху загалом; чим більше ви зазнаєте невдач, тим більша ймовірність, що ви будете продовжувати терпіти невдачі. Немає публічно доступних доказів того, що росіяни можуть перегрупуватися та поповнити запаси у великих масштабах; є багато доказів протилежного. Якщо українці продовжуватимуть перемагати, ми можемо побачити більш помітні розвали російських підрозділів і, можливо, масові капітуляції та дезертирства. На жаль, російські військові також шалено посилюватимуться на одній справі, яка їм добре вдається — бомбардувати міста та вбивати мирних жителів.

Українці роблять свою справу. Зараз настав час озброїти їх у масштабах і з необхідною невідкладністю, як у деяких випадках ми вже робимо. Ми повинні придушити російську економіку, посилюючи тиск на російську еліту, яка, загалом, не підкоряється дивовижній ідеології Володимира Путіна про «пасіонарність» і параноїдальний великоросійський націоналізм. Ми повинні мобілізувати офіційні та неофіційні агенції, щоб проникнути в інформаційний кокон, в якому влада Путіна намагається ізолювати російський народ від новин про те, що тисячі їхніх молодих людей повернуться додому покаліченими, або в трунах, або зовсім не від дурного і поганого вели загарбницьку війну проти нації, яка тепер буде їх ненавидіти вічно. Ми повинні розпочати організацію судових розглядів воєнних злочинів і почати називати підсудних, як це слід було зробити під час Другої світової війни. Перш за все, ми повинні оголосити, що буде план Маршалла для відновлення української економіки, бо ніщо так не підвищить їхню впевненість, як знання того, що ми віримо в їхню перемогу і маємо намір допомогти створити майбутнє, яке варте мати для людей, які готові так рішуче боротися за свою свободу.