День проголошення Незалежності України був початком, який неодмінно мав вилитися в криваву бійню – Сергій Головатий

От я пригадую, як я залишав з'їзд Народного руху України (перший з'їзд, установчий, на якому я був одним з журналістів що висвітлювали цю подію) і як люди у трамваї у Києві (це був, здається, швидкісний трамвай №3, який ходить на Борщагівку) з якимось подивом дивилися на синьо-жовтий значок, який я просто залишив після цього установчого з'їзду. Тому що треба сказати, що його так просто тоді не носили. А на з'їзді Руху всі були з цими значками. А поза – таке було враження, що люди продовжують жити в Радянському Союзі. Навіть не в оцій перебудовній Москві, до якої я звик, а просто в звичайному Радянському Союзі. Я себе почував на цьому з'їзді Руху… Я навіть так свою статтю назвав свого часу – "Акваріум свободи". А ви були одним з тих, хто був активістом цією організації, хто працював над статутом. І от які у вас були сподівання в ситуації, коли було ясно, що більшість суспільства не розділяє самої ідеї незалежності країни?

Ви праві, сказавши, що я був одним з тих, хто працював і не тільки. Я опрацював статут. Це практично вся структура Руху, яка стала – це я опрацював статут влітку практично сам, і в незмінному вигляді його Установчий з'їзд ухвалив. Але крім статуту, я опрацював і деякі розділи, програми, які ухвалив Установчий з'їзд. І, зокрема, програми, які стосувалися державності, які стосувалися майбутньої юридичної системи або того, що ми тоді називали "правова держава". Хоча комуністи до Горбачова забороняли взагалі говорити про правову державу. Це поняття повернули комуністи на своєму з'їзді, в партійній резолюції назвали "социалістічєскоє правовоє государство". А до того, починаючи від Лєніна, Сталіна, Брежнєва та інших, взагалі не можна було це слово вживати, табу було на поняття "правовоє государство".

Ви сказали про атмосферу. Я хочу сказати про свої власні відчуття у ті три дні. Бо це ж дійсно тоді був Радянський Союз, компартія при владі, БТРи довкола нашого Будинку культури Київської політехніки, оточені вздовж Бульвару Шевченка. Ви знаєте, тоді не можна було ще співати "Ще не вмерла Україна", тоді не можна було синьо-жовтих кольорів застосовувати геть, тоді не можна було ще тризуб малювати. І от коли організаційний комітет влітку готувався до з'їзду, то художників очолила Лариса Скорик. І от вона придумала "задник", перед яким мала сидіти президія. Там дійсно було написано слово "Рух", там дійсно був тризуб, там дійсно були синьо-жовті кольори прапора. А робило це молодіжне крило Руху, до якого я належав. А от старше крило, скажімо так – письменницько-політично-наукове, воно відпочивало в Криму, на письменницьких дачах-пляжах. І вони приїхали, коли побачили, як молодіжне крило підготувалося до з'їзду, вони написали цидулку Кравчуку – скаргу на нас, вони написали донос, вказали, що оці екстремісти, які влітку готували Рух, дуже радикально пішли і вони оце застосовують – синьо-жовту символіку, тризуб і так далі, і так далі. Кравчук отримав цю цидулку, вони хотіли відмежуватись від цього всього. Розумієте, навіть в самому Русі серед тих, хто прийшли в той зал у перший день вересня, різні були почуття. 

І коли зазвучав козацький марш, який ніколи в радянські часи не звучав ні на радіо, ні на телебаченні, я почав плакати, бо я почув ту музику, яка була заборонена і я її не знав. Я вперше в житті почув козацький марш саме в Політехніці вранці тоді в вересні, коли відкрили Установчий з'їзд Руху. Мені потім казали Драч і Павличко – ми думали, що ти до нас підісланий, але коли я побачив, що ти плачеш під козацький марш, то всі сумніви вже розійшлися.

Так, я пам'ятаю цю мелодію, пане Сергію. Мені дуже сподобалося і я думав, чому я ніколи в житті її не чув…

А потім згадай, як завершився з'їзд – "Червоної калиною" хору Ященка Леопольда. "Червона калина" – тоді це був гімн, тоді це був оцей пафос, це піднесення. Це було те, що врешті і становило оцей дух української невмирущості. Порівняйте – "Червона калина" як завершальний етап, як апофеоз Установчого з'їзду Руху, і "Червона калина сьогодні – яке її звучання, яке значення… Вона й зараз надихає. Тобто це те, що становить оцю духовність українського буття і незнищенність українськості через духовні символи, через музику, слово, пісню і так далі. Оце такі почуття…

Вже потім, звичайно, коли ми, ухваливши Конституцію, записали, що таке державний гімн, що таке державний герб і так далі, і так далі. А тоді це все було під табу і звучало вперше. То звичайно, що і коліна тряслися, і мурашки по тілу йшли, і сльози текли. Бо це було незбагненно, неочікувано, але це було природньо.

Ви знаєте, от ви згадали про Кравчука. І я теж подумав, що треба розібратися, чому українські комуністи були такими неймовірно несучасними. От я був на установчому з'їзді Народного фронту Естонії. Туди прийшли в перший день перший секретар Центрального комітету партії Вайно Вяльяс, голова Ради міністрів Естонської РСР Індрек Тооме і голова президії Верховної ради Естонії Арнольд Рюйтель, до речі, майбутній президент уже відновленої країни. І їх всі зустрічали оплесками, і вони сиділи серед делегатів з'їзду так, що це було ясно, що це – Народний фронт, усього народу. І навіть партійне керівництво Естонії – поруч з народом.

А на установчий з'їзд Руху прийшов тільки Леонід Кравчук. Я б сказав, не з власного бажання – його тоді надіслали. І він був усього тільки завідуючим ідеологічним відділом ЦК Компартії України і членом ЦК. Навіть не членом політбюро Центрального комітету Комуністичної партії. Фактично партійне керівництво країни з'їзд проігнорувало, вони навіть заборонили нам писати про цей з'їзд. Я не знаю, чи ви знаєте, що я написав текст про Установчий з'їзд Руху до того, як з'їзд розпочався, і до того, як нам заборонили писати. Тобто ми встигли опублікувати в газеті "Молодь України" повідомлення, що почався з'їзд, що його відкрили делегати з національними піснями. Цього всього не було, я це вигадав. Просто щоб встигнути це надрукувати. А потім все – заборона на 10 днів! 

Я це дуже добре пам'ятаю, я це дуже добре знаю, бо я це все спостерігав власними очима і те все чули мої вуха. Чому в Україні було інакше? Між іншим, так само, як ви були в Естонії, я брав участь в установчому з'їзді "Саюдіса" у Вільнюсі, в палаці спорту. І бачив оцей потужний вибух національного піднесення. Він теж справив на мене величезне враження і став для мене, можна сказати, поводирем у підготовці українського повсталого руху. 

Бачите, в Естонії був Народний фронт, в Латвії був Народний фронт, а в Литві був, власне, "Саюдіс" – власна назва. І коли ми готували установчі документи, то я переконував і Павличка, і Яворівського, і Драча – давайте придумаємо так, що не треба абревіатуру НРУ чи так, як Народні фронти були в балтійських державах, давайте, щоби стало це власною назвою. Бо будуть писати в англомовній пресі, в світовій пресі. І нам треба не абревіатура незрозуміла, а треба, щоб воно стало самобутнім, власною назвою. І я скрізь великими літерами у статуті написав "РУХ". Звичайно повна назва "Народний рух України за перебудову", але потім скрізь за текстом "РУХ", "РУХ","РУХ", при тому великими літерами. Звичайно. що мовознавці та лінгвісти сперечались – це суперечить українському правопису. Але кажу: мене не цікавить правопис, мене цікавить, щоб це була самобутня назва, яка б увійшла з українським словом. І воно так і пішло! Далі вже писали англійською мовою "Ruh", а не "Movement".

Так-от, стосовно Кравчука. Інакше не могло бути, бо Кравчук був вимушений прийти на той з'їзд. Згадайте літні місяці, коли у прямому ефірі, між іншим, на УТ-1 були публічні дебати Кравчука як ідеолога, як ідеологічного лідера комуністів українських чи радянських в Україні, як він сперечався, доводив Іванові Федоровичу Драчу. Він ще не був головою Руху, але очолював організаційне ядро, як поет, його тоді обрали 1 травня у Львові до радянського Верховного Совєта. На таких страшних виборах, але він переміг – він був символічним лідером на той час. І я дуже пам'ятаю, як на УТ-1 Кравчук повернувся спиною до Драча. Вони сиділи не обличчями один до одного, сперечаючись, а спинами. Бо Кравчук запекло доводив, що нам не потрібно ніякого Руху. Що ви тут з бандерівською символікою націоналістичною? Синьо-жовте в нас усе є. Подивіться на наш прапор – там серп і молот золотий, це жовте. Подивіться на червоно-синьому там же є і синє! Тобто ці кольори – вони присутні. Звичайно, що він все прекрасно розумів, розумів, яка була історія України. Але він надалі грав те, що мав грати ідейний вождь комуністів в Україні. Бо Україна мала, як доводять сьогоднішні дні, визначальну цінність для Московії, як невід’ємна частина московської імперії, без якої московська імперія не може існувати. Тому всі зусилля були кинуті.

Чому так було з Щербицьким при перебуванні в Києві Горбачова? Горбачов дав уже трошки свободи. Вже можна було говорити, уже на телебаченні в Москві були програми, де був Лістьєв…

…"Взгляд"...

…"Взгляд"! А в Україні була задуха, тому що треба було Україну тримати в тому, що колись називалося "єжовиє рукавіци". Тобто у лещатах КГБшних, лещатах тоталітаризму, комуністичної системи. Тому Кравчук свою роль відігравав.

Між іншим, повернімося до сьогоднішнього дня, якщо програма виходить в День проголошення незалежності – коли підняли прапори. Це ж за Кравчука було. Незалежність проголосили. Але маса тих, хто чекав під стінами Верховної Ради Української РСР ще 24 серпня 1991 року незалежності української – вони вимагали синьо-жовтого прапора. І що Кравчук? Сказав: підніміть синьо-жовтий прапор. І що підняли? Два прапори. Одночасно при Кравчукові підняли два прапори – радянський червоно-синій з серпом і молотом і український синьо-жовтий.

Я вам розповім, пане Сергію, що це була концепція давня, ще до проголошення Незалежності. Я вже після того, як Рух було створено, хотів добитися, щоб в Україні дозволили використання синьо-жовтого прапора, як це дозволили у країнах Балтії. Пам'ятаєте, там в один час було два прапори. Я хотів написати про це статтю. Але мені редакція газети сказала, що я не можу писати такої статті, тому що я студент університету, а це – велика справа. Бандерівський прапор фактично, з яким боролося все комуністичне керівництво. Людей виганяли з залу Верховної Ради Української РСР. Валентина Шевченко, тодішня голова Верховної Ради це робила. Коли народний депутат Радянського Союзу Микола Куценко прийшов із значком, вона його вигнала. На порушення Конституції СРСР, бо його не можна було вигнати, він був союзний депутат. 

І я тоді пішов до Леоніда Кравчука, він вже був секретарем ЦК партії. І Леонід Кравчук сказав, що, якщо ти напишеш статтю, ми її видамо і будемо використовувати два прапори. Але в мене є одна умова. Ти маєш знайти відомого українського письменника, інтелектуала, з партійним квитком бажано, щоб він тобі дав інтерв'ю, в якому сказав, що можна використовувати і той, і інший прапор. І я, на жаль, пане Сергію такого співрозмовника не знайшов.

Але, вибачте, це мова йшла про період, коли Українська РСР була складовою частиною Совєтського Союза. А коли під вечір 24 серпня проголосили Незалежність України – от у мене Акт, оригінал, я його зберігаю. Який міг бути на щоглі вже незалежної України радянський прапор?

Мені здається, що українські комуністи тоді самі не зрозуміли, що вони проголосили.

Ні, це була дана вказівка. Кравчук дав вказівку Хоменку, а Хоменко був тоді керівником секретаріату. Але в будь-якому разі це була вказівка і це він сказав "Обидва". Вони перелякалися і повісили обидва.

Але це символічно. Воно так сталося і воно мало свій смисл. Тому що ідеалісти в особі членів Руху, або тих, хто вийшов із таборів – Левко Лук'яненко, брати Горині, Ірина Калинець, інші ті, хто пройшли через репресії Брежнєвського і навіть Горбачовського  режимів – це ідеалісти, які хотіли незалежної України. Вони її отримали, вони побачили на щоглі свій прапор. І комуністи, які залишили владу собі, бо у комуністів і Кравчука ніколи в світі не було мети мати незалежну Україну. Ну не було!

Неправда, коли кажуть, що Кравчук – батько незалежності. Ніколи! Тому це – їхній символ. Вони зберегли свою владу, хай вона називається незалежна Україна. А ідеалісти-рухівці – так, вони прагнули, вони жили цим. Ті, хто не прийшов з таборів, ті хто там був похований чи вже перепохований на українській землі – це був їхній смисл життя і вони прагнули цього.

І тому зійшлися оці два прагнення – прагнення комуністів зберегти владу, але й ідеалізм, ідеал незалежної України в антикомуністичної частини Верховної Ради так само справдився. Ото було поєднання практичного, реалістичного та ідеалістичного. Отакою Україна практично до сьогодні і є – з одного боку реалістична, а з другого боку – ідеалістична.

Цікаво, чи розуміли люди масштаб задач тоді і масштаб наслідків цього проголошення Незалежності. Тому що я дуже добре пам'ятаю, що під час 1-го з'їзду народних депутатів Радянського Союзу я прогулювався в Александровському саді Кремля з головою "Саюдіса" Вітаутасом Ландсбергісом. І от він мені розповідав про те, що, якщо "Саюдіс" переможе на виборах до Верховної Ради Литовської РСР (а це вже було ясно, що переможе), перше, що він зробить – він не буде чекати, він проголосить відновлення Незалежності Литовської республіки. Це було радикальне рішення – союзна республіка оголошує, що вона виходять із Радянського Союзу, що вона ніколи в ньому не була.

І я йому сказав: пане професоре, я не допускаю, що Литва зможе так просто відмовитися від Радянського Союзу. Мені здається, що для того, щоб забезпечити Незалежність Литви, треба знищити сам Радянський Союз. І професор Ландсбергіс на мене подивився таким своїм поглядом класичним уважно і сказав: "Ну тоді ми знищимо Радянський Союз, Віталію". І я це запам'ятав. Але мені і тоді здавалося, що без України знищити Радянський Союз неможливо. І от цей день настав. І це було не просто проголошення Незалежності України, це був фактичний вирок Радянському Союзу. От ви вважаєте, що депутати Верховної Ради України, коли вони голосували за незалежність, вони розуміли, що вони роблять?

Ні. Ні. Ні. Я вам сказав, що це було двоїсте розуміння – в комуністів з одного боку, а в антикомуністів або "незалежників" з іншого боку. "Незалежники" розуміли, що вони роблять і багато з них тоді вже говорили за Лєніним – Лєнін казав, що "бєз Украіни рєвалюция нєвазможна", чи "Расія нєвазможна" і так далі. І так само "незалежники", які боролися за незалежність, вони казали, що без України імперія розпадеться.

Але це аксіома. Ця аксіома настільки не потребує далі якогось розмірковування, бо ті події, які відбуваються в наші дні, саме це доводять – що без України не може бути Московської імперії. Вона до сьогоднішнього дня існує у своїх теренах, але вона далі хоче поширюватися на ті терени, що вона вважає своїми. Звичайно, що тоді цього усвідомлення не було. Але дійсно,

чому зараз Польща і балтійські країни найсильніше допомагають Україні. Вони прекрасно розуміють, що Україна, вистоявши, забезпечує їм незалежність, державність і свободу. Найбільше це розуміють балтійські держави і Польща. А не вистоїть – тоді взагалі не будемо говорити, які непередбачені можливі наслідки. Але питання свободи в Європі, свободи цих націй і держав стане під великим питанням, вибачайте за тавтологію.

Тому звичайно, що сьогоднішній день є продовженням того, що сталося 24 серпня. Оте, що сталося 24 серпня 1991 року – то тільки початок, який неодмінно мав вилитися в криваву бійню, бо ніколи в світі Московія Україну так просто не відпустила б і не відпускає. І тоді, коли ми говорили про те, що тоді проголосили незалежність, то дійсно було свято, раділи, але для мене тоді очевидно було інше, і я це сказав в прямому ефірі в той же вечір в 11 годині на першому УТ у Євдокії Колєснік. Я не пішов пити разом з комуністами у ресторан "Дніпро", де зараз зруйнований будинок на Хрещатику, де був арбітражний суд. Але всі ж пішли пити, танцювати, веселитися. А я пішов на ефір до Євдокії, де сказав: сьогодні велика, величезна, історична подія, свято, радість. Але я не можу, тому що так мирно, безкровно Україна ніколи не буде державою. Я не знаю. Певно, що то доводила вся минула історія. Я не є істориком, але це були мої слова в прямому ефірі тоді, 24 серпня 1991 року. Історія це підтвердила. Не відпускала і не відпустить Московія нас.

Тоді виникає питання, пане Сергію – хто ж ідеалісти, а хто реалісти? Мені здається, що якраз ідеалістами можна назвати тих українців, які впродовж багатьох років, якщо не десятиріч, вірили, що незалежна Україна може існувати поруч із Росією, обираючи свій шлях, обираючи свою культурну і національну ідентичність. І при цьому Росія з цим просто без будь-яких проблем і зусиль зі свого боку погодиться. Оце – ідеалізм! А реалізм, мені здається, якраз для тих людей, які займалися національно-визвольною боротьбою…

З погляду сьогоднішнього дня можна так казати. Але я вважав себе ідеалістом. Чому? Бо в 1991-му чи 1992-му році була міжнародна конференція, я мав доповідь, був депутатом 1-го скликання. І там виступав Сєргєй Караганов, відомий у Росії ідеолог, провідник рашизму, як на сьогодні можна сказати. І він тоді прямо на конференції каже: "Політічєскій проект Украіна нє просущєствуєт больше двадцаті лєт". 

Я сприйняв це, як якийсь ідіотизм. Бо для мене Україна – це був не політичний проєкт. А тим більше, що значить "існуватиме не більше 20 років"? Не встигли ми проголосити незалежність, які уже в Кремлі, або в їхніх мізкових центрах, була стратегія, що за 20 років вони мають робити так, щоб Україна зникла, як держава. А сьогодні пройшло 30 років. І вони практично робили все, що можливо. Вони ж Кучму поставили на заміну Кравчукові, бо Кравчук для них став уже націоналістом. І для них потрібен був проросійський президент. І тому через певні механізми, домовленості і шантажі Кучма був оголошений президентом на дострокових виборах, а не виграв вибори. І так далі кожного разу в нас оці хвилі – або чисто проросійський, або інший. 

Або реаліст, або ідеаліст…

На зміну Кучмі, якого Москва вже настільки довела, що він уже і сам якось перестав любити Москву і казав, що "Україна – не Росія". А потім – боротьба за те, щоб на зміну навіть такому, не дуже націоналістичному Кучмі треба геть промосковського Януковича. Відповідно далі – 2013 рік, війна. "Армія, мова, віра" – це вже бандерівці, націоналісти, їх треба знищувати. І тому пішов рух на інший проєкт. І оці хвилі українські – вони постійно. Туди-сюди, туди-сюди.

І дійшло до того, що сьогодні не те, що "політичний проєкт Україна", мова йде про те, що Московія перейшла до методики, яка перевершує методику гітлерівського нацизму в своїй жорстокості, в своїй нелюдськості, в своєму варварстві. Вона чітко сьогодні дає нам щоденно, погодинно по всій Україні докази того, що мета одна – стерти з лиця землі Україну, як таку. Не просто як державу, не просто її державність, а стерти з лиця земоі Україну як явище, як самобутнє, як природній дар. Стерти і знищувати українців тільки через те, що вони українці. Як це робив Гітлер стосовно євреїв. І тут мова вже не йде, які вони українці – російськомовні, тюркомовні чи україномовні. Просто знищувати українців за те, що вони шанують свій герб, прапор, гімн, що вони співають "Червону калину", що вони кажуть "Я – українець". Тільки за це їх знищують фізично. Я не думав, що таке варварство могло статися після того, що пережив світ у ХХ столітті через Першу і Другу світові війни. На цьому постав порядок у 1945 році, коли створили ООН. Всі були переконані в тому, що цього більше не буде. А воно є і воно перевершує те, на якому попелі постав цивілізований світ у 1945 році.

Ви згадали про Сергія Караганова. Я вам скажу, що я був на закритому засіданні Ради зовнішньої оборонної політики, яку тоді очолював Сергій Караганов. Це був початок 1990-х років, було спеціальне закрите засідання, присвячене стосункам Росії та України. Я своїми каналами на нього потрапив, сидів там собі десь непомічений. Вони просто тоді й не розуміли, що я український громадянин, а не російський, що мені не можна знаходитися в таких місцях. І там виступав перший заступник міністра закордонних справ Російської Федерації Анатолій Адамішин з доповіддю про стосунки з Україною. Ну, як виступає депутат – підписали такі, такі, такі угоди, готують такі, такі й такі угоди. Україна вимагає таке, ми вимагаємо сяке – звичайний дипломатичний аналіз. І тут хтось з учасників засідання запитав: "пане Адамішин, але як ви взагалі собі думаєте, як мають будуватися стосунки Російської Федерації з Україною?" Адамішин, досвідчений дипломат, дивиться на цю людину і каже: "Как с обичним нєзавісімим гасударством". 

І я відчув незадоволення усього залу – просто фізично. По-перше, я вирішив, що кар'єра Адамішина скоро закінчиться і виявився правий – його усунули з МЗС, а потім і з політики. По-друге, мені стало ясно, що ці люди не хочуть розвивати стосунки з Україною, як із звичайною незалежною державою, що вони взагалі такої держави не хочуть. А це була вся російська еліта там зібралася. Не тільки Караганов – всі вони хотіли, щоб усього цього не було. Я завжди дивувався, як в Києві цього не усвідомлюють і не бачать, коли вони цього і не приховували. Я був на тому засіданні Верховної Ради Росії, де ухвалювалося постанова про російський статус Севастополя. Я ще був юнаком, а вони вже за це голосували. Я прекрасно пам'ятаю всю цю боротьбу за Крим…

В Києві цього не розуміли, можливо навіть не хотіли розуміти, або великою мірою певна частина політичного класу сприяла, щоб цього не розуміли. За 30 років незалежності практично не сформувався той політичний клас, або критична маса політичного класу при владі, яка би працювала на українську державність, яка би робила Українську державу міцною, яка би розуміла ту історичну, геополітичну або екзистенційну загрозу, яку становила і становить для українського народу, для української землі, для Української держави і для України, як господнього явища, Московія. Не було такого. У цьому наша вразливість. Тому що політичне суспільство українське, на жаль, зовсім інше, ніж політичне суспільство балтійських держав, інших держав, які пройшли етап становлення нації, які мали державність. Але Україна, у цьому і її вразливість, не мала ніколи державності. А перед тим, до 91-го року, майже 400 років була колонією.

Тому ніхто не стикався з такою глобальною проблемою, як українство. Після майже 400-літнього колоніального стану, рабства, коли все видавлювалося, вичавлювалося все, що пов’язувало людську істоту з Україною не матеріально, а духовно. Все це вичавлювалося, витравлювалося. І тому, звичайно, на цьому тлі, на тлі історичного розвитку не могла українська нація постати, як поталанило нашим союзним на сьогоднішній день державам чи націям. І це є велика проблема до сьогодні.

Ще хотів сказати одне. В зв'язку з тим, що я вам показав оцей Акт, який я писав 23 серпня – Акт Незалежності. І там є мої слова і моя рука. В мене ще є одна мрія. Я оце перечитую те, що мало хто читає, мабуть, і академіків, і юристів, і політиків. Це те, що вони називають "Конституцією Пилипа Орлика", яка насправді не є конституцією, а є договором між гетьманом і запорозьким військом.

1710 рік. Що тут є? Які є поняття? Є "Джентем Антіквамквет Козатікам" – це "Стародавня козацька нація". Є поняття "Україна". І є поняття "деспотіко московітіко імперіум". Є поняття Московії як такої, "іго московітіко" – це іго московське. І є латинська назва наша первинна – "Парва РОсія". Це – "Малоросія". Це те ядро, це – Русь. Ви знаєте, оскільки вони вкрали у нас цю назву "РОсія", "Парва Росія", то я хотів би, щоб сьогоднішні політики у внутрішньому вжитку, щоб парламент, як ми тоді проголосили незалежність, а щоб нинішній склад парламенту ухвалив законом – для внутрішнього вжитку відмовитися від вкраденого у нас слова "рОсія". Парва Росія, Малоросія, Київська Росія... Щоби ми повернули те, що є в документах Пилипа Орлика – "Іго московітіко", "імперія московітіка". Нам треба показати їм, що ми – Україна, була Україною, є і буде Україною. А вони були Московією, є Московією і будуть Московією.

Для цього треба узаконити цю назву для внутрішнього вжитку. Звичайно, що це не піде на міжнародне поширення, бо є міжнародні документи. Але всередині своєї держави треба мати гордість, сміливість, рішучість відмовитися від назви "Росія" для Московії. Бо "РОсія", як латинською мовою тоді звучало – це є ми. Це є "Росія Кієвос" або Парва Росія". 

Отака ще є моя мрія. Або навіть не мрія. Я вважаю, що обов'язок депутатів нинішнього скликання – зробити це. І всім, у всьому просторі – інформаційному просторі, публічному просторі, політичному просторі – щоби звучало тільки "Московія", "московити" але не "росіяни" і не "Росія".

Для вас незалежність, і для вас перемога в цій війні – що означають?

Ви розумієте, я ж пішов з науки в політику заради чого? Заради незалежності України! 88-ий рік – я тоді ще був в одному з молодіжних творчих колективів. Ми писали за завданням Горбачова закон про молодь. І, коли писали закон про молодь, ми їздили в балтійські республіки, де вже це все починалося. Ми виступали в прямих ефірах. Я, відчувши в Москві оцю свободу – на програмі "Взгляд" у Лістьєва ми в прямому ефірі виступали. Приїжджаєш ти в Київ, а тут мертва сталінська, брежнєвська задуха в особі Щербицького. Я сказав: ні, я йду з науки, я йду в політику. Заради незалежної України і не просто незалежної! Тому що ми з Павличком сперечалися в першому скликанні Верховної Ради. Я казав: я хочу незалежної, але демократичної України, там де є свобода. А він казав: ні, дурний ти, нам треба спочатку будь-яка, але незалежна. Кажу: Дмитре, у цьому ми з тобою розходимось. Бо для мене це – сенс життя. Незалежна Україна з європейськими цінностями.

Політичний український клас її завжди проголошує, навчився вимовляти "демократія", "верховенство права", "права людини". Вимовляти ці слова політичний клас навчився за ці роки. Тільки він не хоче впроваджувати ці цінності європейські, або західні цінності у вигляді людських прав, правовладдя, ліберальної, правдивої демократії, а не формальної, як в Росії чи Білорусі. Так-от, не хоче політичний клас України всі ці роки впроваджувати у тій сутності, за якою ці цінності уже існують в Європі, і на яких ця Європа збудована у вигляді Європейського Союзу. На жаль, оці цінності в Україні залишаються і досі гаслами, газетними рядками, а не практичними справами українського політичного класу.

То може й перемога ця буде тим, що Україна стане вільною і правовою?

Спочатку треба здобути перемогу над ворогом у війні. Це тільки дасть можливість далі впроваджувати європейські цінності і поступово входити у європейський цивілізаційний простір, уже європеїзуючи українців. А їм треба стати – більшості українського суспільства – українцями!

Ще не всі в Україні є українцями, попри паспорт із тризубом. Треба бути українцем в душі, мати гідність українця, як громадянина України, відчувати, що ти належиш до української держави.

А це, як писав Пилип Орлик, "козацька нація завжди не сприймала автократію". Це в ті часи – тому вони й уклали цей договір з гетьманом Орликом, щоб він не зловживав владою. І, позаяк козацькій нації властиве несприйняття автократії, то я переконаний, що сучасна козацька нація все-таки увійде у ліберальний, або свободолюбивий, або той простір політично-юридичний, який заснований на свободі у всій Європі.