Мегіддо – це наші донецькі степи, на яких зараз вирішується доля світу, - Галина Пагутяк

 "Еспресо.Захід" поспілкувався з пані Галиною про життя під час війни, літературу сучасності і майбутнього, та як засвоїли українці уроки історії минулих не лише десятиліть, а й століть

"З першого дня не боялась смерті. Я боялась окупації". 

Наскільки повномасштабна війна стала для вас несподіванкою? Вірили в неї рік тому –  танки під Києвом, масові розстріли, фільтраційні табори? 

Я працювала з біженцями із Чечні, і дізналась про фільтраційні табори безпосередньо від них. Коли в нас почалося, я не панікувала і не втікала нікуди. У мене й досі немає страху. Так, я здогадувалась, що буде напад, але зі Сходу й Півдня, аж ніяк не з Півночі. Коли сестра подзвонила мені о сьомій ранку, я не здивувалась. О дев’ятій люди посунули скуповувати харчі і воду, й до банкоматів. Я спостерігала за цим із вікна. Якогось хаосу не було. Це мене заспокоїло. Потім почалися масові виїзди, бо ніхто не знав, чи буде наступ з Білорусі.

Чого я не сподівалась, то такого масштабу жорстокості ворога, бо це ніхто не міг уявити в найстрашнішому сні. Тому мені навіть зараз здається, що це щось нереальне. Кінець історії. Апокаліпсис. І мабуть через те почуваю себе не нікчемною комашкою, яка може щомиті загинути, а свідком Останньої битви сил зла із силами добра.

 Жити під час війни – це якийсь особливий досвід для письменника?

Усі мої уявлення про війну розбилися вщент об реальність. Наскільки вони особливі – не знаю. З першого дня я не боялась смерті. Я боялась окупації. За кілька місяців до того закінчила дилогію про хлопчика, зв’язкового УПА, дія відбувається у 1946 році на Львівщині, в тому селі Залокоть, де я народилась. Там багато фактів. Я мріяла, що закінчиться карантин, зустрічатимусь з дітьми, і ми будемо обговорювати цю книгу, що мені вдасться торкнутись їхніх сердець, бо останніми роками в нас на книжковому ринку домінує дитяча розважальна література, щоб "не травмувати психіку", а не серйозні речі, які мотивують до чогось корисного, розвивають емоційний інтелект, викликають емпатію.

Я не сподівалась, що мені буде настільки байдуже до речей, родинних пам’яток, моєї бібліотеки, моїх книг. Я спокійно можу все це залишити і ніколи за ним не шкодувати. Моя свідомість, ясний розум, інстинкт – ось, що має лишитись при мені. Тому я боролась, як лев, щоб відігнати від себе паніку, параною і депресію. Кожного дня я закреслюю хрестиком день у календарі – ото моя творчість. Хоча мені доводиться писати статті і дописи майже щодня, але я намагаюсь не лякати людей, а давати їм якесь опертя. Мені радили виїхати до Польщі чи ще кудись, де я могла б здобути якісь дивіденди як письменниця, отримати шанс, але мені здається це недостойним. Не-письменниця Галина Пагутяк могла б втекти, але письменниця Галина Пагутяк не буде жити в екзилі й розповідати звідти про страхіття війни.

"Не бійтесь, то наші тренуються"

У російській програмній статті, яка вийшла в лютому, йшлося фактично про деукраїнізацію України, про виховання двох поколінь людей, які мали б відчувати себе частиною російської, а не української нації. Чому, на вашу думку, росіян так бентежить наше українство? Чому вони просто не можуть його прийняти (як прийняли окрему ідентичність поляків чи чехів) і якось із цим жити? Дехто каже, що це війна за національну ідентичність, дехто – що це війна за цивілізаційний вибір (західний чи східний світ). За що зараз передовсім воює Україна?

Діти зараз значно мотивованіші, ніж деякі дорослі. Їх не треба вмовляти переходити на українську, вони тягнуться до неї як квіти до сонця. На жаль, їхні батьки часто тягнуть їх назад у совок

Це – Армагеддон. Кілька років тому я була на рівнині Мегіддо в Ізраїлі. Гарячий вітер, чорна земля, висхла трава. Місце, де відбудеться остання битва синів добра із синами зла. Але виявилось, що Мегіддо – це наші донецькі степи, на яких вирішується зараз доля світу. Ми, захищаючи нашу національну ідентичність, цивілізаційний вибір, захищаємо всю планету. І це допомагає нам позбутись комплексу меншовартості, бо саме українці показали всьому світу, як потрібно боротись за власні свободу і справедливість. Інакше б вони вже давно підписали ганебне перемир’я і віддали частину своїх територій. Зараз про це навіть мови не може бути.

Які там два покоління? 400 років заборони всього українського не подіяли, а тут два покоління. Я бачу, як наші діти співають українські пісні, облаштовують блокпости, збирають кошти на армію, бавляться у війну, збирають собі цілі арсенали іграшкової зброї. Ще недавно вони слухали московський реп і не знали куди себе подіти. Зараз вони воюють краще, ніж їхні зрусифіковані або просто байдужі батьки. Я не думала, що мілітаризація дітей може бути такою милою. У нас часто чути вибухи з полігону. Дитина піднімає голову і каже: "Не бійтесь, то наші тренуються". Діти зараз значно мотивованіші, ніж деякі дорослі. Їх не треба вмовляти переходити на українську, вони тягнуться до неї, як квіти до сонця. На жаль, їхні батьки часто тягнуть їх назад у совок, бо самі є збоченим варіантом совка, якого вже не застали. Завдяки дистанційному навчанню потрохи зникає ця ганебна совкова освітня система, корумпована і шкідлива для розвитку особистості. Є люди, яких не виправиш – вони відійдуть природнім шляхом.

А стосовно літератури. Чи будете Ви писати про цю війну? Як змінить війна українську літературу і культуру загалом? Що Ви вирішили прочитати/перечитати під час війни?

Не думаю, що буду писати про саме цю війну. Я намагалась вести щоденник, але покинула, бо не могла впоратись з емоціями. Зрештою, ніколи не жила у вежі зі слонової кості, війна так чи інак буде просковзувати між рядків, доки я дихатиму. Свого часу в 2014 році написала есей для виступу на міжнародній конференції, присвяченій Ренесансу, "Пікнік на рівнині Мегіддо", де описала світ, який сам себе знищує, втрачаючи орієнтири гуманізму. Не було б кризи гуманізму, не було б ні Чечні, ні Грузії, ні України в теперішньому стані, бо не вигодували потвори, яка їх сплюндрувала. Ми мусимо повернути собі майбутнє через переосмислення минулого.

А відносно книг, не так уже багато зараз читаю художньої літератури, але найкраще мені зайшов епос "Беовульф", де герой перемагає  велетня-людожера і рятує людей. Він йде на герць з ним за всіма правилами, і готовий померти. Його спокій вражає. Цей староанглійський епос скандинавського походження дуже надається зараз для читання. 

"Те, що працює зараз на перемогу, є цінностями, які були відкинуті як архаїчні" 

Що вас за ці 4 місяці вразило найбільше? Чи допомогло переглянути якісь світоглядні речі? Ви добре знаєте історію і, мабуть, бачите всі ці аналогії, які вже колись були в українській історії – фільтраційні табори і депортація, або ж масова еміграція, вивезення українського хліба. Чому воно все ходить по колу і чи ми зможемо якось це коло розірвати?

Нам Господь дав більше, ніж іншим народам – дав пророків і вони є енергетичним щитом України, а тепер цілого світу.

Випалена земля. Руїна. 21 століття дуже нагадує 17-е: зміни клімату( то було найхолодніше століття), безперервні війни у всій Європі… Але це століття подарувало нам Шекспіра, Сервантеса, Рембрандта, українські думи. Мабуть, мене найбільше шокувала паніка, особливо, серед освіченої молоді, яка виявилась не готовою до війни, бо в неї виховували пристосуванство, аполітичність, політкоректність. Ці  ідеали були знищені в один момент. Все, чим вони так пишались, виявилося непотрібним і нікчемним. Тепер йде повільне одужання і воно тішить. Можна спокійно говорити про націоналізм, УПА, Бандеру, про національну культуру, а не лише про якісь міфічні європейські цінності. Те, що працює зараз на перемогу, є цінностями, які були відкинуті як архаїчні. Тепер очевидно, над чим так наполегливо трудились московські політтехнологи - над знищенням і фальсифікацією історичної пам’яті. А еміграція… Повернуться ті, хто потрібен тут, і таких буде дуже багато. Коло можна розірвати лише зміною свідомості. Ворога потрібно знищити остаточно, мертвих оплакати, країну відбудувати. Інших варіантів немає і бути не може. Мені здається, що кола не буде. Як сказав Франко: "Се остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством стає". Нам Господь дав більше, ніж іншим народам – дав пророків і вони є енергетичним щитом України, а тепер цілого світу.

Основна риса, по якій можна відрізнити українця від росіянина, знаєте, яка? Українці не критикують чужих звичаїв, чужих народів, вони готові співпрацювати. Росіяни ніколи не посміхаються і завжди чимось невдоволені.

Чи показала війна ментальні відмінності між українцями та росіянами? В чому вони полягають? І як гадаєте, чи допоможе війна українцям зі східних регіонів щось переосмислити? Адже галичани вже давно знали все, що варто знати про росіян (Бригідки, Дрогобицька в’язниця, Саліна), а люди з інших регіонів, здається, не до кінця розуміли з ким мають справу.

Гадаю, я вже відповіла на це питання. Для мене найбільш болісний момент новітньої історії, коли галичани створили УГА і вирушили на схід воювати за соборну Україну, де їх ніхто не чекав. Ідея соборної України на сході не була ще напрацьована. Мій дід вернувся з тої війни, а інші родичі там загинули: хто від ран, хто від тифу. А вдома почалась окупація Польщею, пацифікація, що закінчилась Другою світовою і жахливими репресіями більшовицького режиму. Основна риса, по якій можна відрізнити українця від росіянина, знаєте, яка? Українці не критикують чужих звичаїв, чужих народів, вони готові співпрацювати. Росіяни ніколи не посміхаються і завжди чимось невдоволені. Натомість дають щедрі чайові або намагаються залякати. Але іноземці про це не знають. Вони визначають національність за мовою. Щоб відділитись від них, аби нас, не дай Боже, не переплутали, потрібно розмовляти українською в першу чергу. Це та одежа, по якій нас зустрічають.

А галичани – невиправні романтики, бо високі ідеали у них в крові. У нас в кожному селі сила-силенна нащадків шляхти, ми – спадкоємці унікального державного утворення Речі Посполитої, де кожен шляхтич здобув шляхетство якщо не мечем, то хрестом. Ми ніколи не були навіть рабами Божими, не те, що людськими. Наші священники звертаються до нас: "Діти мої". І це прекрасно. Галицькі священники створювали Просвіту і Товариства тверезості. Мені розповідали про священника, який збирав людей після служби у міжвоєнний час і казав: "А тепер ходіть зі мною і послухайте про Україну". То було ще до Першої світової війни. Якби вся Україна була такою, як Галичина, то не було б отого жахливого непорозуміння між Сходом і Заходом. Але зараз ми єдині і мусимо такими залишатись якнайдовше. Я розумію, що бути українцем у Запоріжжі незмірно важче, ніж у Львові. Тому тамтешні патріоти – це скарб нації, вони дуже сильні й сміливі люди.

"Україна – це я". Якщо Україна загине, то загину і я.

Ви вірите в перемогу України? Або не так: ви припускаєте, що Україна може не перемогти? Що тоді на нас чекає? Що треба українцям, щоб перемогти?

Я почала вірити в перемогу вже 25 лютого, коли зрозуміла, що наша армія дає відсіч. У мене самої траплялись у житті безвихідні ситуації, але я зуміла їх подолати. Розумієте, дуже допомагає просте усвідомлення "Україна – це я". Якщо Україна загине, то загину і я. Нас ніхто не поставить на коліна. Ми – не маленькі беззахисні істоти, ми  - люди з гідністю і честю. І в ці жахливі часи повинні бути зібрані докупи, в кулак, спокійні, розважливі, й робити кожен свою справу. Плакати і жаліти себе будемо потім. Станьмо підтримкою для тих, хто поруч. Коли першими дізнаємось погані новини, то зважаймо на оточуючих, які можуть їх не витримати. Якщо хтось далеко, тим більше. Аналізуйте новини – під вечір починають лякати та істерити наші приховані вороги. Я цей алгоритм не відразу помітила, але тепер  сплю спокійніше. Головне – зберегти в собі внутрішній спокій і віру, що ми переможемо. Кажіть собі щовечора: Який я молодець, що пережила (пережив) цей день. Війна – це праця, щоденна, виснажлива, але мотивуюча. 

Якою ви бачите нашу країну після перемоги? Чи змінить ця війна українців і як саме? Як зробити, щоби день перемоги був днем пам'яті, а не перетворився на п'яний балаган?

Ця війна вже змінила українців, нагадавши про героїчне минуле народу, його лицарів. На жаль, колоніальні і постколоніальні історики ніколи не акцентували на цьому, витворюючи образ якогось  безхребетного раба, над яким знущались окупанти, що перейшло у масову культуру. Коліївщина зображалась викривлено, за лекалами московських, польських та єврейських ідеологів. Дослідження Петра Мірчука з діаспори про Коліївщину ніколи не видавалось у незалежній Україні. Пригадую, яка була істерика, коли я написала статтю про Коліївщину, "посміла" написати. Той факт, що Київщина, Черкащина входили до Речі Посполитої, приховувався від загалу. Бо після ліквідації цієї держави московські окупанти знищили замки, палаци, фортеці, цвинтарі. Про опір проти Голодомору, бунти проти колективізації майже не згадували. Про діяльність УПА під час і після Другої світової війни на сході України мовчали донедавна. Захід і Схід об’єднувала боротьба проти одвічного ворога, незважаючи на те, що історично вони були розділені. Вчіть історію до і після перемоги. Не буде ніяких салютів, ми не совок. Ми будемо відзначати цей день, як відзначають у цивілізованому світі – згадуючи тих, хто поклав своє життя за Україну. Кожен з нас уже знає, що робитиме у цей радісний день, хіба ні?

 Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.