Павло Табаков: Дружина готова була брати автомат та їхати захищати Оболонь

Павло, перше питання – традиційне. Поділись своїми новинами за останні місяці, чим ти зараз займаєшся?

Займаюсь тим, чим і займався. Написання пісень, різні творчі процеси. Стараюсь реанімувати нашу творчу школу ("Творча школа Павла Табакова", - ред.), яка була майже два місяці закрита, тому що діти усі пороз’їжджались. Зараз деякі з них повертаються. Від 24 лютого в нас усіх була шокотерапія. Ми не знали, що робити, куди бігти. 
В нас є квартира на Оболоні. Коли побачили, що Оболонь обстрілюють, ми підривались з місць туди їхати. Моя дружина, вона з Києва, каже: "Я готова брати автомат і їхати захищати Оболонь". Кажу їй: "В нас двоє дітей, і тобі не варто туди зараз їхати".

Знаю про твій похід у ТрО. Розкажи, як це відбувалось.

Я подивився, яка там черга, і, оминаючи чергу, по знайомству прийшов туди. Кажу: "Запишіть мене в тероборону, а дружину в якусь медичну роту, медиком". Вони мене записали. Посміялись. А потім питають: "Павло, а ви в армії служили?" Я кажу, що не служив. Питають, яка в мене освіта. Кажу, що вища музична, закінчив Львівську національну музичну академію, викладач музики. Вони знову посміялись і кажуть, що ваша черга, мабуть, буде четверта, чекайте, вам подзвонять. Це так, як між музикантами деколи жартують: вчіться грати й вам подзвонять. Так само пожартували й вони. Чекайте, вам подзвонять. Ну от до цих пір чекаю.

І я зрозумів, що треба переходити на волонтерство. Будували блокпости напочатку, перший тиждень був насичений. Розвозили коци (грубе вовняне вкривало, - ред.), каримати для біженців, які почали масово приїжджати до Львова.

Міжнародний гуманітарний штаб – це те місце, де ти з дружиною займаєшся волонтерством? Розкажи про це.

Насправді в штабі роботи більше в дружини. Вона вже там у колективі, в команді, як то кажуть. Туди входить 56 країн. Фонд був створений раніше. Задовго до війни. 56 країн, які займалися екологічною тематикою. У зв’язку з подіями в нашій країні вони переформатували свою діяльність на гуманітарну допомогу Україні. На величезних складах волонтери перевантажують фури. Я приїжджав, допомагав. Але, оскільки волонтерів було там багато, мені сказали: "Павло, їдьте й напишіть ще якусь пісню, це буде набагато корисніше, бо вантажити ящики ми й самі зможемо, а от пісні писати ми не вміємо". І я зрозумів, що в інформаційному колі буду набагато корисніший.

За час від початку повномасштабної війни ти вже створив три пісні – "Забирайся, війна!", "Брате мій, вставай!", "Наш Маріуполь". Я бачила, що "Наш Маріуполь" набрав вже близько 3 млн переглядів.

Зараз я дивився. Вже понад 6 млн переглядів цієї пісні у Фейсбуці. Вона набуває великої популярності. Звичайно, багато коментарів і з Росії. Вони, як правило, негативні. Я навіть не намагаюсь вже відповідати. На початку війни відписував. А потім зрозумів, що нема кому відписувати. Нема з ким говорити. Нереально спілкуватись. 

Наприклад, я маю родину в Москві. І в Комсомольську-на-Амурі. Там живуть якісь далекі родичі. Спочатку вони співчували. А тепер замовкли взагалі. Мовчать, сидять і ніхто нічого вже не каже. Єдине, що писали: ми розуміємо, що не праві, але ми нічого не можемо зробити з цим, вибачте нам будь ласка. Оце все, що вони змогли сказати. І якщо підіймати тему якогось там повстання в Росії з родиною, то сидять тихенько, бо знають, що ФСБ усіх відстежує. Вони знають, що до них приїдуть. Як мінімум – можуть вигнати з роботи, а максимум – відправлять у в’язницю.

А пам’ятаєш те відео з Росії, його багато поширювали у соцмережах, коли один поліціянт біжить за натовпом, а той великий натовп втікає від одного поліціянта? І згадай наш Майдан, коли багато поліції і одна людина навпроти встає.

Так. І таких порівнянь велика кількість. Повернімося до творчості. Про те, про що ти питала. На самому початку повномасштабної війни Росії проти України  я думав, що в мене повториться така ситуація, яка була із початком Майдану. Був сильний стопор, шокотерапія. Я нічого взагалі не міг написати. Місяців 7-8 ми з дружиною сиділи в Києві. В нас були маленькі діти. Ми переживали, ходили допомагати на Майдан, чим могли. Купували речі, каски й так далі. Але написати я нічого не міг. То був творчий ступор. І з ким я тоді не говорив із колег, те саме було й у них. І я подумав, що цього разу буде те ж саме. 

Близько 5 ранку дружина мене розбудила й сказала, що почали ракетами стріляти по Україні. Я пам’ятаю свою руку в той момент. Таке легеньке тремоло. Я не вірив. Ще за день до того в нас був ефір на телеканалі. Ми про це говорили. І всі казали, що ні, такого не може бути, не зробить Путін такого. А він, скотина, взяв і зробив. І проявив себе, як справжній чортяка. Це війна без правил. І інформаційна також. Війна жорстока. 

На третій день після початку війни подзвонив друг мій із Чернівців. Так складається, що ми із ним пишемо військові пісні, патріотичні. Він сам полковник у відставці. Пише вірші. Це Василь Фесюк. Ми поговорили на тему війни й він запропонував мені вірш. Я трішечки його перетрансформував і поклав на музику. З’явилась пісня "Забирайся війна!". Це, як крик душі. За три дні увесь мій шок вилився в цю пісню. Коли наші хлопці з ЗСУ почали давати гідну відсіч рашистам, написалась інша пісня на слова Надії Зінченко "Брате мій, вставай!".  А вже потім я написав пісню "Маріуполь" на слова Лідії Лазурко. А зараз буде ще одна пісня. До речі, якщо хочеш, можу зробити невеличкий анонс цієї пісні.

Заспіваєш?

Так. Це буде пісня про Україну. Вона патріотична. Куплет і приспів зараз заспіваю (бере гітару). Цю пісню я вже протестував на наших військових, тому що багато концертів роблю для ЗСУ та для наших біженців. Деколи по два в день. 

Це був анонс. А скоро можна буде послухати цілу пісню. Хочу заспівати її з донечкою. Вона в мене гарно співає. Була півфіналісткою "Чорноморських ігор" (Всеукраїнський благодійний дитячий фестиваль, що проводиться з 1998 року в місті Скадовськ Херсонської області, на березі Чорного моря, - Ред.). 

Мабуть, твоя донечка і є твоєю Музою під час війни?

Я скажу, що і так, і ні. Дивлячись на те, як вона вчиться (сміється). Дуже цікаві два фото я побачив нещодавно. Як порівняння. Перше фото: наші українські діти в метрополітені сидять і чекають поки закінчиться обстріл. І друге фото дуже подібне до першого: діти в Лондоні в 1941 році під час бомбардування сидять в метрополітені й вчать математику. В них іде урок математики. Стоїть викладачка біля дошки. Я кажу донечці, що війне йде, але вчитись треба. Коли донечка гарно вчиться, тоді вона мене й надихає.

Чи розмовляєш ти зі своєю донечкою про війну в Україні?

Їй 11 років. Звичайно, вона все розуміє. Сприймає, можливо не так, як дорослі. Тому що дорослі частіше читають новини, розуміють, що може відбутись. Ми більше логіку вмикаємо, якийсь прорахунок, плани будуємо, що можна робити далі, а що ні. Але донечка розуміє, що війна - це страшно. Вона перший тиждень плакала дуже, коли чула про війну, про обстріли. Особливо, коли вмикались сирени. Але люди вміють адаптуватись, і це нормально. Адаптація пройшла. Люди звикли до сирен, на жаль, навіть до бомбардувань. Ми живемо в такий час. 

Колись ми з родиною були в Ізраїлі. Поїхали в гості до Люди Ясінської, це наша українська співачка. І потрапили там на військові події. Тільки приїхали, вийшли в перший день на пляж, і раптом вмикається сирена. Вибігають волонтери й нас відразу притискають до бетонних плит. Кажуть: "Стійте!". Я питаюсь: "Що сталось?" А вони: "Ви не знаєте? У нас війна знову почалась". Ми приїхали  відпочити на тиждень в гості до Люди, а потрапили на військові дії. Я бачив, як працює їхній "купол", як збиваються ракети. Ми стояли на пляжі й бачили ці спалахи. Вони такі, як салют. Тоді на Тель-Авів летіло 200 ракет. За три дні активних бомбардувань ми там надивились і наслухались багато. Бачили, як працюють їхні  ППО, і як люди застерігаються від обстрілів.

Тобто демоверсію війни ти вже пройшов ще тоді.

Сьогодні, я бачу, щось схоже починається в Україні. Починають обмірковувати проекти нових будинків зі спеціальними бомбосховищами. Читав, що наші забудовники починають над цим працювати. В таких будинках обов’язково має бути спеціальний стояк, або бетонні чи металеві контейнери. В Ізраїлі це називається - дитяча кімната. Діти сплять у таких кімнатах. Там грубезні двері. При бомбардуванні вони щільно закриваються, і навіть віконечко, яке там є, закривається. Цей контейнер при бомбардуванні подає відповідний сигнал до рятувальних служб. З людьми, як правило, нічого не стається. Навіть, якщо засипає весь будинок, найгірше, що може статись із людьми – це синці. Ізраїль вже довго воює  і знає, що це таке – війна. 

Хтось із твоїх колег із Росії вибачився перед тобою за цю війну? Зокрема, твоя тренерка з "Голосу країни" Діана Арбеніна та інші? Чи ти підтримуєш зв’язки із російськими колегами?

Ні. Ні з ким не підтримую. В мене був контракт після "Голосу країни" (вокальне шоу України, яке відкриває співочі таланти, - Ред.). Це був мій приз по суті – співпраця з  Universal Music (найбільший холдинг лейблів звукозапису в музичній індустрії, - Ред.).  В рекламі було сказано, що це англійська компанія. Всі дуже тішились, що будуть мати контракт з Англією. Але в кінцевому результаті контракт був із Росією. З російським Universal Music, з представництвом Англії в Росії. Відповідно я з ними пропрацював 2 роки. Співпраця була такою: вони виділяли кошти на запис альбому, на запис кліпу. А потім відразу почався Майдан. Ми зустрілись, потисли руки й сказали "До свіданія, дякуємо за співпрацю". На цьому наша співпраця припинилась.

Однак, я, як переможець "Голосу країни" став артистом Universal Music. Одним із трьох, здається, в Україні. Це почесно. Але, ні з ким, ні з Діаною, ні з юніверсалами, абсолютно ні з ким не спілкуюсь. Єдине, що сестра моя постійно писала з Москви. Казала, що розуміє, але нічого вдіяти не може, тому що людей, які підтримують той режим,  відсотків 75, вони не можуть вийти на вулицю, бо їх люди почнуть бити й запихати в каталажки.

Це таке зомбування в Росії…

Так. Зомбування конкретне. Хоча, я бачу по статистиці до росіян потрохи доходить, що відбувається, але в них держава тирана і вона мілітаризована повністю. Крок вліво чи вправо – дубиною по хребту отримують.

Що ти скажеш про цьогорічне Євробачення? Ти був учасником національного добору на Євробачення. Чому не склалось?

Було таке. І цього року я так само, до речі, подавався. Гарну пісню мав. Але не пройшов у фінал. Ну, але це така справа… 

Євробачення, на мій погляд музиканта, було потужне. Але всі ці скандали після Євробачення… Нічого позитивного в цьому я не бачу. Цього разу йшлося конкретно про політику. Ми маємо величезну війну в центрі Європи. Звісно, йшлося про політику. А музика повинна була привернути увагу. На жаль, не всі члени нашого журі це зрозуміли. Але я тішуся, що наші люди віддали велику підтримку – всі 12 балів для Польщі. Підтримали Литву, Латвію та інші країнами.

Чому журі так схибило? Абсолютний відрив від народу…

Можливо, вони подумали, що, як запрошують на фестиваль, то треба оцінити музикальні здібності. Вони їх і оцінили. Але не врахували політичний стан на сьогодні. Я вважаю, що потрібно було просто вибачитись, а не сидіти й виправдовуватись. Помилились. Це така справа. Ми всі не святі та можемо помилятись. І маємо каятись за те, якщо щось не так зробили.

Що ти побажаєш глядачам та читачам Еспресо?  

Я записував відеозвернення про те, щоб не відключали Еспресо з мережі Т2. Але я розумію, що політика – є політика. Я хочу побажати в першу чергу, попри дуже складний час для всіх українців, щоб слідкували за своїм здоров’ям. Щоб Ангели охоронці оберігали. Щоб усі мали любов у серці. Бо тільки любов спасе цей світ. Цього ж я бажаю, як не дивно, й окупантам. Тільки через любов до них може щось дійти. Щоб вони знайшли Бога в серці. А не були звірами, щоб не харчувались диявольським натхненням, яке дає їм таку жорстокість. Я хочу побажати усім Божого благословення. Мирного неба усім нам. Дай Боже, щоб війна закінчилась якомога швидше нашою Перемогою. Щоб за рік ми вже побачили Україну, яка відбудовується й процвітає, а люди в Україні - тішаться й радіють. Як Кузьма колись співав про місця щасливих людей. Я хочу, щоб Україна стала місцем щасливих людей!