ГУЛАГ 2.0. Як повернути із Росії 9000 українських заручників?

Ольга Решетилова, правозахисниця і координаторка Медійної ініціативи за права людини каже, що це обмін мав статися раніше. "До теракту в Оленівці. Але звірства Росії зламали всі домовленості, до яких були долучені наші західні партнери США та Велика Британія, чиїх громадян РФ планувала показувати в клітках Маріуполя", — пояснює правозахисниця.

Врешті Росію змусили повернутися до переговорів щодо обмінів наші успіхи контрнаступу на Харківщині. Тільки під час Балаклійської наступальної операції взяли у полон понад 400 російських військовослужбовців — кадрових високопоставлених офіцерів, вагнерівців і кадирівців. Саме ця здобич із цінними шкурками і значущими зірочками зробила можливим повернення легендарних командирів "Азову" із жахливих концтаборів додому. І нехай нікого не турбує, що "Редіс" та "Волина" — фантастичний дует, який ми полюбили під час оборони Маріуполя, наступні кілька місяців проведуть у Туреччині. Їм потрібна реабілітація і спокій. Але для підняття морального духу ЗСУ і ренесансу "Азова" — це надзвичайно потужний крок.

Однак не слід забувати, що в застінках російських катівень перебуває ще понад дві тисячі полонених військовослужбовців лише з Маріуполя — це "азовці", прикордонники, морпіхи, нацгвардійці та кілька десятків військових медикинь, які стали рабинями в Оленівці.

"Наша організація веде підрахунок — зараз понад 9000 тисяч, включно з цивільними. Ця цифра збільшується — і варто бути готовими, що це затяжний марафон. Ми повернули медійних героїв "Азовсталі", а зараз треба підсвічувати історії нових людей — за грамотної комунікації і медійної підсвітки у російських тюрмах змінюється ставлення до полоненого. Вони бачать, що він - цінний, а отже, трохи менше знущаються", — пояснює Ольга Решетилова.

Найперше, що радить правозахисниця - бити в набат, якщо зник ваш знайомий, сусід, родич. Щоб ніхто не зник безслідно, наче і не було.

Медійна ініціатива за права людини однією із перших поїхала на деокуповані території Харківщини. Після деокупації Козачої Лопані в селищі виявили кілька місць для допитів та утримання і катування цивільних, які створили росіяни. Місцеві кажуть, що чи не кожен другий чоловік Козачої Лопані пройшов через підвал.
Спочатку затриманих везли на місцевий залізничний вокзал. Його називають головною катівнею Козачої Лопані. Там вибивали зізнання у "злочинах" або потрібну росіянам інформацію. Після допиту на залізничному вокзалі росіяни переводили людей у вʼязницю, де їх катували. Нею стала овочебаза, де росіяни встановили клітку, щоб утримувати людей. В центрі новоствореної в'язниці поставили стілець, на якому, ймовірно, проводили публічні допити.

"Куди зникли вʼязні з усіх катівень – невідомо. За свідченнями очевидців окупації, їх перевозили до села Гоптівка, розташоване на кордоні з РФ, де тримали на території прикордонного загону. Там із затриманими нібито працювали ефесбешники", — підсумовує Ольга Решетилова.

З публічної інформації від голови Дергачівської громади В'ячеслава Задоренка, росіяни вивезли до Росії понад тисячу людей, включно з заручниками.

Лише в Балаклії стало відомо про щонайменше 18 закатованих та зниклих безвісти. Затриманих мешканців утримували у приміщеннях місцевого відділку поліції, типографії та автобази. У цих місцях українські правоохоронці знайшли знаряддя для катувань, зокрема гумові кийки та зашморг, а також сліди від пострілів, крові і позначки на стінах, які робили люди, зазначаючи кількість проведених у неволі днів.

"Середньостатичничний портрет українця, який став полоненим або був закатований завжди один — ветеран АТО, активіст, підприємець, просто небайдужа людина, яка любила своє місто", — пояснює координатора МІЛП.

Аби повернути бранців чи бодай знайти могилу в ближніх лісах — треба аби така людина була внесена у всі можливі списки. Правозахисниця радить займатися пошуком зниклого тут і зараз — писати заяви до поліції, ГУР МО, Національного інформаційного бюро, звертатися до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими на Спаській, 37 у Києві.

"Не треба покладати надії, що хтось шукатиме вашого рідного краще за вас. Лише тоді, коли органи влади бачать, що за зниклою людиною стоїть сім’я і підтримка — починаються рухи з пошуку", — каже Ольга.

Попри всю недовіру до Міжнародного комітету Червоного Хреста — треба також обов’язково писати листи до центрального офісу і російського відділення. Так бодай можна зафіксувати, що людина перебуває в якомусь СІЗО чи фільтраційному таборі.

"Ми ще не маємо усіх прізвищ тих, кого насильно вивезли із деокупованої півночі Київщини. Є історії болю, як історія із полоненими 169 нацгвардійцями з ЧАЕС. Інколи родичі у розпачі звинувачують правозахисників, що вони говорять про цю справу. Це від того, що людям ніхто не пояснював, як діяти в таких кричущих випадках. Ніхто не готував нас до такої тяжкої війни, яку можна порівняти із Другою світовою. І тому доводиться пояснювати людям, що треба об’єднувати справи по епізодах — бо ж зазвичай, у полон беруть групами", — пояснює координатора МІЛП.

Найважча ситуація зараз із поверненням дітей. По-перше, світ до 24 лютого навіть не уявляв, що одна держава буде просто вдиратися на територію іншої і красти там дітей у мертвих батьків. Друге — наші громадяни часто не розуміють, що робити і як не повестись на російську провокацію.

Лише з Балаклії за час окупації росіяни вивезли мінімум 25 дітей. Батьки цих дітей довірились владі колаборантів і віддали крихіток "на оздоровлення" в російській Геленджик. Тепер Балаклія звільнена, окупанти втекли або затримані, а росіяни не спішать повертати симпатичних діток. Із відкритих повідомлень російських ЗМІ — діти пішли вчитися за програмою окупанта. Зараз заяви про зникнення дітей написали лише десятеро батьків.

За найскромнішими підрахунками на кожного вбитого в Україні рашиста припадає троє вкрадених українських дітей. Це означає, що демографічно Росія не несе жодних втрат. І поповнює свій ресурс талановитими дітьми слов’янської зовнішності.