Кожен українець має розуміти, що необхідно розраховувати лише на себе, а не на допомогу зі сторони чи що хтось здобуде перемогу для них, - офіцер 3-ї ОШБр Борода

Ми записуємо це інтерв'ю в момент (інтерв'ю було записане 22 грудня, - ред.), коли Третя окрема штурмова бригада перебуває не на фронті, тому що ви зараз працюєте, вдосконалюєтеся, доукомплектовуєтеся і скоро будете повертатися. Можливо, коли глядачі побачать це інтерв'ю, ти будеш вже знову при роботі. Як почуваєтеся в умовах передріздвяного Києва?

Мені подобається. Я не з тих людей, хто буде бухтіти з приводу того, що всі повинні жити погано, у нас триває війна. Я хочу, повертаючись додому чи в місце аби відпочити, сходити в кіно, театр, клуб, я не знаю, для хлопців трохи молодших. Тому мені дуже подобається.

Військове середовище таке полярне в цій позиції. Знову ж таки, дуже чутливий момент. Когось дратує, і це абсолютно зрозуміло, хтось тішиться й каже: о, я так розумію, за що ми стоїмо, і це круто, що ми можемо хоча б в якійсь точці нашої країни забезпечити таке життя.

Я думаю, що тут є два аспекти для мене. Перше - це соціальний, тобто коли військовий може дозволити собі щось, що може дозволити собі пересічний громадянин, а краще, коли його сім'я в достатку, то й коли він повертається додому, в нього все добре - його психологічний стан, він більш вмотивований, його не бісить, як живуть звичайні громадяни, які не беруть участі в бойових діях. Другий аспект - це, звичайно, психологія, виховання, психологічний стан людини, який був до того. Наслідок молодіжних організацій, в яких я був ще в 14-17 років, - отримав досвід, я агресивний в іншу сторону, сторону противника, а не в сторону своїх громадян.

Фото: facebook/ab3.army

Уже майже два роки широкомасштабного вторгнення й під 10 років війни. Чим зараз характеризується українське суспільство? Хтось каже, що ми почали жерти одне одного, замість того щоб боротися із ворогом. Ти це спостерігаєш?

Це ж класика України. Нам не потрібно навіть, щоб ІПСО закидували, ми самі один з одним посваримося, всередині будемо звинувачувати - це якась історія менталітету. Питання в тому, чи це пережиток "совку", чи це вже набуте нами тут. Я про це не думав, але є така історія.

З іншого боку, якби ми не були такими - а чи не були б ми тоді Росією? Там ніхто ні з ким не свариться, як партія Путіна сказала, так і буде.

Я вважаю, що це такий період, ми його пройдемо, і воно або залишиться з нами, або ні. Це більше стосується саме вседозволеності в інтернеті. Для нас це нове, ще нещодавно ніхто цього (не знав, - ред.), зараз будь-яка бабуся, якщо в неї є доступ, може робити і говорити все що хочеш, і люди почали говорити. Я думаю, що в якийсь час їм це просто набридне і воно саме собою десь відвалиться. Питання, щоб не наробити дурниць за цей час.

Я трішки розкажу про нашого сьогоднішнього героя. Борода родом із Криму, із Сімферополя. Цей чоловік, як мені сказали його побратими, стояв у витоків "Азову", азовського руху як такого до 2017 року. Як кажуть самі азовці доволі часто: колишніх не буває. Ти все одно залишаєшся в цьому ком'юніті, навіть якщо представляєш або засновуєш вже інші підрозділи різних військових родів і сил в нашій країні.

2023 рік і така трошки зачарованість українського суспільства тим, що мало б статися. Чим для тебе 2023 рік став? У чомусь розчарував, чи ти не будував собі жодних ілюзій?

Спочатку скажу про "Азов". Тут потрібно не плутати підрозділи, тобто коли я пішов з "Азову", то в мене залишилось УБД, але я був не в підрозділі. Це азовська сім'я, це залишається назавжди, але "Азов" - той, який є наразі, - це люди, які пройшли повністю свій шлях, і це окреме, у нас є свій підрозділ, який теж має досягнення. Але сім'я - це більш соціальне, честь, душа.

Фото: facebook/ab3.army

З приводу підбиття підсумків 2023 року, я вважаю, що ми не будували якихось планів прям переможних, не було відчуття, що ми аж за Урал усіх москалів виженемо. Ми військові, у нас є завдання - ми його виконували. Завдання, які були поставлені перед Третьою ОШБр, які ставились за цей рік, були виконані на всі 100%. Питання до того, що людям розповідають (ось-ось ми повинні були перемогти), чи в когось було якесь своє бачення результатів українського контрнаступу, то тут дві відповіді. По-перше, прийдіть, подивіться самі, чому не так, як ви думали. По-друге, нам потрібно поставити країну на військові рейки - це те, що зробила Росія. Якщо ми реально поставимо Україну на військові рейки, то в нас є всі шанси виграти в цій війні.

На твою думку, чи не дисонує твоя теза про необхідність поставити країну на військові рейки й те, з чого ми з тобою почали цю розмову, - передноворічний Київ?

Ми почали цю розмову з того, чи я злюся чи ні на цих людей. Це те, що є зараз, я не кажу, що так повинно. У мене це не викликає агресію чи якусь образу, але я вважаю, що повинно бути по-іншому. Ми повинні (робити, - ред.) максимально, не просто донатити, а кожна людина в цій країні повинна кожен день щось робити для цієї перемоги. Причому не виберіть самі собі от зараз, хто хоче - в економічний фронт, хто хоче - в ще якийсь фронт. Ні, це повинна бути державна програма, єдина сильна машина, яка перетвориться на смерть ворогам і на нашу перемогу.

У 2023 році, коли стало зрозуміло, що нам потрібно запрягатися в довгу і що нам знадобиться багато людей для цієї боротьби, почалися заклики: долучайся до Збройних Сил України, до Сил оборони загалом. Тим паче, що ти знаєш свої сильні сторони, ти можеш знайти собі відповідні посади, роботу, в ЗСУ потрібні різні фахівці й так далі. Чи не впремося ми рано чи пізно в те, що у нас будуть усі, умовно кажучи, операторами БПЛА, а штурмовиків не залишиться чи щось на кшталт?

Фото: facebook/ab3.army

Це теж система. По-перше, БПЛА - це людина, яка пройшла якесь навчання, не кожен це зможе. Це людина, в яку вкладено гроші, сили, вона пів року готується, навчається, а після - виходить на війну. Посад не так багато, людський ресурс у нас є, питання в тому, що його не потрібно втрачати, тому ми постійно працюємо над медициною. Людина не піде в бій, просто вміючи стріляти, вона буде вміти все можливе, і бригада, старший начальник повністю буде забезпечувати безпеку цих хлопців, які будуть проводити безпосередньо наступальні дії. Якщо так буде, військові рейки, за цим будуть слідкувати, не втрачаючи людський ресурс, ми зможемо більше.

Третя ОШБр. Мені здається, немає людини в цій країні, яка б не знала про існування вашої бригади, бо дуже влучною і, як на мене, точною є інформаційна кампанія, багато представників різного бізнесу підтримують вас, і ми це бачимо кожного разу, коли виходимо в супермаркет. Як цього вдалося досягнути, створити певний бренд і заохотити людей під час мобілізації долучатися саме до вас? Я розумію, що ніколи не буде достатньо людей, але хочуть долучитися до вас чимало, наскільки знаю. 

По-перше, це сарафанне радіо, знову ж таки, всі пишуть пости в інтернеті, і люди бачать, що в нас трошки по-іншому, як ми розвиваємося, як змогли за два роки поставити повністю підрозділ. У когось є друзі, хтось десь говорить: я хочу саме в Третю штурмову бригаду. Наш контингент - це саме добровольці й хтось шукає, куди йому піти, людина хоче, моніторить інтернет і наштовхується на нас. А потім це вже переросло, командири ще й менеджери, робота командира - підбір свого складу, зокрема і людей, які відповідають за якусь медійну складову, вона працює.

Ми довгий час говорили про те, що найважливіше - це люди і цим ми відрізняємося від нашого ворога. Я розумію, що в бойових умовах буває по-різному і без втрат теж не обійтися, але за майже два роки широкомасштабного вторгнення чи досі ми стоїмо на цьому, чи досі у нас є розуміння, що людина понад усе?

Це залежить від командирів, я можу сказати тільки за наших. У нас підбір кадрів іде саме такий, що людський ресурс - найважливіший. Якщо не брати гуманітарій, то чисто з військової точки зору людина може реагувати на будь-яку ситуацію, виконувати найбожевільніші завдання, якщо вона вмотивована. А найголовніше - людина після війни зможе розвивати цю країну, тому життя людей найголовніше.

Повернуся до азовської сім'ї. Надзвичайно довгий і дуже драматичний, трагічний епізод з Маріуполем, з маріупольським гарнізоном загалом і "Азовом". Як ти це переживав? Як внутрішньо можна було винести це все шалене навантаження?

Для нас це дійсно було великим ударом, а саме те, що ми не могли якось допомогти. На той час я був залучений в обороні Києва, і нам було чим зайнятися теж, тобто ми вели бої там, а паралельно наше командування знаходило якісь варіанти, разом з ГУР літали гелікоптери в Маріуполь, закидували добровольців. Азовці - і не лише старі, а й двоє молодих хлопців, які з ідейних намірів теж туди полетіли. Були спроби потім - невдалі, на жаль, прориву в сторону Маріуполя. 

Тобто ви все одно були в усіх цих процесах для того, щоб полегшити, в ідеалі - звільнити?

Там були наші побратими. Я не знаю, як у всіх, ми не думали про звільнення Маріуполя, я в це не вірив, там була така кількість військ, що це було нереально, але ми не могли залишити там наших друзів, це була справа честі.

Зараз Бахмут, і ситуація довкола нього виглядає складною в контексті того, що ворог перейняв ініціативу, і є великі загрози, що здобутки, зокрема і Третьої окремої штурмової бригади, за цей рік, поки ви там були, можуть бути знівельовані, бо росіяни шалено тиснуть?

Це буде неприємно.

Так, я розумію, скільки поту, крові та всього іншого було покладено на те, щоб Андріївка, Кліщіївка і так далі... Але, як бути із тим, що це війна і є ситуації, коли з рук в руки - то до нас, то до них.

Прогнозувати щось чи говорити: а як ви будете себе почувати, якщо... Якось будемо. Я не розумію ці всі емоції, як образи чи засмучення, - від цього ж краще тобі не стане, а навпаки. Тому простіше щось робити чим просто думати, як це погано. Єдине, що можна сказати, - нам усім давно час перестати звинувачувати Залужного, Сирського, Безуглу, президента, когось ще, а починати робити кожен день щось самому, тоді в нас буде і право це робити, і буде результат, і кожен зможе чітко сказати: ось тут було неправильно зроблено чи там були неспроможні виконати завдання. Тому ми повертаємося до одного - нам потрібна нормальна військова держмашина.

Якщо ти вже згадав про військово-політичне керівництво... Наприкінці року багато різної інформації стосовно конфліктності всередині - як ви це сприймаєте?

Ніяк, з усмішкою. Це як хом'ячки в банці - там результату нуль, головне, щоб погано не було. Я ж кажу, що ми любимо посваритися та звинувачувати одне одного. Питання - що було зроблено, а не хто і чому винний. Можливо, це ІПСО, чи чиясь дурість, яка в будь-якому випадку на руку Російській Федерації. Тому не лише не сприймаю, але й намагаюся навіть не дивитись туди, вимкнув Facebook.

Кілька слів про Крим. 2023 рік в думках багатьох, як на мене, доволі інфантильних людей мав би закосичитися прогулянками на набережній, вокзалі в Сімферополі. Мене особисто трохи тригерить завжди подібна розмова, бо важко собі уявити воєнну операцію масштабів звільнення Криму. Тобто в теорії, напевно, з військовиками можна про це говорити, але це стільки знову ж таки поту, сліз, крові та всього. Як тобі було дивитися на всі медійні кампанії щодо Криму?

По-перше, про військову операцію в Криму ніхто не знає, ми базуємося на тому, що бачимо. Ми бачили, як брали Маріуполь, там азовські гарнізони та морпіхи стояли на смерть; бачили, як вони брали в нас Бахмут, якими силами й скільки там поклали, на нас наступали вагнери, ми бачили сили та втрати. Питання в тому, як це буде там. Ніхто ж не знає, можливо, це буде блискуча військова операція з охоплення, можливо, ГУР зможе вибити своїми способами й це буде маленька спецоперація - ми ж не знаємо. Досвіду подібного ведення військ у мене немає, тому прогнозувати та говорити, що це буде прямо жахливі побої, - можливо, все буде у найкращому вигляді.

З приводу Криму: мені не дуже подобалося, як я там жив і як там зараз живуть люди, напевно. Але я б повернувся в гори, за якими трошки сумую, та, може, за виноградником.

Що тобі не подобалося, коли ти жив у Криму?

Пережиток "совку". Я колись трошки їздив по колишній Югославії - Боснії та Герцеговині, Чорногорії, Албанії: ну клас, Європа; переїжджаєш міст в Сербії - і все: Москільце в Сімферополі, у Криму, спальний радянський район. І ось на цих контрастах я відчував себе там некомфортно.

Але це жодним чином не означає, що людина, яка там зростала, не хоче туди повернутися, - просто все хочеться змінити, модернізувати, правда?

Дуже хочеться повернутися, сумую за горами, хочу виноградник десь біля Ялти.

Ти вже сказав, що ти не з тих, хто ображається. Але внутрішньо запитання до багатьох мешканців півострова за 2014 рік: чому так сталося, чому була така насправді підтримка російської окупації?

Я б не сказав, що була прям підтримка російської окупації, є там тисяча дегенератів, які активно брали в цьому участь, із них 500 - за гроші.

Ти говориш зараз про силову ланку?

Якби у них була реальна підтримка населення, вони б не вводили війська, люди б вийшли та зробили все самі. Я вважаю, що жодна сторона Європи не пішла б проти. Тому їм довелося ввести війська, 16 тисяч висадили (не пам'ятаю точно). Для чого, якщо б у них була така підтримка? Їм би не знадобилося висаджувати таку величезну кількість військ, блокувати частини, якщо вони були за них, чому блокували частину в Феодосії, Перевальному, штаб морпіхів у Сімферополі, який тримався чотири дні майже в повному оточенні. Усе не так, як вони зараз намагаються переписати. А найголовніше, що тим людям, які на той момент намагалися щось зробити в Україні після перемоги Майдану, їм дуже вигідно підтримувати цю ідею, бо вони розводять руками й говорять: там же всі підтримували.

Ось це для мене трошки болить, бо все було не так, просто вам вигідно, аби не брати відповідальність, хоча це прямий обов'язок політика, їм вигідно підтримувати оцей російський вкид.

Фото: facebook/ab3.army

В одному з твоїх коментарів чи інтерв'ю у 2015 році ти припустив, що російські військові в Криму, напевно, були найкращі, найбільш екіпірованіші з усього, що могло у них бути. І до речі, це була якась реальна бойова сила?

Це я говорив трошки про інше. Про те, що це була показуха світові, вони якраз тоді переходили на нове озброєння, армія переходила на новітні всякі речі - це форма, бронежилети, засоби захисту, озброєння. І вони вивалили, щоб світ побачив, окрім того що висадка десанту на літаках і вертольотах. Я вважав тоді, та в мене й немає якихось інших теорій з цього приводу, навіщо вони ходили "красиві" прямо по містах. Чи був там справжній військовий спецназ - я не знаю, але все може бути, якщо це ті ж хлопці, які заходили потім під Київ, то вони були доволі серйозні.

Якщо говорити про 2024-й, вже наступний рік, щодо чого б ти запитав зараз з українців зі світу і чого б побажав для себе і побратимів?

Я не з тих людей, що хочу щось питати з когось, кожен живе своє життя. Якщо ми говоримо про наших так званих партнерів, то коли вони досі не розуміють, що якщо програємо ми, - їхній час прийде. 5-7 років знадобиться Росії, щоб відновити військовий потенціал, який вони тут втратили. Це буде короткий бій, якщо порахувати, скільки територій Україна втратила за перші три дні, - це десь 1,5-2 країни Європейського Союзу за день. Це моя особиста думка. Усе на їхній совісті.

Якихось очікувань на наступний рік від когось я не маю.

Зараз такі турбулентності, виборчі процеси в багатьох країнах, у Сполучених Штатах теж, і президентські в тому числі, питання допомоги і фінансування, підтримка зброєю теж зараз залишається підвішеним. Чи не в хиткому ми становищі зараз?

Я вважаю, що найбільша помилка людини - це планувати своє життя, коли ти сподіваєшся на когось. Ми маємо планувати повністю звільнення нашої території, спираючись тільки на свої сили. Якщо нам будуть допомагати - це дуже гарно, це нас дуже підсилить, але той самий план, який дуже хоче Безугла, повинен бути з розраховуванням тільки на себе, і це повинен розуміти кожен громадянин цієї країни. Ми можемо розраховувати тільки на себе тому, що тільки те, що є в тебе, і те, що ти можеш і знаєш: ось це я зроблю точно, бо це моє. А ось це: я зроблю тільки, якщо мені щось дадуть, - це вже не план, це теорія.

Як ти бачиш своє життя після...?

Мені б подобалось зайнятись узагальненням військового досвіду. Усе, що відбувається, такого досвіду немає ні в кого у світі, я його можу порівняти тільки з якимись середньовічними війнами: щоб прийшла орда і вирізала повністю цілі міста - такого не було ні в Першу, ні в Другу світову війни. Дай Боже, що такого досвіду ні в кого не буде, але його потрібно буде якось синхронізувати, написати та, можливо, включити в якісь книжки, або підручники, статути. Мені було б цікаво цим займатись.

Я думаю, що розбудова армії за зразком НАТО - це те, що ми хочемо, і це доволі довгий процес. Чи готовий ти долучитися до цього?

Це той етап, де я не доброволець, я нічого не вмію, я 10 років, грубо кажучи, провів на війні або в структурах, схожих на військові. Тим паче - навіщо, якщо є величезний пласт роботи, який я можу взяти на себе, навіщо мені йти кудись перевчатися у 38-40 років на айтівця, або опанувати охоронця, чи свій бізнес якийсь з нуля підіймати, якщо в мене є якісь навички, досвід, а найголовніше - бажання це робити? Якщо до 24 лютого я ще щось собі думав про якесь таке життя, то тепер я вже буду до кінця.

Чи буде для тебе визначальним, наскільки держава забезпечує військових уже навіть після активних бойових дій?

Це буде одним із завдань. У моєму житті завжди так все відбувається: ти хочеш, наприклад, щоб держава тебе поважала, це дуже рідко, коли щось тобі дають безплатно, тобі потрібно було докласти зусиль. Ті, хто прийдуть за тобою, в них вже буде краще, цей рушій прогресу завжди є, коли ти хочеш, - щоб твої діти, чи твоїх друзів, вони підуть за тобою й у них вже буде все краще.

Як ти ставишся до тези: військові пройдуть - порядок наведуть, підуть в політику, економіку, всюди? І от ми сидимо в тилу: та ні, військові у нас класні, все зроблять за нас?

Військові, коли повернуться, якщо будуть розв'язувати їхні проблеми так, як вони вміють, то всіх посадять у в'язницю, це по-перше. Тому цього не буде. По-друге, ми повертаємося до того ж елементу, що ми можемо розраховувати лише самі на себе, і якщо люди перестануть "включать ждуна" чи просто базікати, а будуть щось робити щодня, то не потрібно буде військовим приходити та щось робити. Це перекладання своєї відповідальності на когось. Якщо людина вірить лише в себе і знає, що тільки вона сама може щось зробити, і коли таких стане 40 мільйонів, то ми побачимо розбудовану та квітучу країну.

З приводу стандартів НАТО, спираючись на досвід цієї війни, я вважаю, що їх потрібно буде... Ми зараз намагаємось влізти в систему, яка вже не працює, вона колись працювала, наприклад, в зоні АТО, коли з 2014 по 2022 роки могла б працювати, бо від самого початку вона (розроблена, - ред.) під таку війну. Для цієї війни вона не підходить, і це розуміють всі військові інших країн, які дивляться на нас, вони вже почали потроху переписувати свої керівні документи, а ми зараз намагаємося залізти в те, що вже не працює. Тому я категорично до цього ставлюся.

Цікава думка. Тобто стандарти НАТО - зовсім не панацея, більш того, можуть не працювати в таких конфліктах, як російсько-українська війна?

Панацея ставлення. Нам потрібно перебити ось це ставлення до військових і всередині військових, ось це радянське "в армії головне знайти проблему, створити її з нуля та влаштувати "нагоняй" - солдат має бути завжди затягнений". У НАТО солдат теж затягнений, але він затягнений вмінням, бо він дисциплінований - це найголовніше, що необхідно впроваджувати, на мою думку. А досвід цієї війни вже їм час впроваджувати.

Ми розуміємо, що Третя ОШБр та інші бригади мають просто колосальний досвід у цьому конфлікті, чи готові ви конкретно їхати та вчити цьому світ? Чи треба це робити? Чи, можливо, кожен конфлікт відрізняється від попереднього і не має сенсу?

Якщо я буду цивільний, вийду на пенсію і мені запропонують таку роботу за хороші гроші, то я захочу це робити. Якщо я залишусь у структурі і їй буде потрібно це, буде обмін досвідом, конференції чи це буде бойовий наказ, розпорядження, то я поїду.

Ні для кого не секрет, що з 2014 року у світі були певні застереження стосовно, до прикладу, людей з досвідом "Азову". "Азов" дуже часто не отримував можливостей вчитися на певному озброєнні, не отримував фахової підтримки військових з інших країн, але проявив себе надзвичайно боєздатним і дуже ефективним. Чи можливе щось подібне і зараз, на твою думку, чи може бути таке, що умовного українського військового у світі почнуть боятися, що це настільки боєздатна одиниця, що краще "ми якось самі"?

Це глибоке питання. Боятися - це просто позиція, я ж говорю, що ніхто у світі не думав... Не хотів, просто закривали очі, що може бути така ситуація, що можуть прийти люди, які готові на все, вони будуть робити з вами все, що захочуть. Люди говорили: так не буває, це нісенітниця. Таких, як ми, не хотіли бачити, не хотіли, щоб ми існували, бо ми погані, нас таврували й зараз продовжують, зокрема у країнах-партнерах і навіть всередині країни.

Фото: facebook/ab3.army

Є такі, як ООН, - доводять, що злочину не побачили, як Червоний Хрест, який особливо в нашій, скажімо, азовській родині не користується повагою, скоріше навпаки. І ці організації, звичайний громадянин Європи чи світу цього не бачать: не такі вже росіяни погані; так, погані, що напали, але те, що показують - українська ІПСО. Обороноздатність країни взагалі не повинна залежати від думки, на жаль чи на болотне щастя, таких людей, для цього є генерали, командири.

Якщо їм буде потрібно, вони нас покличуть, ми приїдемо і будемо ділитися досвідом. Кожен конфлікт, дійсно, своєрідний, але є якісь стандартні речі, які потрібні. Навіть тепер раз на три місяці стабільно змінюється ситуація на фронті настільки, що потрібно підлаштовуватися під цю історію. Є цілі групи людей, які проводять аналізи та навіть роблять якісь прогнози. Це сучасна війна, але вона все одно базується на якихось стандартних принципах.