Два шляхи для Зеленського - стати Голобородьком або перетворитися на Януковича

Цей експеримент буде, вочевидь, хрестоматійним для майбутніх політологів, але сьогодні це – реальність, що впливає на життя мільйонів мешканців України та з якою змушені рахуватися наші зовнішньополітичні партнери.

Для підбиття підсумків політичного року 2021 скористаюся метафорою, яку вже використав одразу після виборів 2019 року. Дійсність підтвердила передбачення, що Україна з новою владою нагадує біатлоніста, який не влучив по мішені і змушений іти на штрафне коло. Зараз ми добігаємо до середини цього штрафного кола і не можна сказати, що події останнього року у цьому плані повинні нас чимось дивувати.

Повноваження президента в Україні не такі вже й великі. Тобто, навіть маючи царські повноваження, він нічого не може зробити сам. Але він призначає на посади людей, які й повинні керувати країною. Тому кадрове питання є визначальним для оцінки дій будь-якого національного лідера.

У цьому сенсі минулий рік лише показав виразніше те, що загалом стало ясно одразу після формування депутатської фракції “Слуги народу”, формування нового Кабінету міністрів, перших призначень губернаторів та кадрових змін у силових структурах, з яких почалося правління Зеленського.

Цілком очікувано під масками “нових обличь” виявилися знайомі мармизи різноманітних пройдисвітів і пристосуванців. Заради справедливості, слід зробити одну ремарку. Можливо, в часи Порошенка було більше пристосуванців і менше відвертих авантюристів, але сам принцип кадрової політики в Україні залишається незмінним ще з часів кучмівського Бакая і “любих друзів” Ющенка. Він продовжився в “донецькій” експансії, “рошенівському” призові, а тепер реалізовується в “кварталівському” варіанті. Кожна влада спирається на “своїх”, але такого відвертого пофігізму в кадровій політиці, який почався з 2019-го, такого ігнорування будь-яких правил і демонстративного цинізму в системі державного управління в Україні ще не було.

Особливо боляче це для сектору безпеки, в якому й відбувалися основні скандали 2021 року. І якщо зачистка Бакановим СБУ відбулася без великого суспільного резонансу, то у військовій розвідці розголосу уникнути не вдалося. 

Не менш складною для проведення “кадрових революцій” виявилася судова система. Поки що боротьба там триває з перемінним успіхом, але в цілому можна сказати, що схеми Медведчука-Портнова-Вовка живуть і перемагають. Зеленський не може завершити остаточною перемогою навіть свій епічний батл з суддею Тупицьким, хоча того вже й тримають за руки секунданти, а рефері в особі західних інституцій давно тримають піднятою руку “переможця”.

Розставивши своїх людей на “хлібні посади”, Квартал підсвідомо намагається зробити відповідні публічні сфери ще більш примітивними і деградованими, ніж вони були до останнього часу. Адже на цьому тлі профани виглядатимуть не так виклично. У результаті руйнується вже будь-яка інституційна пам'ять, скасовуються будь-які правила і пристойність, тож скоро вже буде просто нікому згадати, як має насправді працювати бюрократія.

Пройшовши кілька рейдерських захоплень різноманітними “командами”, вітчизняні інститути державної влади практично втратили міцність і форму. Вони розкисли, як картонна коробка під дощем, і вже не чинять спротиву регулярним “набігам”. Чиновники середнього і нижчого рівнів зосередилися на питаннях особистого виживання, а єдиним діючим механізмом у цій системі є корупція.

Взяття Кварталом під контроль усіх державних інституцій – від парламенту і Конституційного Суду до державних компаній і банків, - що дійшло протягом минулого року кульмінації, мало в своїй основі саме логіку вписування “нових людей” (таких як Мецгер, Гогілашвілі) у старі схеми. Те, що відбувалося неодноразово раніше і, ймовірно, триватиме надалі.

Але кварталівський “задор”, як і, свого часу, жадібність “донецьких”, здатні в дуже короткий час перетворити тотальний наступ на ганебну поразку і втрату захоплених раніше позицій. Дві найгучніші відставки останнього року – спікера парламенту Разумкова і міністра внутрішніх справ Авакова – показують, що час великих перемог для “слуг” минув і починається новий період, який пафосно можна було б назвати “час розплати”, але в українському політикумі більш доречним буде формулювання “час погашення кредитів”.

Так звана “антиолігархічна революція”, що стала головною політичною ініціативою минулого року з боку влади, показує чи то відсутність бажання “розрахуватися”, чи то брак ресурсів для виконання своїх зобов’язань перед кредиторами. 

А тим часом, як показують соціологічні опитування, ресурс суспільної легітимності і довіри виборця нова влада втратила вже безповоротно.

Володимир Зеленський і його штаб, слід визнати, дуже класно відпрацювали з Щорічним посланням президента, виголошеним у Верховній Раді 1 грудня. Все було дуже переконливо і професійно, якщо розглядати цей виступ як медійний феномен. І текст хороший, і контекст був підготовлений – з переворотом, символічною датою, яку деякі активісти вже хотіли навіть проголосити “справжнім” Днем незалежності.

Але шоу вже не діє. Послання забулося наступного ж дня після свого виголошення. Включаються інші механізми оцінки масами політичної реальності і останні соціологічні опитування говорять дуже невтішні для влади речі. 

Згідно з даними Центру Разумкова, 45% опитаних вважають, що нинішня влада нічим не відрізняється від попередньої, 29% вважають, що «слуги» керують країною гірше від попередників, і лише 19% поки що надають перевагу команді Кварталу. Але ще більш катастрофічними для Зеленського є дані про оцінку населенням його особистої мотивації на посту президента країни. 54% вважають, що діючий керівник держави діє в інтересах своїх особистих і свого оточення, тоді як віру в те, що пріоритетом для нього є національні інтереси, зберігають лише 25% опитаних.

Це значить, що медійні ефекти вже не спрацюють. А переможні реляції і оптимістичні обрії, окреслені в Щорічному посланні, залишаться винятково набутком “розмовного жанру”. Довіру втрачено. А це, власне, єдине, що було в активі у Зеленського на старті політичної кар’єри (крім, звісно, медійного і фінансового ресурсів, позичених кількома олігархами).

Далі вже відриваються тільки два шляхи. Стати, нарешті, Голобородьком або перетворитися на Януковича.

Перший шлях – це значить попрощатися з теплою ванною комфортного кварталівського оточення, зрозуміти, що Єрмак, Шефір, Тищенко, Корнієнко, Арахамія, Венедиктова, Лещенко, Арестович, Гогілашвіші і т.ін. – це не ті люди, які здатні і хочуть змінити країну, і з якими можна досягати задекларованих амбітних цілей. Натомість президент має спиратися на професіоналів-патріотів, з якими важко “рєшать вопроси”, але які готові працювати для країни. Чесно кажучи, лишаю цей варіант тут суто як гіпотетичний, для логічної стрункості тексту.

Другий варіант – більш зрозумілий і реалістичний. Використати наступні два з половиною роки і зібрані владні повноваження для пакування валіз, наповнення офшорів, придбання закордонної нерухомості і пошуку хороших адвокатів. Ясне діло, усе це має робитися під потужним інформаційним прикриттям.

Можна продовжувати приймати неконституційні, але резонансні рішення РНБО.

Можна примати нові закони про боротьбу з олігархами (головне – не забути, що там уже написано в попередніх).

Можна лякати суспільство переворотом, імітувати замахи і т.п. (хоча можна перестаратися, і замість паніки викликати всенародну підтримку заколотників).

Можна далі домагатися зустрічі з Путіним (щоб він, принаймні, пояснив, що мав на увазі Байден).

Для цього варіанту треба в кадровій політиці робити все навпаки. Закритися в близькому колі посвячених, пов’язати їх круговою порукою і сподіватися, що найбільш одіозні виявляться найбільш відданими.

Ну і, звичайно, слід заборонити повторний перегляд серіалу “Слуга народу” та використання його фрагментів для дискредитації діючого президента країни.