Не такі скандинави, електричка до Європи, секс із фікусом - 5 книг про звільнення

Девід Р. Гокінз. Відпусти. Шлях звільнення. – К.: BookChef, 2024

За радянського часу цілком справедливо казали, що людина керується серцем. Щоправда, по тому додавали, що серце належить партії. Це й була віра в ефемерну "Родіну", а не в свою власну Батьківщину, мову, народ. "Розумом і думками керують почуття, - підтверджує автор цієї книжки дію не лише радянського механізму. - Кожне почуття є сумарною похідною багатьох тисяч думок. Оскільки більшість людей протягом життя затамовує, приборкує свої почуття і намагається втекти від них, пригнічена енергія накопичується і зрештою виражається у психосоматичному дисбалансі, тілесних та емоційних недугах, неврівноваженій поведінці у стосунках. Накопичені почуття блокують духовне зростання й усвідомлення, а також успіх у багатьох сферах життя". Натомість книга Девіда Р. Гокінза "Відпусти" пропонує механізм, за допомогою якого можна розкрити наші вроджені здібності до щастя, успіху, здоров’я, добробуту, інтуїції, безумовної любові, краси, внутрішнього спокою та творчості. Ці стани та вміння є в кожному з нас, не залежать від зовнішніх обставин чи особистісних характеристик і не потребують віри в жодну релігійну, партійну чи державну систему. "Дослідивши чимало різноманітних методів зниження стресу та розширення свідомості, я виявив, що цей підхід вирізняється простотою, ефективністю, клінічною результативністю, відсутністю сумнівних концепцій і швидкістю отримання помітних результатів, - зауважує автор. - Крім того, він настільки простий, що його дієвість викликає сумніви. Якщо коротко, то він покликаний звільнити нас від емоційної прив'язаності, яка, за спостереженнями багатьох мислителів, є першопричиною всіх наших страждань". То, може, варто вкотре звільнитися?

Майкл Бут. Що не так зі скандинавами? Правда і міфи про найщасливіших людей. – К.: Наш Формат, 2024

Знайома психологиня, переїхавши до Європи, дає поради тамтешнім паням щодо грошей. Точніше, щодо моменту, коли вони раптом зникають. Дві поради не дуже реальні, оскільки стосуються ефемерної "енергії грошей". Натомість третя… Звучить вона буквально так: "Пошукайте дріб’язок у кишенях". І це для успішних європейських жінок! Напевно, така порада зумовлена досвідом життя за радянських часів, які психологиня ще застала. Якісь гроші тоді можна було заробити, просто здавши порожні пляшки чи навіть кров у медпункті, чим часто користувалися студенти. До речі, при цьому надавався вихідний, а іноді навіть склянка вина. Тож розуміло, що у той час порада пошукати в кишенях була більш ніж актуальною. Пам'ятаю, у студентській юності приятель знайшов у своїй старій піонерській формі кілька монеток, яких цілком вистачили на пару пляшок пива. Але ж в Європі, де ні піонерів, ні старих штанів... Утім, ця книжка свідчить про те, що справа таки не в менталітеті, а в наявності тих самих кишень. Принаймні у вірі в їхнє існування. "Що не так зі скандинавами?" Майкла Бута – не про те, як скандинави усміхаються і влаштовують посиденьки з друзями, кутаються у в’язані светри й люблять булочки з корицею, а про те, що все це має й зворотний бік. Невже жителі нордичних країн також закидаються антидепресантами, сплачують здирницькі податки, зазнають жахливої погоди та не будують амбітних планів? "Не може бути, не хочеться вірити", - разом із сторінками миготять думки в голові, а руки вже нишпорять по кишенях у пошуках дріб’язку, щоб купити хоч пару пляшок пива з нашої, виявляється, спільної студентської юності.

Тамара Гундорова. Транзитна культура і постколоніальна травма. – К.: Віхола, 2024

Свого часу в монографії "Ostмодерн" автора сих рядків було розказано, як після розпаду радянської геополітичної системи кожен з літературних регіонів України загомонів нарешті на свій власний голос. Радісна подія чи не так? Пізніше в "Гібридній географії" Ярослава Поліщука про символічне освоєння простору засобами культури це було зайвий раз підтверджено. І лише зараз завдяки "Транзитній культурі і постколоніальній травмі" Тамари Гундорової ми дізнаємося, що ні, не радісна це була подія для української літератури. Для багатьох авторів розпад Радянського Союзу став трагедією всього життя, травмувавши слабку малоросійську психіку. Навіть для тих, хто лише трохи встиг пожити в радянській системі, поповнивши "травмовані" покоління дев’яностиків і двотисячників. Чи було взагалі щось українське в сучасній літературі? Бо якщо до останку вичавлювати з себе раба, може нічого й не залишитись. Тим часом період між двома Майданами – двома українськими революціями – авторка називає "транзитним". Насправді це так само архетип і архаїзм минулої епохи. Адже вся структура радянського буття була замислена як дорога у "світле майбутнє". Минуле було заборонене, теперішнє не цінувалося й не враховувалося у всенародному пориві до зірок. Тому жоден з ландшафтів не був рідним, все було централізоване, тобто стікалося в центри імперії – у ширшому сенсі до Москви, у малоросійському – до Києва. Загадайте комсомольські десанти серед письмаків сімдесятих, яких пригодували до київського корита з їхніх окраїн, і серед яких  – відомі сучасні автори. "Транзитне" життя – без уваги на локальні цінності – ось якою була програма радянського письменника, що її успішно перенесено у наші часи. Бо згаданий "транзитний" період між двома Майданами – це те саме майбутнє "перелітання" Україною, але вже не до радянського, а до європейського центру. "Місцеве" життя при цьому неважливе, "поїзди йдуть на Берлін", як заповідав у тридцятих відомий радянський глашатай, скоро електрички ходитимуть до Європи, і щось робити на рідній землі, отже, не потрібно. Бо все тут влаштоване так, що схема "дім – робота" не передбачає свого. На своє, українське, яке насправді ніколи не було "своїм", можна наплювати, якщо курс на Європу. Тим паче, якщо минула радянська централізація підкріплена нинішньою російською війною, яка виганяє біженців з України, і колишня, символічна для когось трагедія розпаду Радянського Союзу стає цілком реальним горем для цілого "етносу". Бо "народ", який пережив великий Голод, переживе й постколоніальну травму.

Ролло Мей. Сміливість творити. – Л.: Апріорі, 2024

Прагнучи нашого звільнення з вузьких штанів минулого, злиденного заробітку на крові та інших піонерських розваг, автор цієї книжки дає цілком слушні поради. "Перед нами стоїть вибір, - нагадує він. - Чи відступимо в тривозі та паніці, відчувши, що наші підвалини тремтять? Невже, паралізовані страхом втратити звичні гавані, ми прикриємо свою бездіяльність апатією? Якщо ми зробимо це, то втратимо свій шанс на те, щоб брати участь у формуванні майбутнього. Втратимо особливу рису людських створінь - можливість усвідомлено впливати на нашу еволюцію. Ми капітулюємо перед сліпим гігантом історії та втратимо шанс сформувати майбутнє, сформувати справедливіше та гуманніше суспільство. Або... може, ми наберемося сміливості, потрібної для того, щоб зберегти свою чутливість, усвідомленість і відповідальність перед радикальними змінами?" Хай там як, але "Сміливість творити" Ролло Мея – це начерки з психології творчості, автор яких, відомий американський психолог, психотерапевт і теоретик екзистенційної психології, розповідає про креативні осяяння людства на різних історичних, культурних та соціальних рівнях становлення. Він вважає, що кожна людина спроможна відчувати імпульси, які, за його словами, "після вивільнення відкривають нові можливості для творчості". Таким чином, автор розмірковує про прекрасні форми мистецтва, якими бачить також логіку і науку, адже вони народжуються з творчого процесу осмислення реальності та різних сміливих досвідів творення, а ми все це уважно слухаємо. Тобто, ясна річ, читаємо. Розуміючи при цьому, що сміливість не є просто впертістю, адже нам доведеться творити наш майбутній світ разом з іншими. Але якщо не висловити свої власні ідеї, якщо не дослухатися до свого єства, то можна зрадити себе.

Анастасія Забела. Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків. З життя одного фікуса. – Х.: Віват, 2024

Мабуть, всім відомий мем із закоханою парочкою, за якою спостерігає домашній улюбленець. І що відповідає дівчина хлопцю, коли той каже, що це всього лише кіт, теж відомо. Мовляв, не забувай, що в мультику він завів собі корову і навчив говорити пташеня. І можна лише уявити, що бачать (і що знають) інші безсловесні істоти, які знаходяться у наших кімнатах. Наприклад, фікус, який до того ж має іменнячко Бенджамін, і секс із ним (тобто при ньому) точно не втішить наших закоханих. "Якби ви знали, скільки всього довелось почути й побачити вашим кімнатним рослинам, то попросили б у них вибачення й більше ніколи не робили би безлічі речей у їхній присутності", - попереджають нас у книжці Анастасії Забели "Про секс та інші питання, які цікавлять підлітків)". І хоч фікус у ній стоїть у шкільному медпункті, а потім у спортивній роздягальні, але бачить він (і знає) теж чимало. "За десять років, проведених у кабінеті шкільної медсестри, мені випало багато всього побачити, - підтверджує наш герой. -  Разом із нею я переглянув сотні серій різноманітних серіалів, прослухав десятки медичних конференцій та аудіокниг, а кількість історій і пліток, які пролунали за цей час у кабінеті, і не злічити. При мені використали понад ящик активованого вугілля, три літри зеленки й півтора літра йоду. При мені щороку оглядались майже тисяча чубатих голів у пошуках вошей. При мені щоденно обговорювалися останні новини й озвучувалися скарги та підозри щодо всіх можливих хвороб світу". Отже, на які питання готовий відповісти фікус Бенджамін? Виявляється, майже на всі, які цікавлять підлітків. Чому з дорослішанням тіло змінюються? Чому груди, вульви й пеніси у всіх такі різні? Навіщо росте волосся на тілі й чому з’являються розтяжки? Що варто знати перед першим сексом? Як безпечно спілкуватися в інтернеті? Що робити, щоб презерватив не порвався і що робити, якщо він все ж таки порвався? Тож з огляду на те, що, виявляється, багато людей (навіть дорослих) не знають важливих речей про своє тіло, про фізичне та ментальне здоров’я, розповісти про це все - обов’язок кожного освіченого фікуса! Що він сумлінно й робить у цій книжці.